"В ліс по дрова їздили..."
"Брешеш! — кричить поліцай.— Одвозпла харчі партизанам".
Було це п'ятого січня сорок другого року, добре запам'ятався мені цей день.
Сестриного чоловіка не роздягли, а з мене зняли валянки, пальто, верхнє, хустку. Зосталась я в самій сорочці. Тоді поліцай вдарив мене у плече прикладом: "Партизанка... мать-пе-ремать!"
чlt;Яка ж я партизанка? Нічого не знаю. В ліс по дрова їздили".
Не повірили. Повели босу до села. Зайшли до моєї хати, стали забирати речі, а я не даю. Німець як ударив револьвером, так і помутилось мені в очах. А тоді давай бити мене по обличчю.
Моя старенька кинулась обороняти, а поліцай її в груди штовхнув.
"Йди геть, відьма стара!"
"Ой дочечко!" — кричить моя мати. А в мене з носа кров тече, з рота кров, рука звисає, наче не моя, а з очей хоч би ж сльозинка впала. Серце немовби закам'яніло.
Повели нас на розстріл. Сажнів за двадцять п'ять від дороги ліс. Я кажу зятеві тихенько: "Тікаймо".
А він мені відповідає: "Все одно тепер смерть. Пізно тікати".
"То хай краще на льоту куля уб'є. Бігтиму". І побігла я. Вони за мною. Я в болото провалилась, потім швидко вискочила і мчу далі. Вони стріляють по мені. Я чую, як свистять навколо мене кулі,і біжу, біжу. Уже я в лісі, а не спиняюсь. Думаю, може, гнатимуться. Чотири кілометри отак бігла аж до села Денисівки. Там була в мене знайома — Фрося Калени-кова. Як глянула вона, а я вся в крові, сорочка на мені посічена,— били ж вони мене люто. Рука вибита болить, не можу її підвести. Фрося, спасибі їй, знайшла одежину, покликала якусь бабу, і та мені руку вправила на місце. Я мало не зомліла — так було боляче.
Отож я врятувалась, а зятя вони вбили. Не послухав мене, може б, теж утік.
Потім приїхали за мною партизани Іванчиков і Черняков, забрали мене в Красну слободу до Сабурова. Навідалась я потім додому. Поліція вже виїхала з села. Зятя поховали. А мати, як уздріла мене, кинулась до мене, голосить: "Я ж думала, дитино, що тебе вже на світі нема".
Вона кричить. І сестри кричать. Лишилась я поки що вдома ноги лікувати. Пообмерзали вони в мене, коли боса ото по снігу бігла. Провідували мене Сабуров, Богатир, Петрушснко. Оцей Петрушснко був начальником оперативної частини. Одужала я та й зовсім пішла у загін.
Стояли ми якось у Селезівці. Я саме хліб пекла для партизанів, коли чую — стрілянина знялась. Бачу, лугом німці йдуть прямісінько до нашого штабу. Ой лихо! Я тоді мерщій хустку з себе, давай в неї хлібини класти. Вибігла на ґанок. Чую, хур-чить міна. Не встигла я й заховатись, як ударить мене повітрям... Не знаю, де хустка поділась, де мій хліб розкидало. Упала я, не пам'ятаю нічого. А коли прояснилось мені перед очима, обмацую себе, чи не поранена. Треба, думаю, втікати.
Вискочила за ворота, дивлюсь, наш їздовий Петро їде, кричить до мене: "Швидше лізь на воза!"
А я ніяк не вилізу. Схопив він мене за руку, витягнув до себе. Не встигли ми й десяти сажнів від'їхати — гукає мене Петрушенко: "Дусю, рятуй!"
Я до їздового: "Спиняй коней!"
А сама побігла до Петрушенка. Він наскочив на міну, лежить поранений. Притягли ми його з їздовим, поклали на воза й помчали. То він і тепер, як вип'є чарку, так і біжить до мене: "Дусю, ти моя рятівниця! Дай я тебе поцілую".
А я в рейдах найбільше дивлюсь за своїм хазяйством, щоб, бува, чого не загубити. І на хлопців ото кричу: "Чавунчик кинете — їсти не дам!" Бережуть. Все ціле.
До куреня влетів схвильований Рувим Петлах:
— Дусю, збирайся!
— Як? Знову в дорогу? Віриш,— звертається вона до мене,— сил нема. Ніч їдеш, вдень їжу вариш,— вибилась зі сну зовсім. Нумо, дівчата, швиденько складайте посуд.
Я вийшов з куреня, а через півгодини ми проти ночі вирушали в подальшу путь, бо за нами сунув набагато численніший ворог, і нам доводилось маневрувати, поки що не приймаючи бою.
Знову коні, воли і люди заповнили собою лісову дорогу.
НЕ СВІТЯТЬ НАМ ЗОРІ
Ми йдемо годину, другу, третю. І ось нам шлях перерізує така покручена річка, що її доводиться форсувати тричі. Летять бризки, хропуть, напружуючись, коні.
То там, то тут чути крик і лайку:
— Куди чіпляєшся? Хіба не бачиш, яка в мене кладь? Чи, може, хочеш, щоб я застряв тут з кіньми?
І партизани переходили річку вбрід. Деякі з них вибирали вози і гарби, де було впряжено волів.
— Важко,— попереджав погонич, але йому гаряче заперечували:
— Волам важко? Та ти що собі думаєш: віл — як кінь? Та один віл за трьох коней потягне. Сідаймо, хлопці! — І сідали. Воли витягали вкрай перевантажені вози і гарби на берег, щоб, пройшовши метрів з двадцять по сухому, знов пересікати річище.
На березі останньої затоки горіло яскраве багаття. В його освітленні було видно Дем'яна Сергійовича Коротченка, який, стоячи біля містка в гурті партизанів, керував переправою.
Місток розбитий. Легко звалитися з нього разом з кіньми у воду або застряти колесами в дірці. Та іншого виходу нема. Справа і зліва — топкий берег.
— Давай сюди! — гукає Дем'ян Сергійович до їздового, що виїжджає на місток, але виїжджає недобре.— Вліво верни, вліво!
їздовий смикає віжки, иервується. Коні б'ють копитами по настилу. Віз ось-ось може перекинутись.
— Розгубився,— спокійно говорить Дем'ян Сергійович і сам бере коней за обротьку.
— Не чіпайте! — кричить до нього ображений їздовий.— Виїду. Сам виїду!
Та Дем'ян Сергійович вже вивів його коней на дорогу і повернувся знову до містка.
— Верни вправо! — гукав він вже до іншого їздового.— Добре. Давай!
І так підвода за підводою, минаючи багаття, зникали в темному лісі, мов у льоху.
Звідси добре було видно ракети, що ними безперервно освітлювали німці поле, боячись, очевидно, нападу партизанів, і зеленаві спалахи яскраво відбивалися в скаламученій воді. Дорога якийсь час звивалась понад річкою, а тоді круто повернула вправо, і ми згодом опинились на невеликій галявині, зритій окопами. Поблизу стояла будівля з вибитими шибками, темна й тиха.
— Що за дім? — спитав якийсь партизан, а другий став йому пояснювати:
— Це казарма. Тут колись жили наші прикордонники. А зараз, як через місток перейдемо, почнеться вже земля Західної Білорусії. Ото бачиш, маячать хати? То село Бухча.
Ми йдемо цілу ніч, а на світанку спиняємось на привал біля річки Ствиги, поблизу села Колків. Цс район, де вже починаються Пінські болота.
Розвидняється. Небо похмуре. Накрапає дощ. Часом визирне сонце, та не встигне просушити й листя на деревах, як уже знову напливають густі хмари. Земля тут так насичена водою, що де не станеш — там і просочується з-під чобота.
От і знову шумить, наближається злива. Мокнуть коні. Мокнуть воли. Партизани ховаються під возами та під густим віттям кленів і дубів. Тільки куховарка Дуся, як і завжди, порається біля багаття, готуючи сніданок. І дивно, що жаркого полум'я не в силі погасити навіть такий дощ.
В обідню пору до нашого куреня завітав Дем'ян Сергійович Коротченко.
— Я оце думав,— сказав він, оглядаючи нас, і в очах його засвітилися веселі іскорки,— непогано було б написати від партизанів до Гітлера листа на взірець того, що склали колись запорожці турецькому султанові. Ворога треба бити не тільки зброєю, а й сміхом. Ви подумайте над цим.
Розмова зайшла потім про горілий ліс, через який проходили ми вчора.
— А цс ж німці підпалюють свідомо,— сказав Дем'ян Сергійович,— боячись партизанів. Тільки для пожеж ці місця не підходящі. По-перше — болота, по-друге — мішаний ліс. Його запалити важко. Колись мені в Сибіру доводилося бачити, як горить тайга. А горить вона майже завжди. Пожежа захоплює величезні масиви. Що тоді робиться! Білки переплигують з дерева на дерево, табунами біжать дикі кабани. Пташки і звірі — все живе втікає від вогню. Пожежі в тайзі — страшне видовище.
Світлішає над лісом небо, з'являється сонце. Хтось з партизанів, попереджуючи, кричить:
— Воздух!
— Глянемо,— говорить Дем'ян Сергійович, вилізаючи з куреня. Десь гуде літак, гуде виразно, але його не видно за рясними кронами, з яких падають чисті, блискучі під сонцем краплі.
Увечері збираємось навколо багаття.
Секретар ЦК ЛКСМУ Микола Кузнецов починає партизанську пісню, що її вій чув у з'єднанні Сидора Ковпака. Сумний, журливий мотив лине в тихім вечорі й губиться десь у гущавині лісу. Охочий до пісні, підходить сюди Дем'ян Сергійович. З'являється згодом у своїй чорній бурці Сабуров, сідає на пеньку, курить люльку, слухає:
В чистом поле под ракитой, Где клубится по ночам туман, Эх, там лежит, там лежит зарытый, Там схоронен красный партизан.
Я сама героя провожала В дальний путь на славные дела. Боевую саблю подавала, Вороного коника вела.
Тихі стоять дерева. Тужно, немов дитя, кричить у гущавині невидима сова.
На траву, да на траву степную Он упал, простреленный в бою, За Советы, за страну родную Отдал жизнь геройскую свою.
Невимовною тугою пройнята мелодія пісні, що її люблять співати партизани на дозвіллі. Всю гіркоту, весь біль утрати вкладено в прості, правдиві, хвилюючі слова.
Хтось з присутніх згадав Павла Реву:
(Продовження на наступній сторінці)