— Це нашому табору не загрожує. Я своїх людей добре знаю.
— А я вам ось про себе розкажу. Хочете? — озвався з другого кінця столу ставний, широкоплечий льотчик в званні старшого лейтенанта, з обличчям ніжним та рум'яним, мов у дівчини. Золотисте пасмо спадало йому на лоб, і він одкидав його різким рухом голови.— Так ось, жив я до війни у радгоспі, працював трактористом, а в мене прицепщицею робила Аза — циганка. Не та, що, може, ви бачили на сцені, є така п'єса, а дочка нашого коваля. Кілька сімей циганських працювало в радгоспі. Ну ось ми з Азою подружили. Зустрічались і на роботі, і після роботи. Полюбились одне одному, згуляли весілля. Є синок у нас. Назаром звати.
— І в нас теж Назар,— промовила Оксана й чомусь почервоніла.
— Та що там говорити. Я ось краще покажу обох,— і льотчик, діставши фото, передав його циганам. Ті з цікавістю розглядали чорняву, невідому їм Азу і синочка, що стояв поряд мами.
— Гляньте, Яроше, на нашу циганку.
Та старий ватажок тільки оком позирнув на фото і нічого не сказав.
— Добре жили ми з Азою перед війною, і жду не діждуся того дня, коли мене демобілізують з армії. Я, здається, птицею помчав би до неї.
— От бачиш, бачиш,— стрепенувся раптом Ярош, відчувши в признанні старшого лейтенанта підтвердження своїм словам.— Чув, Якубе, що говорить чоловік, про що мріє, до кого поспішає. Отож ще раз скажу: де живе голубка, туди пристає й голуб.
— Хороша в мене дружина, така хороша, що, мабуть, кращої і в світі не знайдеш. Дуже її люблю,— заявив льотчик, і обличчя в нього зашарілося ще дужче.
— Є щастя в людей,— промовила, зітхнувши, якась циганка, і кущуваті брови Яроша невдоволено зійшлися на переніссі.
— То не твоє щастя. Про своє дбай.
Підвівся Якуб. Він не взяв до рук бокала з вином, але по очах його Оксана зрозуміла, що він схвильований, що слова Яроша вразили його дуже, бо саме ті дошкульні слова він промовив першим.
— "Де живе голубка, туди пристає голуб",— сказали ви, Яроше, і я вас добре розумію, але зрозумійте ж тепер і ви мене. Я був звичайним собі циганом. Що я тоді знав? Що я бачив? Дощі, та холодні осінні вітри, та розмиті дороги, баюри, бруд, злидні, щоденний клопіт за шматок хліба. Якісь надії на краще життя, що його багато циганів шукали і шукають аж до смерті, та, на жаль, не знаходять. Все це я знаю добре, бо сам жив таким життям багато років.
— Якщо любиш дружину, любиш дітей своїх,— перебив його Ярош,— тоді ти повернешся до табору. Ми, цигани, гуртом тобі допоможемо. Ми напишемо листа в Москву до високого начальника. Він зрозуміє нас. Він одпустить тебе з армії до твоєї сім'ї.
Це був несподіваний двобій старого, темного, забобонного світу з світом новим, який розкриває людині шлях до щастя. Всі мовчали. Всі стежили за капітаном, ждучи, що відповість він на пропозицію старого ватажка. Та найбільше його відповіді ждала Оксана. Сиділа вона за столом бліда, насторожена.
"Може, й справді краще буде, коли Якуб повернеться до табору і знову житиме разом з дітьми, зі мною. Не до зими йдеться ж — до літечка".
— Говори, Якубе, говори! — вирвалися мимохіть з її уст сповнені надій і бажань поквапливі слова.
Якуб спитав у досвідченого ватажка:
— Скажіть, Яроше, коли б людина блукала по землі довгі роки сліпою і їй повернуто зір,— чи захотіла б вона знову бути сліпою?
Стало тихо в кімнаті. Сивий Ярош підвівся за столом, глухо сказав:
— Нам тут більше нема чого робити. Пішли до табору, цигани!
Теплі руки Оксани лягли на широку й мужню руку капітана.
— Якубе, милий мій... Прошу... Якщо любиш мене, діток наших...— І вона несподівано заридала.
Та її ридання не зупинило Яроша й не зупинило циган, що покірливо йшли за своїм ватажком. Затримавшись на хвилинку біля дверей, Ярош тоном старшого наказав:
— А ти, Оксано, завтра вранці приходь до мене на розмову. Чуєш?
— Чую,— відповіла вона і ще невтішніше заридала.
Ярош сидів біля свого намету, курив люльку з довгим чубуком, а Оксана стояла перед ним у новому платті, в новій хустині й черевиках, що їх купив для неї чоловік.
Вона не сміла глянути в обличчя ватажкові, який мав вирішити зараз її долю, її щастя.
Серце билося в грудях як навіжене. Почуття табірного обов'язку боролося зараз в її душі з почуттям любові до чоловіка — батька її дітей. Адже для них відкривалася інша дорога, світла та ясна. І вела та дорога до щастя, про яке говорив чоловік і якого не знали досі ні її діти, ні вона сама.
Оксана ладна була впасти зараз перед Ярошем на коліна, благати його зглянутись, відпустити по-доброму з табору, не топтати її життя, не ламати долі, що всміхнулася до неї, дала їй радість, повернула їй чоловіка, а дітям рідного батька.
Та суворим, непроникним залишалося обличчя старого цигана. І це стримувало Оксану, вселяючи мимовільний страх.
— Плакала ти вчора, ридала. А що, послухав тебе чоловік? Залишить він службу? Повернеться до табору?
— Не повернеться,— відповіла вона тихо, і циган підхопив її слова й кинув ними в неї, мов камінням.
— Не повернеться, кажеш? Я так і знав. Сама подумай. Він знатна тепер людина, а ти хто? Циганка. Проста, неосвічена. Це він зараз до тебе так... немовби радий. А куди підеш з ним?
У гості підеш — він стидатиметься тебе перед гостями. Та, може, за війну придбав собі іншу жінку.
— Є... одна лікарка. Віра Петрівна. Бачила її. Вона йому рани гоїла...
— От бачиш, бачиш,— ще дужче радів циган.— Певне, фронтова подруга? Ми з тобою від людей чули про таких подруг.
— Чоловік її був льотчиком. Разом з Якубом в одній частині служили.
— І що ж, загинув?
— Загинув.
— Ну ось маєш. Ото вона і є його дружина, оця Віра Петрівна, а ти будеш у них за наймичку.
— Не кажіть мені такого... не кажіть! Навіщо ви жалите моє серце?
— Я не вірю тепер Якубові. Він, мов та гілка зламана, одколовся від нас. Адже сама кажеш, не схотів піти з тобою й дітьми? Значить, не любить він тебе, а любить іншу. Зрозумій, йому вже ти пе потрібна і діти твої не потрібні.
— Неправда! — закричала Оксана.—Неправда! Він любить мене і діток любить. Навіщо таке говорите?
— Любить? — І Ярош негарно посміхнувся.— Коли б любив тебе справді,— все б покинув і пішов з нами.
— Не може він. Не може піти. У нього така служба. Я прошу вас, Яроше, благаю вас... Дозвольте мені лишитися з ним. Тут моє щастя, біля мого чоловіка. Він мене, темну, неписьменну, вчитиме грамоти, і вчитимуться в школі мої діти. Він обіцяв, і я сказала... Я дала згоду лишитися.
— А я на це пі дозволу, пі згоди не даю! — Ярош підвів голову. З-під густих брів глянули па неї пронизливі, холодні й жорстокі очі.— Ти з табору підеш. Ще хтось відколеться, а на вас дивлячись, розбредуться й інші. Пропав тоді табір. Пропало життя, загине наш рід.— І, помовчавши трохи, він запитав: — Сподіваюсь, Оксано, ти не забула, чим ти мені зобов'язана?
Наче до роз'ятреної рани доторкнувся цими нещадними словами. Перед очима постало невелике село на Житомирщині, оточене густим лісом. Тут зупинився циганський табір на одну лише ніч, якої довіку Оксані не забути.
Десь опівночі над селом полинули тривожні удари в рейку. Матері хапали на руки сонних дітей, брали клунки з речами, бігли до лісу, рятуючись від німецьких фашистів.
Перед світанком запалало село. Ридали матері, плакали діти, бо наступала зима люта, а де жити? Люди будували землянки й курені.
В одному з таких куренів оселилася разом з дітьми й Оксана.
Ніколи в світі не забуде вона тієї лютої, тривожної зими. Не забуде, як лежала вона хвора, немічна й гаряча від простуди, а біля неї сиділи худі, голодні діти, не зводячи з неї оченят.
В тих оченятах світився відчай, безпорадність і страх. Невблаганна голодна смерть насувалась на неї й на її дітей. І, певне, давно б уже в лісі позаростали травою їхні могили, коли б не Ярош.
Він зникав невідомо куди на два-три дні, а повертаючись, неодмінно провідував хвору Оксану й залишав їй чи хлібину, чи сухарів, чи чвертку олії й горнятко пшона.
— Спасибі партизанам. І самим їм сутужно, але діляться з нами,— говорив він, сідаючи біля хворої Оксани.— На кілька днів тобі вистачить, а там видно буде, що робити.
Ярош брав її руку, дивився в схудле обличчя з засмаглими губами, втішав:
— Гаряча. Але ти не бійся і духом не падай.
— А я боюсь. Помру... Що тоді з ними буде? Хто моїх дітей догляне?
— Ти не думай про смерть, Оксано. Про життя думай. Не вік нам ховатися по лісових хащах. Ми, Оксано, ще степи побачимо. У річках будемо купатись. Будемо! — говорив він упевнено, і від його слів надійних легше ставало на душі.— Був я у партизанському загоні, сам чув по радіо: Червона Армія жене фашистів від Дніпра. Скоро вже ми, скоро, Оксано, побачимо степи.
Він, Ярош, у ті дні страшні не тільки врятував її від неминучої загибелі, він врятував її дітей. І хіба могла вона все це забути?
"Що ж робити? Що?" — билася в її голові розпачлива, двоїста думка, билась, мов пташина, спіймана в надійну клітку.
— Добре пам'ятаєш все, що я зробив для тебе й твоїх дітей?
(Продовження на наступній сторінці)