— Пам'ятаю,— відповіла вона тихо, відчуваючи, як серце її сковує холод і відчай.
— Тоді вирішуй сама.
Очі в Оксани запливли сльозами. Вона затулила їх хустиною і, хитаючись, наче п'яна, пішла в напрямі аеродрому, де нетерпляче ждав її чоловік.
Він не розпитував у неї нічого, бо, глянувши в її заплакані очі, зрозумів усе.
— Я догадуюсь,— сказав Якуб, стримуючи своє хвилювання.— Ярош говорив тобі, що ти проста циганка, а я капітан, що ми тепер не пара одне одному, що я не люблю тебе, що в мене є, напевне, інша жінка, що коли б я тебе любив, то повернувся б до табору. Адже так він говорив тобі?
— Так.
— І ти повірила йому?
— Ні, не повірила.
— Значить, лишаєшся зі мною? — і в очах Якуба спалахнула на мить радість, але тут же й згасла.
— Не залишаюсь. Хочу, але не можу.
— Чому, чому, Оксано?
— Я тобі розповідала. Він врятував мене й дітей наших там, у лісі. Він нагадав мені про це. Я не можу покинути табір. Я нічого не тямлю зараз, не знаю, що мені робити, що діяти. Душа моя двоїться й горить... Тяжко мені, Якубе! Всі цигани знають, коли б не Ярош — нас не було б уже на світі. Він врятував. Я зобов'язана йому.
— Ти мусиш бути зі мною. Мусиш! У нас діти. Нам треба думати про них, про їхнє щастя. Я жив надією... Я роками тебе шукав і не міг розшукати. І ось тепер, коли зустрілись, ти, Оксано, себе губиш, дітей губиш. Мені завдаєш страждання. Я знаю — важко порвати з табором, але треба... треба поривати. Інше життя настало, інші часи. Цього не розуміє досі Ярош, але ти мусиш зрозуміти. Мусиш!
Розчулена Оксана кинулась йому в обійми і, ридаючи, умовляла:
— Якубе, рідний, не залишай пас. Поїдьмо з нами. Пропаду без тебе... з журби за тобою пропаду. Вернись до табору!
— Оксано, люба моя, зрозумій. Я хочу кращого життя для тебе й наших дітей. Інакше я діяти не можу. Той шлях для мене — шлях Яроша — закритий назавжди!
— Що ж мені робити? Що?
— Я вже казав тобі: лишайся зі мною.
— Я зобов'язана. Я піду з табором.
— Тоді... Тоді віддай мені дітей. Я знатиму... Ти швидше повернешся до нас.
Оксана затихла. Широко розкритими очима дивилась в його очі, погано розуміючи те, що він їй зараз сказав.
— Дітей? — і, збагнувши, що саме він просив у неї, спитала:— Ти хочеш живцем вирвати з грудей моїх серце? Хіба можу я... без них? Життя тоді мені не потрібне.
Нічого більше йому не сказала. Повернулася й пішла стежкою.
Квітчаста шаль сповзла одним краєм з її плеча і черкалася бахромою вологої землі.
— Ти не поїдеш з табором! — крикнув їй услід Якуб.— Ти мусиш залишитися зі мною. Тут наше щастя! Я ждатиму тебе, Оксано. Чуєш? Ждатиму!
Не пам'ятає Оксана, як запрягала коней, як складала на віз убогий скарб, відчуваючи за кожним своїм рухом гострий зір суворого Яроша.
— Попрощатися б,— сказала вона благально, але холодний блиск очей і холодні слова його зупинили її.
— Нема чого більше ходити. Все вирішено. Навіщо ятрити своє серце, свою душу? Тебе не пожалів. Дітей не пожалів. В дорогу, цигани, в дорогу!
І заскрипіли немазані колеса возів, лишаючи місце недавньої стоянки.
Забившись у куток халабуди, Назар і сестричка ні на мить не відривали оченят від матері. Вона досі не промовила до дітей ні словечка. Сиділа, наче скам'яніла, бліда. В руках її звисали віжки, лежав поряд батіг, яким ні разу ще не стьобнула вона коней.
Про що думала мати в цю хвилину, того діти ие знали. Душа її була неспокійна, серце ятрилося, думи летіли до нього.
"Куди їду? Куди? Для чого? Від щастя одрікаюсь... Щастя діточок гублю".
По її обличчю текли сльози, але вона не витирала їх, навіть не помічала їх. Валка підвід все далі й далі від'їздила од міста, наближаючись до смуги лісу, яка скоро заступить своєю гущавиною аеродром і будинок, де живе Якуб, де зазнала вона з ним короткого, але незабутнього щастя. Першим на возі порушив мовчанку Назар:
— Мамо, а чому ми самі їдемо? Навіщо покинули тата? Я хочу з татусем жити. Дуже хочу.
Оксана рвучко обернулася до дітей, наче в цих звичайних словах було оте рішення, якого вона так болісно шукала і не змогла знайти.
— Хочеш? І ти, Радочко, хочеш з татусем бути?
— Хочу,— відповіла дівчинка, дивлячись на схвильовану матір. Очі материнські світилися в цю хвилину небувалим блиском і одчайдушною рішучістю.
Що надумалася вона робити? Навіщо спиняє коней? Може, повертатиме назад? Ні!
Мати зіскакує з воза, біжить до халабуди, в якій їде Ярош, хапає коней за вуздечку, спиняє їх.
— Що? Ти що надумала? — запитує Ярош, одразу, певне, розгадавши її намір.
Не поспішаючи, він злазить з вода. Сильна рука його стискає батіг так, що набрякають жили, але того не помічає зараз Оксана.
Шаль її зсунулася з голови — не поправляє. Стоїть бліда, рішуча, готова до всього.
— Коней бери... Добро моє бери. Гроші, які маю,— всі віддам тобі, тільки відпусти. Не можу... Несила моя! Люблю його... люблю. Наймичкою в нього буду, тільки бачити б його щодня, голос його чути... дивитися на нього.
— Божевільна! І ти хочеш повернутися до нього! Ти все забула,, чим зобов'язана мені? Отямся! Сідай на воза, їдьмо далі. Навіщо зупиняєш табір?
— Не сяду! Не поїду далі! Хоч і смерть моя тут буде, а я не поїду. До нього вернуся. Він жде мене. Жде діток.
— Це твоє останнє слово? — запитав тихо Ярош, і очі його налилися каламуттю.— Відповідай!
— Останнє!
Нічого більше не питаючи, Ярош з усього розмаху стьобнув її батогом.
Не скрикнула Оксана від жагучого болю, не затулилася рукою від наступного удару. Тільки очі в неї спалахнули лютим блиском, тільки губи бліді вимовляли, наче клятву, єдине, владне, нічим не скорене слово:
— Люблю його... Люблю!
І воно, те слово, розлючувало ще дужче ватажка. Не пам'ятаючи себе, він безжально стьобав циганку батогом, стьобав, немов тварину, виміщаючи на ній свою сліпу, нестримну злість.
— Отямся, Яроше! — намагались стримати його цигани.— Отямся, бо в міліцію заявить... У тюрмі сидітимеш... Спинися!
— Не бий її... Пожалій... У неї діти... Схаменися, Яроше! — благала стара Зара, але він не чув ні порад тих, ні благання. Бачив лише перед собою горде, красиве й безстрашне обличчя молодої циганки; бачив її очі, сповнені гніву й зневаги, чув слово, що його уперто вимовляла вона, і те слово чомусь пекло його, мов вогонь.
— Люблю його... Люблю! Та що сталося?
Жилаву руку з батогом схопила раптом молодша й сильніша рука і здавила так, що з терпнучих пальців Яроша випав батіг, розтягнувшись гадюкою на вогкій землі.
— Якуб!..— вимовила Оксана і зів'яла одразу, втративши свідомість.
Якуб того не помітив. Він стояв перед Ярошем блідий.
— Ти що ж це вбиваєш мою дружину? — промовив він тихо, але в голосі його відчувалася така шалена лють, що Ярош ми-мимоволі ступив крок назад.— Геть з моїх очей! Геть, бо я... уб'ю тебе... Чуєш?
— Уб'єш... За те, що дітей твоїх, жінку твою врятував від голодної смерті... За це мене вбиватимеш...
— Щастя твоє... що я про це знаю.
Не поспішаючи, Ярош підняв батіг, глянув на валку підвід:
— У дорогу, цигани, в дорогу!..
Якуб не бачив, коли рушила перша підвода, а за нею й інші. Не бачив, як, зіскочивши з останнього воза, бігли до нього діти. Він смикав знепритомнілу Оксану, цілував обличчя, гукав її:
— Ксеню!.. Рідна моя, хороша моя, ти тепер зі мною... Нікуди не відпущу... Нікому не віддам... Пробудися!.. Мила моя! — І припадав губами до її заплющених очей.— Та що ж це з тобою? Невже він убив тебе? Ксеню! Ксеню!..
І раптом почувся жалібний, стривожений крик дітей. Розплющила очі Оксана.
— Жива!.. Діточки мої, наша мама жива! Зі мною тепер зостанетесь, разом будемо жити. Ксеню! їй бачиш мене? Ти пізнаєш мене?
На нього пильно дивилися карі очі. Несподівано дві крупних і блискучих, мов перлини, сльози скотилися з рясних вій на щоку, де горіла криваво-сиза смуга від батога.
— Плачеш... Тобі боляче... Я розумію. Я зараз одвезу тебе додому. Ну, ось так, поклади мені руку па плече.
Дужий і сильний, він взяв її, немов дитя, й поніс до машини. Зривався сніг. Вечоріло. У сутінковій імлі зникали циганські підводи.
Незабаром хатній поріг переступила Оксана з дітьми.
Якуб обіймав дітей, цілував, а на нього дивилась закривавленим оком мати, і око те світилось радістю, ніжністю й любов'ю, заради якої знесла вона стільки мук, витерпіла стільки болю...
— Що ж це я стою? — схаменувся капітан.— Ксеню, зажди... Я гукну зараз Віру Петрівну. Вона тобі рани промиє, зробить перев'язку. Я швидко повернусь.
— Не треба. Заживе й так. Нікуди не йди від мене. Мені так добре з тобою.
На квітчастій шалі танули сніжинки, і в сяйві невеликої електричної люстри крапельки води виблискували іскрами, мов далекі, променисті, немеркнучі зірки.
1956