Противник займає населені пункти: Буйновичі, Злодін, Борове, Стодоличі, Дубницькі хутори. Його кількість і озброєння ще не встановлено. Раніше зайняті населені пункти — Іванова слобода, Симоиовичі, Картеничі, Марковські хутори — противник, спаливши, залишив і 7—8/VII 43 р. на автомашинах вибув у напрямі міста Олевська. Противник користується нашим аеродромом в районі хуторів Дубницьких. З навколишніх сіл і лісів німці виводять і розстрілюють мирних жителів, а також вивозять худобу на автомашинах і транспортних літаках.
Великий рух автомашин помічається на дорогах Злодін — Стодоличі, Дубницькі — Борове, Борове — Олевськ. 9/УІІ 43 р. з хуторів Дубницьких на Борове проїхало 100 автомашин.
Помічник нач. штабу Долбін"
* * *
Сабуров запалив люльку. Сьогодні його щось морозить, і він, накинувши на плечі чорну бурку, ходить між деревами похмурий, замислений.
Над головою обложне небо. Мабуть, знову сіятиме дощ. Сабуров завертає згодом до нашого куреня, сідає на повалену бурею осичину.
— Неправильно воюєм,— говорить він.— Ніч не спав, все думав. Іншими стали умови війни, треба й нам змінювати тактику боїв. Знищити, припустімо, рейки. Йому треба ці рейки звідкись привезти або зробити. Вивести з ладу паровоз... ану, збудуй його! Це складніше, аніж випустити новий танк. Зірвати міст або звалити під укіс ешелон з технікою чи живою силою... Тут загинуть одразу сотні і тисячі їх. Паралізувати залізниці і шосейні шляхи — ефект від цього буде більшим і дошкульнішим, ніж від розгрому якоїсь комендатури чи гарнізону.— Сабуров набив у люльку тютюну й продовжував: — Правда, ми дошкуляємо німцям здорово, так часом дошкуляємо, що вони спокійно не можуть пройти навіть повз могили партизанські. В однім селі відкопали останки партизана, розрубали на частки й порозкидали. Питаю я бабусю: "Ось ти, старенька, скажи, як це розуміти?" А вона мені й відповідає: "Що ж тут розуміти? Адже живого партизана їм не спіймати, а злість у них велика. От вони хоч над мертвим поглумляться".
Степан Лесін підвів Сабурову осідланого Чардаша. Куди поїхав командир — ми не знали. Повернувся тільки надвечір.
— Що новенького? — спитали ми в нього.
— Ану їх!..— вилаявся Олександр Миколайович, запалюючи від багаття свою незмінну супутницю люльку.— Зустрів наволоч. Не можу з ними спокійно розмовляти! Заїхав у хутір Дубки. Бачу, в лісі вогонь горить. Підкликав я старого. Хитрий, чорт. Мабуть, сини в Бандери або у Бульби. Питаю в нього: "Які хутори поблизу?"
А він починає мені голову морочити: "Чоловік я неписьменний, живу в лісі. Що я знаю? Нічого я не знаю. Коли б ви мене запитали, де кум Іван живе, чи сват Петро, чи свояк Василь,— це я знаю. І хату покажу, а які села... Звідки ж мені, темному чоловікові, знати?"
"Ні, старий, ти знаєш, та не хочеш говорити!"
"Що ви, туваришу? Як це можна? Ви Ж не німці. Ви ж наші тувариші".
"Ну, добре,— кажу,— а що це за вогонь там у тебе?"
"Кабана смалю. Так собі кабанчик. Ото ваші партизани двох у мене забрали, а третій, кажуть, хай тобі буде. Спасибі, лишили мені одного, то я оце заколов. Діти м'яса просять, а м'яса нема".
"Чому ж ти бичка не зарізав?" — питаю в нього. А він сміється: "Бичок... До бичка ще прийде черга. Я так міркую, коли мені зоставили партизани кабанчика і сказали: "Хай тобі буде третій..." Двох, значить, взяли, а цього лишили для сім'ї на харч, то я й вирішив його заколоти".
Питаю в нього: "Куди дорога оця веде?"
"Хіба я знаю? Дорога, та і все, а куди вона виведе, хто ж його знає... Не ходив я по ній. У лісі живу, нікого не бачу".
Мені було відомо, що ця дорога замінована, але я вирішив перевірити в старого, що він мені скаже: "їздити по ній можна?"
"Раз дорога є — значить можна. На те вона й дорога, щоб по ній їздити".
"А що то за хлопчину поховали вчора у селищі? Забито його чи своєю смертю помер?"
"У селищі? Та де там! Підірвався на оцій дорозі, на міну наскочив. Хороший хлопчина був — і нема. Поховали".
"А говорив, що не знаєш. Значить, дорога замінована?"
"Хто ж його знає... Коли хлопець підірвався, то, мабуть, міни є. Я чоловік темний. Живу собі в лісі, нікуди не ходжу".
"Так ось що, діду,— кажу йому,— чоловік ти недобрий. Ну, послухався б я тебе, поїхали б ми цією дорогою, підірвалися б на міні. А підірвалися б не всі. Може, хтось живим лишився та повернувся до тебе. Як ти гадаєш, що б він тобі зробив?"
"Це так... Кому що, а нам — відповідай. Німця бійся, бо він б'є. Вас... Я не кажу, туваришу, що боюсь. Ви люди наші. Бач, і кабанчика мені лишили".
"А худоби в тебе багато?"
"Де та худоба? Ну, є там трохи".
"Голів з тридцять буде чи більше?"
"Хіба я вмію лічити? Я чоловік темний. Ходить худоба, а скільки там її ходить — на те я не обучений".
"Як же ти не боїшся тут жити? Німці близько, ь Дзержин-ському, знайдуть твоїх корів, заберуть".
Він сміється: "Нема... у Дзержинському німців нема. Два дні тому були, а зараз нема". •
"Еге, а ти ж, діду, казав, що нікуди не ходиш, навіть не знаєш, які поблизу села й хутори. А про це, бач, чув, що німців там нема".
"Не сам я дізнався, люди сказали".
"А ти, старий, не знаєш, де б хороші жорна дістати? У нас є зерно, треба борошна змолоти. Не чув, є тут десь поблизу млин?"
"Поблизу нема. Був млин кілометрів за вісімнадцять звідси, так його німці на тім тижні розбомбили". "Точно. І про це знаєш?"
"Люди... Все від людей чую. Ви, тувариші, може, чорниць хочете? Мої дівчата в лісі нарвали". І він махнув рукою до густих кущів. Одразу звідти вийшли дві дівки.
"Почастуйте, дочки, туваришів ягідьми".
Я відмовився від частування, відмовилися й мої товариші. Дівки мовчать. Ні посмішки, ні привітного слова.
"А все-таки, старий, недобрий ти чоловік".
"Не знаю, звідки мені знати? Темний я, не обучений".
Бачу, хитрий гад. Зайди до нього сам, він тобі ножа всадить у спину. Не люблю! Живуть, як поміщики. По тридцять-сорок голів худоби мають.
Поїхав я з двору, а він став, бороду отак підняв і дивиться. А біля нього стара. Поки з очей ми не зникли, все стояли вони та дивилися нам услід.
Сабуров ще раз набив свою люльку, припалив з обгорілої гілочки, ліг на траву, що її приніс їздовий коням на ніч.
До багаття збиралися партизани. Хтось із них розповів анекдот, і тоді Сабуров, виблискуючи очима й пахкаючи люлькою, весело спитав в одного з бійців:
— А ти на тигра полював?
— Ні, товаришу генерал-майор, не доводилось. Я їх тільки на картинках бачив, коли до школи ходив. А ви полювали?
— Я? Ні. А в мене був приятель, так він так робив: брав дикт, молоток і йшов до того місця, де тигри водилися. Сяде в засідці й чекає. Ось з'являється звір, іде, скрадається, а потім як плигне, а мисливець йому дикт наперед, а кігті в тигра, знаєш, які гострі, так і пронижуть той дикт наскрізь. А мисливцеві цього тільки й треба. Він тоді швиденько молотком ті кігті позагинає — і тигр спійманий...
Біля багаття вибухає дружний сміх:
— Ото наука! От, Степане, попробувати б тобі такого полювання.
— Куди вже мені на тигра... Я краще на фріца полюватиму. Це діло вірніше.
Довго не вщухають біля багаття жарти і сміх.
— Ну, а що новенького ви мені розкажете? — звернувся Сабуров до бійців, оглядаючи їх у відсвітах багаття.
— А ви чули, товаришу генерал-майор,— озивається партизан, який сидить під сосною,— чули, в Семеновичах мадьяри, щоб підійти до куренів та захопити там людей, переодягаються в спідниці, пов'язуються хустками, як баби. Наші партизани піймали одного, спустили йому спідницю, а там штани...
— А в Дубровських хуторах,— повідомляє другий,— до куренів прийшли два бандерівці з червоними стрічками на картузах. "Ми,— кажуть,— партизани, відбилися від обозу".— "А з якого ж ви загону? — питаються в них люди.— Хто у вас командир? Який він з себе?" Вони й заплутались. Так селяни обеззброїли їх та й повбивали в лісі.
— Наші хлопці прибули оце з села Майданів Коппщанських, то розказують, як німці дітей збирали та кидали живими в Уборть. Дитя захлинається у воді, а вони стоять на березі, регочуть та знімають все те фотоапаратами.
Було вже пізно, але партизани не розходились. Хтось підкинув у багаття сухих дров і смолистої хвої. Спалахнуло жарке полум'я. Ще густішою від того стала навколишня темрява.
У СЕЛІХРАПУНІ
Сьогодні ми перебралися з лісу до села. Ранок ясний. В одному з дворів перед хатою, де на ґанку висить дощечка з написом "Висипний тиф", розцвіли маки, цвітуть гарбузи, кріп, золотоголові соняшники.
Як приємно дивитися на це все після тривалого перебування в лісі, де, крім цяточки неба в просвіті верховіть, не видно нічого.
А тут який простір! Яка широчінь!
Жита, галявини з рідкими дубами, сінокоси, прекрасна річка, чиста і прозора.
Зараз у селі лишилося кілька хат, але людей не видно. Люди ще й досі живуть у куренях і навідуються сюди переважно вночі.
(Продовження на наступній сторінці)