— Коли б живий був... Оце б вам компаньйон до пісні,— і партизан затягнув дзвінким голосом:
Ой гук, мати, гук, Де козаки йдуть...
Підхопили всі, і попливла вона, мелодійна й голосна, у темні хащі, віддаючись в них луною.
Біля вогню сушилися онучі, протряхала намочена дощем одежа. Тут же штабний фотокореспондент Лев Кумок варив у казанку гречану кашу і частував нею товаришів.
Мовчки під сосною в своїй кавказькій бурці сидів Олександр Сабуров, слухаючи пісні. А по той бік річки, де розташувалась артилерійська група Івана Картузова, теж горіли великі вогнища. Там хтось вигравав на гармонії.
КОСТЯНТИН ципко
Ми подружилися з ним з першого ж дня прильоту до партизанського з'єднання. Він допомагав нам у роботі, приносив завжди свіжі газети, брошури, інформував про партизанські новини, а на всі наші прохання розповісти нам щось про себе завжди скромно говорив:
"Хай потім. Хай колись. Ще встигнемо. Є у нас цікавий чоловік. З ним обов'язково треба вам зустрітися. Воює добре і агітатор зразковий..."
"А багато у вас агітаторів?"
"В окремих загонах чи в з'єднанні? — перепитав Костянтин Григорович.— Якщо в загонах, то деякі мають по тридцять-сорок душ. А коли брати все з'єднання — до 700 чоловік набереться. Це наші комуністи й комсомольці. Вони не тільки інформують бійців про успіхи Червоної Армії, а й часто провадять з ними бесіди, читають їм художні твори: "Війну і мир" Льва Толстого, "Євгенія Онєгіна" Пушкіна, "Мертві душі" Гоголя, "Тихий Дон" Шолохова, "Фронт" Корнійчука, вірші Павла Тичини, Максима Рильського, Бажана, Сосюри, Малишка й інших авторів. Партизани возять з собою ці книги і бережуть, щоб не замокли ні в болоті, ні під дощами. Я вас познайомлю з Федором Сокаренком. Це один з кращих наших агітаторів. В той же час він добрий воїн. На його особистому рахунку значиться шістдесят п'ять забитих гітлерівців, два пущених під укіс ешелони і 10 підірваних автомашин".
Та сьогодні ми вирішили поговорити з секретарем нарткомі-сії Костянтином Григоровичем Цинком.
— Ще встигнемо,— почав був відмовлятися, як завжди, але ми наполягали. Обрали місце для розмови під старою сосною.
— Я син робітника,— почав свою розповідь Костянтин Григорович,— народився в містечку Коропі на Чернігівщині, 1903 року. Тринадцятилітнім хлопцем пішов на завод, де робили мій батько і моя сестра. За Радянської влади здобув вищу освіту, працював спочатку в редакції газети "Соціалістична Молдавія", потім редактором газети в Павлограді, а ще пізніше став заступником редактора дніпропетровської газети "Зоря". 23 червня 1941 року мене мобілізували в армію. Під Васильковом пас оточили німецькі танки. Ми прорвали кільце оточення і стали згодом на захист Києва. Багато бійців тоді подавали нам заяви про вступ до партії. Там же, на передовій, ми розглядали їхні заяви і в окопах видавали партквитки. Потім я занедужав. Довелося лягти в госпіталь. Хворий виїхав з Києва з якимсь медсанбатом. В районі Борисполя потрапили в оточення. Довелося кинути машини. Куди не поткнемось — скрізь нас зустрічають німці автоматним і кулеметним вогнем. Розбились ми на невеличкі групки. Сталось якось так, що я лишився один. Що ж мені робити? Бачу, в полі стоїть стіжок. Підійшов я туди, а там лежить боєць.
"Товаришу командир,— звертається він до мене.— Хай стемніє, будемо пробиратися разом".
Вночі перебрели через болото, наблизились до села. Зайшли в хату, поговорили. Хазяйка дає мені стареньку одежину й каже: "Переодягніться. Коли, бува, зайдуть німці, я скажу, що ви мій брат".
Так і зробили. Заліз я на піч. Входять солдати, побачили мене, допитуються через перекладача: "Хто це?"
"Брат мій,— пояснює селянка, а сама стоїть бліда, перелякана.— Занедужав".
"Злазь!" — наказує німець.
Я зліз. Ноги в мене хворі.
"Воїн?" — питає.
"Ні",— кажу.
Почали вони мене обшукувати. А партквиток я свій заховав так, що знайти його не легко. "Ком!"
Забрали мене, забрали чоловік шістдесят селян, погнали до Нової Басані в табір. А там уже було немало полонених. Табір німці влаштували на базарному майдані, поставили вишки з кулеметами, день і ніч вартують.
Минає день, минає другий, минає й третій. їсти нам не дають. Ходити нам не вільно. Поставлять на коліна, і так з ранку до ночі стій. Хто підвівся на ноги — в того стріляють. Не забуду німця! Рудий, мордатий, ходив між нами, полоненими, бив гумовою палицею й вигукував: "Рус сволоч! Рус швайн!"
Тільки на четвертий день дали нам по три сирих картоплини та погнали з Нової Басані до Глаголева. Табір тут був розташований серед поля. І знову три дні не давали нам їсти, а на четвертий припало кожному по сто грамів дохлої конини.
Полонених тут мучили. Часом обіллють водою чи в канаву брудну заженуть і регочуться. Або запряжуть у віз кілька чоловік, тоді сяде на той віз німець, поганяє палицею людей, мов коней, а інші стоять, потішаються та фотографують. А то ще, бува, прийде офіцер, жбурне дві-три картоплини і стежить, як зголоднілі люди кидаються за тією картоплею, давлять одне одного, виривають з рук, сваряться. А він стоїть, ситий, виголений, посміхається. Часом падає дощ осінній. Сховатися нема куди. На ранок вся одежа на тобі обмерзає. Зуб на зуб не попадає від холоду. Почалися в таборі інфекційні хвороби, гинули від них сотні людей. Пам'ятаю один день. Сідає сонце. Небо таке багряне, вмираюче. Полонені стоять на колінах. І ось невідомо хто перший затягнув пісню:
Ревуть, стогнуть гори-хвилі В синесенькім морі. Плачуть, тужать козаченьки В німецькій неволі.
Пісню підхопили сотні голосів. Скільки на світі житиму — не забуду цієї картини. Ніколи й ніде не чув я, щоб так співали, як співали в той день наші полонені.
Ми ждали: ось застрочать по нас з вишок кулемети. Та — однаково. Пісні, що народилася так стихійно, не вдалося б тоді придушити нічим. Незважаючи ні на який вогонь, ні на які жертви, її все одно доспівали б до кінця. Але на вишках було тихо. Ані кулеметних, ані гвинтівочних пострілів. Здавалося, німці розгубились. Вони тільки дивились і слухали. Слухали й мовчали, не знаючи, як їм діяти. Пісню доспівали до кінця. Знову в таборі стало тихо.
Звідси нас погнали на Бориспільський аеродром, де був ще більший табір. Тут варили нам баланду — висівки з укропом. Такого добра припадало по одній склянці на день. Хліба не давали.
Пам'ятаю, на аеродромі стояла вантажна машина, а на ній кулемет. Захотілося німцеві його пристріляти — і він дав кілька черг по нас.
Тут же відібрали євреїв чоловік з двадцять п'ять. Німці роз-дягли їх і примусили копати собі яму. Була серед них одна жінка — зовсім сива, старенька, в полотняній сорочці.
Падав дощ, брався ожеледдю, а вони все копали. Копали аж до вечора. А потім їх поставили над ямою й на очах у всіх полонених розстріляли.
Жили ми під голим небом, спали на мокрій землі, хоч поблизу стояли ожереди соломи, але нам не дозволяли взяти звідти й віхтика. Почали ми тоді самі собі рити могилки, все-таки в них затишніше лежати, не так проймає холодний вітер. Поробилися ми злими. Німці вже боялися заходити всередину табору. Якось ВІЮЧІ до моєї ямки підліз боєць.
"Я,— каже,— хочу з вами порадитись".
"В чому справа?" — питаю його.
"Ми збираємося тікати. Все одно нам смерть. То краще умирати на волі. А може, ще врятуємось... Послали оце мене розпитати, куди нам краще йти: чи на Дніпропетровщину, чи, може, податися додому, в Донбас".
Я їх розрадив і вказав інший шлях.
"На Десну,— кажу,— йдіть, хлопці, потім доберетесь до Остра, а звідти путь держіть на Брянські ліси, там, напевне, вже діють партизани".
А потім я й сам вирішив утікати. Підібрав собі земляка з Чернігівщини, питаюся в нього: "Де робив?"
"Вантажником був на пароплаві".
Я бачу, що він криється від мене.
"Ти не вантажник,— кажу йому.— Не бійся. Говори правду, де робив до війни?"
"Я лейтенант, член партії, Варізко Григорій".
"Ну, і я член партії",— признався йому. Отак ми познайомились і стали готуватися до втечі. Скоро трапилася й нагода. Переганяли нас з Борисполя до Дарниці.
Моєму напарникові пощастило втекти. Оце тижнів два тому я зустрівся з ним у партизанському загоні. Зараз він командує взводом. У Дарниці тоді жили ми недовго. Пороздягали нас німці, пороззували та й погнали до Києва.
Падав сніг, а ми йшли босі, в гімнастерках та в сорочках.
Уже пристань близько, а я зовсім охляв. Коли б це сталося на полі, може б, там німці вбили, а тут тільки стьобнули двічі нагаєм. Німець хотів мене застрелити, але за мене заступилися полонені: "Не вбивайте його! Він буде йти".
Взяли мене товариші під руки, повели.
На Керосинній вулиці нас розмістили в гаражі, а на другий день я звідти втік. Жити в Києві було небезпечно, і я пішов до понтонного мосту. Документів же ніяких. Довідуюсь: біля
593
20 А. Шиян, т. 2
Дніпра баркасами перевозять людей на той бік за десять карбованців. А в мене ні копійки грошей.
(Продовження на наступній сторінці)