Вмовк, як побачив у світлі місяця крислате віття дуба й за ним біленькі стіни... Пединівка!.. Карпова хата... Як він сюди потрапив? Вийшов з села у степ, під зоряне безкрає рідне небо, а ноги вкупі з піснею, бач, привели до тої, яка його збудила, як будить теплий вітер замерзлу річку. Може, вона й не відає, що натворила в його душі, яку зняла в ній бурю, що й досі ще не вщухла... Вже чотирнадцять років, як він її не бачив, не грівся в сяйві її очей, а не забув, не зміг забути. Може, знайшов би іншу, взяв би її за жінку й мав би тепер своє пристанище, як інші люди, на цій землі, так ця любов дитяча, великі карі очі його Оксани всюди йому являлись, змушували в останню мить (було й таке!) тікати в свою самотність, їй вже давно за двадцять, а він її ще й досі бачить юною, вона живе у ньому без жодних змін, над нею не владний час... Сьогодні, тут, якщо діждеться ранку, той давній образ може навіки щезнути чи перейти в реальний, теперішній. Яка ж то нині його чорнява юнача мрія, його зоря?.. Він і жадав, і водночас боявся цієї зустрічі, цього великого перевороту в своїй душі, боявся пустки. Стільки довкола рушиться, а жити треба, треба на щось сподіватися, іти до чогось, прагнути і наближати нові часи...
Сів під кущем калини, який ховав його самого й не заважав дивитися на сонний двір. Чи то ж відчує його Оксана-ласочка, його любов єдина, що він тут, поруч, що серце б'ється голосно як і колись?.. Ні, мабуть. Діти, клопоти... Вона , живе. Він — тільки прагне жити людським життям...'
Світало. Місяць поблід і став хилитися до виднокола. На сході зір поменшало. Війнув вітрець...
Оглянувся, чи можна звідси вибратися, аби ніхто не вгледів. Був би він у простому одязі...
Вже добре бачив на тлі стіни і вікна, й двері...
Вдарив, немов куранти, півень. Його підтримав інший. Селом пішла могутня хвиля півнячої симфонії — провісник дня.
Ще можна було покинути свою таємну схованку, — що нагадала йому пристанище дитячих літ, — зійти в ярок, лишивши в душі ту дівчину, якої вже, напевно, ніхто, крім нього, не пам'ятав. Він навіть звівся, струшуючи з гілок росу, та ноги мов приросли. Хто знає, коли він ще приїде в своє село, наважиться прийти сюди... Хоч глянути, краєчком ока!.. Стільки до цього йшов — і зараз втекти отак, злякавшись правди?..
Десь заскрипіли двері чи журавель… Почувся плач дитини... Тарас увесь напружився: йому здалося, що то в Карповій хаті, що то маля Оксанине озвалося до нього плачем. Може, йому нездужається... Таке мале, а вже страждає, бідне...
Двері враз провалилися у темні сіни, і на порозі виріс Карпо Сорока. Хоч знав його колись давно, тепер не міг впізнати. Карпо потягся смачно й пішов у хлів. Невдовзі вигнав у двір корову, припнув її налигачем біля воріт, ще раз оглянув небо, — чи не збирається, бува, на дощ, — і повагом пішов до хати.
Тарас і дихать перестав. Хоч він давно жив по містах, знав достеменно, що зараз має вийти з дійницею в руці Оксана. Тут кожен крок розписано давно й навіки. З досвітку і до темна. Лиш народившись, людина входить у круговерть життя-борні, життя-страждання... Ось вона! Худа, висока, чорна, немов циганка... І тільки очі, очі її, Оксанині, мов дві зорі!.. Чув, як спадають сльози його лицем, як серце рветься в грудях, що стали враз тісними... Пройшла двором, спинилася біля корови і, мовби щось відчувши, дивилась довго й сумно в той бік, де він ховався. Зітхнула врешті й сіла доїть корову. Вуркали тугі цівки, туманом плив довкола дух молока...
Таку красу, таку людину висушили, не давши їй розквітнути, ввійти у силу!.. Бачив із нею поряд такого ж віку паній, і серце бралось кров'ю... Навіщо він сюди приїхав, що сподівався вгледіти?! Неволя все руйнує, нищить, нівечить!.. Мій світе ясний, зоре моя пригасла на панськім полі! Чим же я розплачуся з ними за цей розбій, за цю страшну наругу!.. Тягло метнутися до неї в двір, поцілувати руки, які колись втішали його в сирітськім горі, а потім довго снилися на чужині, та він не смів. Вона — дружина, мати, й тепер належить іншому, а він — бурлака, вільний, але не вольний діяти на зло комусь.
Пішов назад, у поле, й ще довго чув веселий вуркіт цівок, дух молока. І роси були на смак солоні аж до Кирилівки...
Дід упізнав Тараса. Правда, йому сказали, що він приїхав, підготували старечі очі до споглядання не знаного в роду Шевченків "пана". Старий аж був ображений, що внук прийшов до нього у шароварах і вишитій простій сорочці.
— Гм, гм... — поплямкав ротом, як обнялися і почоломкалися за християнським звичаєм. — А Йосип мені казав, що ти незгірше вдягнений од панича... Видать, збрехнув...
— Ні, діду, правда,— сів поруч з ним на призьбу й поклав портфель з малярським причандаллям: хотілося намалювати діда, поки ще топче ряст.
--— Нехай би люди бачили. Та й економ...
Коли б це був не дід Іван, сказав би йому!..
— Ще здужаєте? — спитав натомість. — Чого це ви посеред літа в кобеняку?
— Хіба тепер, Тарасе, літо... Колись було! В одній сорочці ходиш од снігу аж до снігу.
Жаль, очі в діда уже пригасли, вицвіли. І вид якийсь напівзастиглий...
— А може, ви постаріли? — обняв кістляві плечі. — Це ж котрий вам?
— Та вже до сотні наближається, — озвався старий вдоволено. — Нікого нема в селі старішого.
— Я хочу вас намалювати, діду, —сказав Тарас, побоюючись, що дід ще може і не погодитись.
— Малюй. Хай буде тобі та людям пам'ять. Велике прожив життя!..
— А ваші ж де, на панщині? — спитав Тарас, не бачачи в дворі, крім діда, й душі живої.
— Гонять до сходу сонця. З дітьми. Щось десь не так, одразу б'ють, жінок вагітних, і тих не милують.
— А ви мені про панський одяг мовите... — сказав Тарас похмуро. — Щоб люди мене сахалися?
--— Не всякий пан...
— Усі вони — катюги!
Дід озирнувся, крекнув у сиві вуса й промовив майже пошепки:
— Такі слова, онучку, пахнуть каторгою...
— А тут хіба не каторга?
Старий нічого не відказав. Сидів похмурий, думний... Якраз такий, як треба для малювання.
Тарас дістав швиденько альбом і перший, який до рук потрапив, олівець. Так, так, дідуню... Переверніть у пам'яті своє життя і покладіть на шальки добро та зло... Побачите, що переважить...
— Може, воно і так... — озвався, немовби сам до себе. — Все ж каторга удома легша, межи людей, на нашій-таки землі...
— На нашій — не своїй землі! — спахнув Тарас. І схаменувся. Навіщо він сперечається, тривожить душу дідову!.. Чим далі, тим болючіша йому ганьба-неволя свого народу, він ледве-ледве стримується, щоб не волати до серця й мозку кожного, з ким починає мову про цю кричущу несправедливість, про цей людський (чи божий!) смертельний гріх. Допоки ж, браття, будемо терпіти зло!..
— Малюєш? Жаль, що я погано бачу... — сказав старий. — Про коліїв ти написав геть-чисто, як все було. Здавалося, не залишилося від них і сліду... Аж ні, не вмерла слава!..
— Спасибі вам... — розхвилювався Тарас од слів старого. — Коли б не ви, не ваші розповіді про Коліївщину!..
— Я багатьом, Тарасе, розповідав, а ти один почув душею, серцем... Батько твій, умираючи, сказав слова пророчі, що з тебе станеться великий чоловік.
— Або ледащо, також велике,— додав Тарас, зніяковівши від дідової хвали.
--— Ледащо тим прикметне, що байдуже йому до всього, крім живота, — не приставав старий на жарт. — Ти ж плачеш о всім народі, молишся за весь народ…
Тарас притих. Так коротко і так високо ніхто ще досі не оцінив його поезій. Ось вона, прекрасна мить, заради якої варто пройти усе, що він пройшов, і витримати, що б не послала доля йому в майбутньому!..
--— Таки Тарас?! — почулось нагло поряд.
Звів очі й вгледів кремезного, міцного дядька, який ішов до нього, розкинувши широко руки.
— Не впізнаєш? — осяяв вуса усмішкою.— Гнат Бондаренко!
— Хіба тебе впізнаєш — розрісся, ніби столітній дуб! — зрадів Тарас товаришеві.
Вітаючись, вони вдивлялись з подивом один ув одного і засміялися нарешті разом.
— Ну й Гонта!
— Ну й Залізняк!
Знов обнялись і ще раз поцілувалися.
--— Ти й досі ще гайдамачиш? — спитав друзяка Гнат.
— А ти забув дитячі наші ігри?
— То як дивитися...— насумрився.— Сам добре знаєш, як кріпакам козакувати...
Запала тиша. В'яла весела радість зустрічі.
— Ви побалакайте, а я піду полежу, — устав старий і сторожко, мов був скляний, пішов до хати.
— Ну, як ти? — сів на призьбу Гнат.
— Малюю ось...
— Похожий. А пам'ятаєш, як ти мені кобилу Кошицеву намалював? А школи нашої не позабув?
— Гірка була наука. Мені ще й досі сняться різки дякові...
— Те що, — озвався різко Гнат. — От нагаї на панській стайні!..
— Мене також не поминула ця благодать, — сів поруч. — Лише п'ять літ, як я на волі.
— Щасливий.
— Ні! Довкола стільки горя, наруги, зла, що серце сходить кров'ю. Я вирвався. А ти, Микита, Йосип? А вся Кирилівка, увесь народ наш бідний? Як можу я дивитися на цю ганьбу й радіти, що сам тепер на волі!..
— Ні, ти радій, Тарасе. Хай вороги не тішаться, що ми й на це не здатні.
(Продовження на наступній сторінці)