Тарасові не залишилось нічого іншого, як взяти свій старий портфель і рушити услід поважним паном. Його зустрів господар і, ледь вклонившись, мовив:
— Ласкаво прошу! Панові найкращий номер?
— З вікном на річку маєте?
— Аякже. Все для пана!
Тарас дістав полтиник, тицьнув у руку хурманові, ще мовчки м'явся поруч.
— Спасибі.
— Вам спасибі, що довезли!
Невдовзі вже стояв у номері й вдивлявся в далеч річки крізь невеликі, проте прозорі й чисті шибки вікна... Звершилося! Він на землі вкраїнській, в самому Києві, ось зовсім поряд із нескоримим старим Дніпром!.. Що ж серце не засміється в грудях, не затріпоче пташкою, а причаїлось, ніби його приклали каменем?.. Щоб не заїхав був до Качанівки, не надивився на ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадію... Ой Дніпре наш, Дніпре, широкий та дужий!.. Де все воно поділося? І вільний дух, і помисли про рідний край, і мужність, з якою кожен ішов на смерть, немов на свято, тільки б вона була за волю... Дивно: заснув народ, мільйони впали у летаргічний духовний сон... Навіки? Чи до пори?.. Хто у прийдешнє гляне, коли забуто, у сні поволі втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав народ минулого, і він спокійно змириться з своїм гірким сучасним, а над майбутнім і не замислиться... Жахлива, чорна істина, яка холодить у жилах кров!..
Зітхнувши, взявся до чемодана. В нього так мало днів, а Київ такий великий і мальовничий!
Небавом вийшов на божий світ, — на дивний світ для художника! — і роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його за всім цим до болю спраглу душу. Спершу, напевно, треба пройтись, оглянуть, вибрати, а вже тоді... На Гору, в старе, прадавнє місто, звідки все почалося! Крута гора... А як-то було на неї дертися з мечем в руці, під градом стріл? Напевно, тут не дерлися, а лізли там на стіни, де тільки вал та рів під ним. Він десь читав, що город взято було Батиєм від тих воріт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр...
Чим вище він піднімавсь по кручі, тим більше дух захоплювало від перспективи, що відкривалася на Задніпров'я та на Поділ. Десятки верст, величних і неповторних, прослалися чарівним світом, казкою, в яку нелегко ввірувати. На проміжній терасі недавно був розбитий парк. Найширша його алея вела до міста, повз монастир. Вже, власне, з города, з гори побачив вулицю і шлях, яким недавно їхав, фонтан, новий будинок на три високих поверхи, що піднімався важко по той бік яру-вулиці. Праворуч, зовсім близько, білів костьол... На Київській горі-легенді, горі-великомучениці ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих світських згубців та єзуїтів!
Звернув праворуч. У далечі йому відкрився собор Михайлівський, золотоверхий. Чомусь спливло далеке місто Вільно, церква святої Анни і Ядзя, чарівна юна Гусиковська, що молиться за те, щоб в скорім часі прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому найбільш подобалася своїм великим уболіванням за долю Польщі, може, любив її за пристрасну її готовність офірувати усе, що мала, навіть саме життя, на благо краю рідного, свого народу...
Біля собору, на моріжку, побачив сплячу жінку із немовлям. Обвітрені, ледь-ледь прикриті латаним убогим одягом... Його сердешна Катря!.. А мо', прочанка? Тисячами вони бредуть до Києва благати в бога долі!.. Так ніби він живе десь тут, на цих сумних руїнах... Ні, бог цей край, цей город давно забув!..
Тихенько сів на лавку, дістав альбом та олівець і швидко накидав контур сплячих. Двором проходив розкішний піп, і він попав у начерк, бо тій нещасній треба через цього вгодованого слугу господнього звертатися по допомогу до вседержителя. Жаль праці, жаль молитви із скорбних уст!..
Відчув: хтось дихає йому в потилицю. Оглянувся і вгледів пильний погляд, який одразу ж, спійманий на підгляданні, засяяв тихо усмішкою.
— Пробачте, пане... — знітився той чоловік. — Я, знаєте, також художник трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспільний тон!..
— Шевченко, — подав Тарас правицю.
— Тарас Григорович?
— О! Ви знаєте мене?
— Мій дорогий, та хто ж не знає вас на Вкраїні!
— От бачите... Примусили мене...
— Їй-богу, батьку, слава про вас пішла, як хвиля по синім морі! Знаєте, я ваш "Кобзар" напам'ять вивчив і "Гайдамаків".
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла
/ день і ніч гвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш
Серце усміхнеться...
О, я забув назватися! Учитель малювання у Києво-Подільському повітовому дворянському училищі Олекса Фролович Сенчило-Стефановський.
--— Звучить поважно, наче "його величність государ імператор всія Русі..." — всміхнувся Тарас.
Сенчило розвів руками:
— Звичка... Посада, титул більше важать, аніж сама людина, її ім'я...
— Та хай воно все западеться! — гукнув Тарас. — Сідай, Олексо, та розкажи, як тут живете-маєте.
— Ат... Що розказувати, — присів Сенчило поруч. — Тихенько спали, поки ти не збудив, не вмив нам очі... Нині ж і в нас уже щось робиться... Є славна молодь... Перший — Куліш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба вас познайомити.
— З простих чи пан?
— Та... з кармазинників. Проте душевний хлопець, до рідного всього аж труситься. Записує пісні, казки, повір'я... А ще — малює. Пробує...
— А ти з яких? — спитав похмуро.
— Батьку, я з богомазів... — скрушно зітхнув Сенчило. — Ще й самоук, здавав лише екзамени на вчителя із малювання, спочатку тут, а потім і в Академії...
— В Санкт-Петербурзі?
— А де ж іще...
— Давно?
— Сім років тому.
— А-а, я тоді ще був... Бодай не згадувати! Був кріпаком, підмайстром у Ширяева...
— Зазнав біди?
--— На трьох би, брате, вистачило!
Примовкли. Кожен перебирав не кращі дні свого дитинства, молодості.
— Бач, тихий ангел пролетів, — сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю спогадів. — Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, — вказав очима на моріжок. Дістав мерщій карбованця. — Піди віддай, — тицьнув Сенчилу в руку. — Бо я не можу, плакатиму...
Пішли поволі містом. Тарас вдивлявсь у вулиці — знайомі й ніби раніше ним не бачені — й чув на собі цікавий погляд друга, з яким вони одразу зійшлися серцем. Власне, це був він сам, такий, яким він мріяв стати колись, іще в Кирилівці, в своїх "малярських" мандрах. Нівроку, гарно вдягнений, не-захарчований... У порівнянні з ним він, Шевченко, в своїм плащі (чи балахоні!) та картузі з простої біло-сірої парусини здавався, мабуть, учнем на побігеньках...
— А що, Олексо, взяв би мене до себе помічником? Розтерти фарбу, збігати кудись по щось...
— Збиткуєшся, Тарасе, з мене, бідного? — спитав Сенчило вражено.—Не всім же бути...
— Вибач! — узяв Тарас його за лікоть. — Це я згадав, як прагнув малим потрапити до богомазів і вивчитися у них малярству.
— Маєш тепер навчителя? — простив Сенчило.
— Маю. Найкращого на всій Русі. Сам Карл Брюллов!
— Ні, ти таки щасливий! Тільки не подумай, що я погано заздрю!.. Може, колись Брюллов пишатиметься, що був твоїм учителем...
— Ну й жартівник! Береш мене на кпини? — аж зупинився. — Таки образився на мій невдалий жарт...
— Їй-богу, ні, Тарасе! — приклав до серця руку. — Брюллов великий майстер. Проте таких Росія мала й матиме... Ти ж, як поет, — єдиний, один у нашім краї і, може, навіть — на цілий світ... Твій голос — голос божий, знамення, поклик волі!..
— Братику, — спинив Тарас ту похвалу, злякавшись її, мов присуду, — не гарячкуй, не квапся робити з мене ідола! Я з плоті й крові... Мучуся, шукаю, йду навпомацки...
— Тарасе, ми зневірилися, упали духом. Людям потрібен світоч, зірка, що всіх веде до спільної мети... Ти, батьку, нам возсіяв!..
— Не думав, що хрест мій такий тяжкий... — сказав Тарас схвильовано.
— По спині й хрест, — зиркнув Сенчило пильно, мов визначаючи фізичну міць Шевченка. — Он пан Куліш щупленький, а не боїться, ба навіть прагне взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворіла мати, і зараз прийде лікар... Я тут живу, в отому домі. Неподалік живе й Панько, он вікна його помешкання, біля тополі... Де ти спинився? Ввечері я забіжу й, коли не проти, стрінемося із мислячою, хоч молодою, громадкою твоїх палких прихильників. Вони щасливі будуть...
— Я оселився в тому трактирі, що коло станції, біля Дніпра.
— Чудово! Ще раз вибач,— розвів руками.— Треба було б запрошувати тебе до хати...
— Вітай же матір, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду.
— Хочеш до нас у Київ? — а подивом спитав Сенчило. — Ми тут взялися цвіллю...
Тарас на мить замислився, бо й сам іще не прикидав свого життя на рік чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо:
— Там чужина... Є, правда, люди душевні, чесні, мудрі... А скільки, брате, панства! Собачники та горлохвати, кріпосники, лакузи царські, наволоч у позолочених мундирах!..
— Гадаєш, тут нема таких?
(Продовження на наступній сторінці)