— Заро! — сказав капітан тихо й схвильовано.— Заро! Ти не впізнала мене?
Циганка пильно й уважно вдивлялася в обличчя льотчика, а він стояв перед нею блідий, зворушений, нетерплячий.
— Скажи, Заро, скажи швидше... Ти зустрічала... Ти щось знаєш про неї?
Жарти одразу припинились. Зморщеною рукою циганка доторкнулася до орденів і медалей, ще раз глянула йому в обличчя, немовби хотіла остаточно переконатися, що не зраджує її зір і що перед нею справді стоїть людина, яку вона добре знала.
— Ти? Невже це ти, Якубе?
— Я, Заро, я! Ну, швидше ж кажи мені: де вона?
— Ходімо. Я проведу-тебе до неї.
Хтось з льотчиків узяв відро з водою й поніс замість циганки, а вона ледве встигала йти за капітаном.
Біля воза Оксана чистила картоплю, готуючи дітям сніданок. Вона з цікавістю, як і всі інші циганки, стежила за ватагою льотчиків, що їх вела до табору циганка.
"Може, доведеться ворожити",— подумала Оксана і, припинивши чистити картоплю, поправила квітчасту шаль.
Та ось ватага спинилась. Зара показала нащось рукою в бік Оксаниного воза, взяла в льотчика відро й попрямувала до Яроша.
І вже не всі, а тільки один льотчик швидко йде до неї, Оксани.
"Чому один? Чому сам? Що йому потрібно від мене? Хто він? Невже справді до мене?"
Оксана пильніше придивляється. Щось знайоме в ході, в розмахові правої руки.
Сама не помічає, як блідне її обличчя, як схвильованіше починає битися серце.
— Ні... не може того бути! Не може... Льотчик... посивілий... ордени... Звідки? Це сон... Це, певне, сон... сон.
Вона не зводить з нього погляду, жде, схвильована до краю, не вірячи своєму щастю, не вірячи тому, що зараз бачить. Та ось іще якась секунда — і очі її зустрінуться з його очима.
— Ксеню! — промовив він одне лише слово, але воно, вдаривши її в серце, мало не звалило з ніг.
— Якубе!—скрикнула Оксана безтямно, розбудивши тим криком дітей. Вона кинулась до нього, впала йому на груди, зайшлася нестримним риданням. Він цілував її губи, очі, мокре від сліз обличчя, пригортав до себе, говорив:
— Мила моя... жива... Ти жива, Ксеню!
Він то одривався од неї, наче ще раз хотів пересвідчитись, що це справді вона, його дружина, і знову потім обіймав її, голубив, не вірячи своїм очам.
— Ксеню, ти? Ти? Рідна моя... Щастя моє... Знайшов... Зустрівся!
Біля воза вже стояли Назар з сестричкою, дивились на заплакану, але щасливу матір, і хлопчик першим догадався, хто прийшов до них.
— Тато! Це наш тато!
Капітан обернувся, почувши той голос. На якусь мить він немовби скам'янів, потім, отямившись, кинувся до дітей.
— Назаре! Радонько! Голуб'ята мої!
Згріб обох сильними руками, цілував їх, пригортав до себе, знову цілував, а на нього дивилась Оксана і стиха вимовляла:
— Батько наш, батько повернувся...
Кілька днів Оксана жила немовби в якійсь дивній казці, сповнена такого земного, великого й радісного щастя, що їй самій часом ставало страшнувато, бо здавалося — не дійсність перед нею, а скороминучий сон. Прекрасний, але все ж таки сон.
Вона не ходила, як інші циганки, до міста ворожити, бо Якуб того ж ранку забрав родину до себе. І коли побачила Оксана чисту, простору, сповнену сонця квартиру, мимоволі спинилася з дітьми біля порога. На серце війнуло раптовим холодком. Якуб по очах її зрозумів, що подумала вона в оту першу хвилину, кого шукала вона в кімнаті настороженим і ревнивим поглядом.
— Ксеню! Заспокойся. Нікого нема. Тебе одну я всю війну шукав. Про тебе думав, про діток думав...
— У такій хаті живеш... один? — сказала Оксана з ноткою недовіри й почервоніла.
— Тепер це буде наша спільна хата. Ти тут зі мною житимеш, діти наші житимуть.
Трохи освоївшись, Оксана розглядала все: і кухню, і чисту ванну, білу мов сніг, і столики, дивани, ліжко, застелене красивою ковдрою; роздивлялася в альбомі фотографії Якуба з фронтовими друзями і там же натрапила випадково на фото, яке мимоволі ужалило її серце. Якуб сидів із забинтованою рукою, а поруч нього у білому халаті стояла красива молода жінка.
— Це наш хірург Віра Петрівна. Операцію мені робила.
— А де вона зараз?
— Віра Петрівна тут, на аеродромі, лікарем працює. Оксана нічого більше не спитала і нічого не сказала. Якуб
помітив, як по обличчю її промайнула тінь невдоволення.
Оксана розглядала інші фотографії в альбомі і ще натрапила на фото, де були вони знову вдвох. Тільки тут Якуб уже був без пов'язки.
— Мила моя, нічого такого не думай.
— А я й не думаю. Я лише дивлюсь.
Хтось постукав у двері. Оксана чомусь сполошилася, навіть трохи зблідла.
До кімнати ввійшла Віра Петрівна і, як здалося Оксані, трохи зніяковіла, побачивши невідомих їй людей.
— Віро Петрівно! — пішов назустріч хірургові Якуб.— У мене велика радість, велике щастя. Я знайшов сім'ю.
Молода, вродлива жінка підійшла до Оксани, поцілувала її, поцілувала діток.
— Я рада. Я дуже рада за вас, Якубе. А я... А мені вже ніколи... не діждатися...— І вона несподівано одвернулась, щоб ніхто не помітив її сліз.
Якуб тихо сказав:
— Чоловік у неї — мій друг. Льотчиком був.
Віра Петрівна хусточкою витерла сльози, глянула на Оксану.
— Пробачте мені, що я своїм горем засмучую вашу радість.
— Я теж горе знала. Ой, скільки горя ми натерпілись! Віра Петрівна, з'ясувавши кілька службових питань, неквапливою ходою вийшла за двері.
— Хороша вона жінка,— сказала Оксана,— сердечна, мабуть, добра людина. Я дуже співчуваю їй. Я знаю, як це тяжко втратити любимого чоловіка.
Увечері до капітана зійшлися друзі-льотчики. З'явилися на столі пляшки вина, різна закуска, бо як же такої незвичайної події не відзначити!
І відзначили її на славу! За столом поряд з Якубом сиділа Оксана, а біля неї діти. І сиділи льотчики й цигани, що їх запросив Якуб до себе в гості.
Проголошувались тости за перемогу над фашистською Німеччиною, пили за льотчиків і партизанів, за найстарішого серед циганів ватажка Яроша та його дружину Зару, яку так випадково зустрів Якуб поблизу струмка.
За столом підвівся високий, кремезний, мов дуб віковий, старий циган Ярош. Розколошкане волосся спадало в нього пасмами на крутий смаглявий лоб. Широкі кущуваті брови, яких іще не торкнулася сивина, ховали його очі в глибині орбіт, мов у ямах, і що він думав — того ніхто не міг розгадати.
Та найпильніше стежила за ним Оксана, і серце її бралося передчуттям чогось недоброго, що мусить з нею статися на цій вечірці. Не зрозуміла їй самій тривога, з'явившись, уже ні на хвилину не залишала її в спокої. Оксана дивилася на свого ватажка, ждала, що він скаже.
Густа з сивиною борода спадала йому на чисту сорочку, що визирала з-під плисової жилетки, яку одягав лише в особливих випадках. Він хвилювався, і повний бокал вина ледь тремтів у його руці.
— Так ось що я скажу,— почав Ярош густим, трохи простудженим голосом.— Велике щастя в Оксани, велике щастя в
Якуба. Голуб з голубкою зустрілися знову. А ми, старі, знаємо: де живе голубка, туди пристає і голуб.
Кілька льотчиків, розігрітих вином та горілкою, почали гаряче заперечувати.
— Щось не те ви говорите, товаришу Ярош!
— Я б сказав так: де живе голуб, там мусить жити й голубка! Оце буде правильно!
І відразу відгукнулося кілька веселих голосів:
— Правильно! Правильно ти сказав. Та коли ще такий голуб, як наш командир ескадрильї!
Якуб мовчки, але пильно дивився в хмуре й суворе обличчя циганського ватажка.
— Я ще не все сказав, а сказати хочу. Ви, льотчики,— люди військові. У вас своя дорога, а в нас, циган, своя. Цією дорогою ходив мій прадід, дід, батько, брати мої та сестри. Нам, циганам, треба добре триматися один за одного, бо той, хто залишає свій рід,— той не зазнає у житті ні радості, ні щастя. Ось я вже старий, доживаю свій вік і хочу випити за табір наш, за наші закони, яких ніхто не мусить порушувати. На тому стояв, стоїть і стоятиме наш циганський рід.
— Е, ні, шановний Яроше,— озвався чорнобровий лейтенант з густою шевелюрою і очима такими іскристими, паче в них були розсипані дрібнесенькі ізумруди.— Ні, Яропіс, є закони, які слід ламати, бо вони перешкоджають людському щастю. Ось я вам скажу про циган, що жили в нашому колгоспі.
— Немає таких і не було! — сказав рішуче Ярош.— То не цигани — то покидьки.
— Неправда! — підвищив свій голос лейтенант, гаряче заперечуючи ватажкові.— Не покидьки — кращі люди. Серед них були ковалі, трактористи, комбайнери, бригадири. їх наш уряд орденами нагороджував. їм колгосп хати допоміг збудувати. Діти їхні до школи ходили вчитись. Колгоспники всього району їх шанували за чесну працю. Які ж це покидьки? Щось не те говорите ви, Яроше. А цигани ті колись у таборі жили. Та інші часи настали, і життя зламало табір. Радянська влада і уряд всім людям, які хочуть трудитися чесно...
— Говори, говори, язик від того не заболить,— сказав недружелюбно Ярош і одвернувся від льотчика.
— І мені так здається,— продовжував лейтенант,— що рано чи пізно, а ваш табір, Яроше, розпадеться, бо люди захочуть краще жити, аніж живуть вони зараз.
(Продовження на наступній сторінці)