— Їй-богу, пахне! — Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услід жбурнув олівчика. — Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в поті чола?
— Спить, аки праведник. Лише півцеркви й намалював.
— Олексо! — гукнув Тарас. — А бог же бачить, сидячи на небесі!
— Я спав во славу господа... Немов димком десь потягло?... — всотав повітря носом.
— То пригоряє каша, — сказав Тарас.
— Чого ж ми тут стоїмо?! Ходімо швидше, може, ще порятуємо!
Під вербами посеред лугу, вже аж червоного від повені липкої смілки й призахідного низького сонця, ледь-ледь диміло вогнище, а біля нього поралися п'ять юнаків. Коли вони помітили тих, що підходили, всі повставали й зняли брилі та картузи.
— Оце і є мала громада ваша? — спитав Тарас у Куліша й Сенчила.
— Найліпші, цвіт, — сказав Куліш.
— Твої палкі прихильники, — додав Олекса.
— Тарасе, ти ж шануйся, — шепнув Куліш, — Для них ти світоч істини, вважай, пророк...
— А чарку можна випити? — розвеселився чомусь Тарас. На нього іноді таке находить. Коли врочисто надто, йому сміятись хочеться і жартувати. Видно, душа його противиться умовностям, яких все більше входить у міжлюдські взаємини.
— Одну хіба, для апетиту.
— Скажуть: це не козак!
— Козак, по-твоєму, повинен пити цебром?
— Не знаю... Треба буде про це спитати у Кухаренка.
— Це ж хто такий?
--— Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморців.
Куліш нічого на те не мовив: підходили до кашоварів. Прокашлявшись, почав було:
— Панове! Це вам усім відомий...
— Облиш, Панько, — спинив Тарас. — Не на балу ж ми... — З усмішкою ступив у гурт притихлих молодиків. — Здорові будьте, хлопці! Чого це ви так посмутніли? Мо', не вдалася каша?
— Та ні... вдалася, — зважився один із них на відповідь. І зашарівся.
— Це Білозерський Василь, — втрутився-таки Куліш. — Тобою снить...
Тарас подав хлопчині руку й відчув його легенький, скромний потиск.
— Тулуб.
— Маркович.
— Пильчиков.
— Навроцький...
— Каша сьогодні — просто чудо! — гукнув Олекса, вже скуштувавши страви.
— Тоді чого ж ми баримося? — підтримав його Тарас, зрадівши нагоді визволитися з-під зачарованих очей "громади".
Як посідали довкруг казана, поставленого на камінці, Куліш узяв чималу гранчасту пляшку, налив горілки в чарку й подав її з малим поклоном гостеві.
— Здорові будьмо! — коротко сказав Тарас і випив. —-— Ух же й міцна!..
— Закушуйте, — подав Василь шмат сала.
Коли пройшла по колу стара срібляна чарка й ложки зашкрябали в дно казанка, вжили неквапно ще по одній, і всім схотілось висловитися. Усім, крім гостя. Він спохмурнів, заглибився в свої думки. Як вип'є, людська біда пече йому ще дужче, і те, що робить для краю рідного і для свого народу, тоді йому здається таким малим, мізерним. Слова втрачають свій віщий смисл, він прагне діла й гаряче картає інших, друзів, за бездіяльність.
— Батьку, мо', прочитали б нам щось нове? — несміливо спитав Василь.
— З нового маю лиш "Гамалію", — сказав Тарас. — Гадалось надрукувати, та... — лиш махнув рукою. Оглянув луг, притихлий у вечоровім мороці, багровий відблиск сонця десь на Дніпрі, що, ніби кров козацька, палав і гас поволі, ковтнув судомно терпкий клубок, що підступив йому до горла, і мовив, наче заголосив:
Oй нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України!
Чи там раду радять, як на турка стати, —
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу!..
Читав, а друзі його нові сиділи, поопускавши голови. Гіркою була біда невольників, що виглядали з моря козацьких чайок, сумно дзвеніли їхні залізні пута, та й цим сердешним хлопцям було нелегко. Воля у них якась химерна — тільки для живота, та ще для ніг. Їж, пий, що хочеш, іди, куди бажаєш, а мислити чи говорити зась...
Гамалія по Скутарі —
По пеклу гуляє,
Сам хурдигу розбиває,
Кайдани ламає!..—
рвонув Тарас, як струни, голос, і хлопці враз стрепенулися, мов теж були в тій битві й рубали люто ворога...
Коли сміливці визволили своїх братів з неволі і вихопилися з Босфору в море, де тільки хвилі й вітер, та ще розлога пісня, мала громада київська сиділа довго мовчки. Цей твір був чимось більшим, ніж розповідь про вдалий напад запорожців на бусурман, у ньому щось приховано було таке, що кров холодить, душу шматує давнім, пригаслим болем...
— Батьку, це як молитва! — першим озвавсь Олекса.
— Як дзвін на сполох! — скочив на рівні ноги Білозерський. Хотів іще щось мовити, та не знаходив потрібних слів і тільки дихав важко і м'яв бриля.
— О господи! — гукнув Тулуб. — Невже ніколи більше не буде воля сяяти? Козак в ярмі, козак на панськім полі оре та сіє панові!
— Скрізь чужаки, обсіли, мов сарана, і соки п'ють... — сказав Куліш.
— А наші пани одказуються? — спитав Тарас крізь зуби. — Свої пани ще гірші! Брат поневолив брата, козак такого ж козака і, щоб не втратити цих привілеїв, патинки лиже кожному, хто дав йому те право!..
— Тарасе, це не основне, — спинив Куліш його гарячу мову. — Нам треба дружно стати, плече в плече, щоб визволитися...
— З ким? Із Тарновським?! — спахнув Тарас.— Чи, може, з паном Галаганом, в якого ціле військо закутих — рідних, козацьких! — душ?
— В тобі кричить недоля твоя колишня, — сказав Куліш. — Згадайте, як там у Котляревського? "Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять!"
— Я полечу хоч зараз, я тут увесь. А панство наше кине свої маєтки? А сам ти, Паньку, скажеш своїм братам-невольникам, що ти віднині вже їм не пан?
— Ну, я скажу... — озвався Куліш спроквола, — а що це дасть? Це ж крапля в морі.
— З краплі й дощ починається. Сьогодні — ти, він — завтра, — вказав рукою на Білозерського, що відійшов за вогнище. — А далі — інші...
— "Далі" твого не буде, — сказав Куліш. — За звільнення своїх селян карають. А я не можу дражнить собак, я маю внести нову снагу в заснулий дух козацтва!
— Не муч себе, — махнув Тарас рукою. — Трудящий люд сам визволиться. Терпіння лусне — й ріками поллється панська крівця!
--— Так не кричіть, ще хтось почує, — прошепотів Навроцький. Він весь тремтів. Від холоду чи від страху?
Вогонь пригас, жар брався сірим попелом.
— Пора і в Київ. Поки-то доберемося... — сказав Олекса сонно.
— Ваш човен тут? — спитав Куліш у когось із юнаків.
— В затоці.
— Їдьте перші. А я — з Тарасом та Олексієм.
— Добраніч!
— З богом!..
Мовчки брели травою. Небо ряхтіло зорями, й на тому тлі темніли, неначе підняті до бога руки, хрести козацького монастиря... А трохи далі, десь за притикою, біля води, горіло кілька вогнищ...
— Хтось пізно кашу варить, — сказав Олекса.
— Мабуть, якісь бурлаки...
— То плотарі, — вточнив Куліш. — Сплавляють ліс на низ Дніпра...
— Ходімо до плотарів! Побудемо межи людьми, мо', щось розкажуть, пісню якусь запишемо! — ожив Тарас, немовби й не він допіру думав про ліжко в номері свого трактиру.
— Пізно, — мовив Куліш. — А втім, якщо громада...
— Ви йдіть, а я посплю в човні, на парусі, — рішуче сказав Олекса. Стенувся, ніби його морозило, й пішов у бік притики, де ледве мріла щогла.
— Я, може, Паньку, марив такою ніччю в Санкт-Петербурзі... — сказав Тарас. — Під рідним небом, з рідними мені людьми, під звуки пісні!.. Чуєш, вони співають!..
--— Добре,— погодився Куліш.— Ходімо.
Вони пішли поволі на світло вогнищ. Пісня росла, манила, кликала, як журний голос матері...
— От хрест святий, співають про гайдамаків!.. — шепнув Тарас, прискорюючи ходу...
...Благословенна будь дорога у рідний край. Де б не бродили ми на цій землі великій, чим не втішали б цікавий зір, оцей маленький куточок світу не полишає і вічно вабить, наче ясна зоря.
Візок котився споро, і з кожним обертом його коліс коротшою ставала відстань, що розділяла його, Тараса, і ті місця, де виріс і де не був відтоді, як сиротою-підлітком його взяли до двору й одвезли панові в далеке місто Вільно. Душа його роздвоювалася. Ще раз у раз у ній зринали Київ і та чудова ніч на Дніпрі під Межигір'ям, де прилучився знову до потаємних глибин народу, та вже вповзав терпкий, холодний острах і нетерпіння скоріше в'їхати в своє село, обняти рідних. Мучив його найдужче одяг, що міг постати перепоною між ним та бідними його братами й сестрами. Допоки-то вони заглянуть до нього в душу, впевняться, що він такий же, як і колись!..
(Продовження на наступній сторінці)