— Ще не все я сказала,— продовжує собачка.— Як їхатимеш на коні, а назустріч тобі вискочить з лісу кульгавий дід на дерев'янці і скаже: "Ну, молодець, та який же кінь у тебе бистрий, але все одно ти мене не обженеш", так ти не здумай його обганяти, бо буде тоді біда. Все запам'ятав, що я сказала?
Все.
Тепер назад повертатимусь.
Побігла собачка, а Іван — мужицький син загнуздав того коня, що жар їсть, скочив на нього та й помчав у далеку путь.
А за тридев'ять земель звідси, на високій кручі, отаборились жити Іванові друзі.
Ось Слухало приклав вухо до землі, а всі в нього питаються :
— Що чуєш?
— Чую, чую, стугонить земля. Це їде Іван на тому коні;" що жар їсть, полум'я п'є...
Тут же на високій кручі росте дуб віковий. Видерся на самий вершечок Стрілець, а в нього й питаються друзі:
Що бачиш?
Бачу, за тридесять земель лежить кінь Добрян і не підводиться. Та ще бачу Івана — мужицького сина.
Хочеться Іванові пити, а над дорогою озерце, а над озерцем верби. Прив'язав до стовбура коня, а сам хотів було напитися, та згадав про бабусину пораду.
Взяв до рук меча, розмахнувся, щоб ударити по воді? коли несподівано почувся крик:
— Не вбивай мене, Іване — мужицький сину, не вбивай! Я всю правду тобі розкажу.
І вже ніякого озерця немає, а стоїть перед Іваном навколішках русява дівчина. В очах у неї повно сліз. Простягає до нього руки, благає:
Не вбивай. Я бідна полонянка. Зміїв слуга Ох привів мене сюди, чимсь бризнув на мене, і стала я озером з отруйною водою. Коли б напився ти цієї води — відразу б пропав. Бачиш, я правду тобі кажу. Пожалій, не вбивай мене.
А за віщо ж тебе вбивати, коли ти робила це все не з власної волі. Іди собі, дівчино, хай щасливим буде твоє життя.
Пішла Юрза, а Іван сів на коня знову і поїхав далі. Захотілося йому спати. Коли це над дорогою побачив він явір, а під явором пишне ліжко. Спинився, прив'язав коня до стовбура, а сам підійшов до ліжка й хотів було вже лягти,, та згадав про бабусину пораду. Взяв свого меча, розмахнувся, щоб ударити, коли раптом почувся дівочий крик:
— Не вбивай, не вбивай мене. Я всю правду тобі розкажу.
Хтозна-де поділося відразу ліжко, а натомість стоїть перед Іваном навколішках чорнява дівчина. В очах її повно сліз. Простягає вона до нього руки, благає:
— Не вбивай. Я бідна дівчина-полонянка. Привів мене сюди Зміїв слуга Ох, бризнув на мене водою заговорною, і стала я пишним ліжком. Коли б ти ліг у те ліжко — заснув би одразу вічним сном. Я правду тобі кажу. Пожалій... не губи...
А навіщо ж тебе губити, коли ти діяла не з власної волі? Іди собі, дівчино, хай щасливим буде твоє життя!
Ой, спасибі ж тобі, славний молодче! Скільки на світі житиму, не забуду твоєї доброти.— І Зміївна Мурза,, схопивши його руку, хотіла поцілувати, та Іван не дозволив.
Що ти, дівчино?! Я не піп і не пан. Я— мужицький син. Іди, дівчино, хай щасливим буде твоє життя.
Пішла собі Мурза, а Іван сів на коня, поїхав далі.
їде та й їде. Дорога стає покрученою, а над тією дорогою росте дуб старий, розлогий, а біля дуба стіл, а на столі їжа та ласощі. Юрза з Мурзою отруюють їжу.
Добре, що він нас не розгадав. Ми за великодушність йому віддячимо,— посміхається Юрза.— Страшна ця отрута. Чи візьме яблуко, чи пиріжок, чи скибку кавуна, аби хоч раз вкусив, то вже не жити йому на світі.
У дві пастки не потрапив,— говорить Мурза,— то потрапить у третю. Він дуже хоче пити. Він дуже хоче їсти. Його одоліває сон.
Сховалися сестри-Зміївни в дубі, стежать звідти крізь щілини кори, як під'їздить все ближче та ближче Іван — мужицький син. Ось він побачив столи з їжею та питвом. Скочив з коня, прив'язав його, а сам метнувся до столу. І такий він був голодний, що забув у цю хвилину про застереження собачки. Та не встиг і покуштувати, як де не Ьізьмись стріла... ударила, вибила з його руки отруєний пиріжок.
Підійняв ту стрілу Іван, розглядає.
— Пізнаю... Друг мій Стрілець мене попереджає... Нічого більше не бере з того столу Іван, а підводить свій
меч. Як розмахнеться ним, як ударить — все одразу хтозна-де й поділося.
Поїхав далі. Ось уже й ліс стоїть густий, дрімучий. Виходить з того лісу дід на дерев'янці, підводить руку, спиняє вершника.
— Ну, молодець, і кінь же в тебе. Такого, певне, у цілому
світі не знайти. А от, славний молодче, я хоч і кульгавий, а ти мене все одно цим конем не обженеш.
Та я й сперечатися не стану: ні, так ні.— І поїхав Іван собі далі, а кульгавий дід швидко вийняв з торби лук, пустив стрілу навздогін, вибив Івана з сідла, а сам скочив на коня, засміявся:
Що, Іване — мужицький сину, пізнав тепер Оха? Отут тобі й помирати доведеться, бо в мене стріла отруєна.— І помчав Зміїв слуга на тому коні, що жар їсть, а полум'я п'є.
Я тобі цього не прощу. Я до тебе, проклятого, і пішки дійду... Ще поквитаюся з тобою...
Обіперся Іван на свій меч, підвівся на ноги, пішов далі, та, швидко знесилившись, упав.
— Невже мені, молодому, отут і помирати доведеться?.. А в палаці короля гуляють імениті гості. Серед гостей
сидить зажурена та засмучена Олена, хоч біля неї так і в'ються королевичі та княжичі. Всі вони надокучили їй. Всі вони їй осоружні.
— Дозволь мені, названий батьку, до своєї горенки піти. Щось нездужаю я сьогодні.
Спохмурнів король.
— Зарано ще тобі, Олено, до горенки йти. Велю тут бути, гостей розважати. Велю тобі танцювати!
До танцю стає Олена, а на обличчі в неї ні посмішки, ні кровиночки.
Підводиться раптом король, крізь вікно позирає.
— Дивіться!..
Скаче вершник на тому коні, що жар їсть, полум'я п'є. Прикипіла до шибки й Олена, вдивляється. В очах її засвічується радість і надія.
— Іван... Суджений мій...
— Ні, королівно,— каже Змій.— На коні не Іван скаче, а мчить мій вірний слуга Ох.
Недобре стає Олені, та цього ніхто з іменитих гостей не помічає.
До палацу входить Ох, вклоняється королеві, вклоняється Змієві.
Кінь, що жар їсть, а полум'я п'є, стоїть на королівському подвір'ї.
Що мені кінь? Ти про Івана — мужицького сина розказуй... Де він зараз?
Від отруйної стріли помирає.
Як почула Олена ті слова, знепритомніла одразу.
А в далекій стороні, на битому шляху лежить Іван. Співають пташки, кує зозуля. Прислухається до її віщування Іван,запитує:
— Зозуле, зозуле! Скажи... Скільки днів... зосталося мені на світі...
Прокувала зозуля раз і затихла.
— Мало!..
Знесилений Іван заплющує очі. Не бачить він, як шляхом мчить, поспішаючи до нього, Скороход. Ось він, захеканий, зупиняється біля пораненого богатиря.
— Іване!.. Друже!..
Розплющив очі Іван, пізнав свого вірного друга, ледь чутно промовив:
— Помираю...
— Ні, ти житимеш, Іване! Приніс я тобі живої води. Помастив Іванові рану тією водою, і знову він став дужим та сильним.
Спасибі тобі, друже Скороходе. Довіку твоєї послуги не забуду!
Ой, Іване, чи ти відаєш, чи ти знаєш про змову?
Яку? Проти кого?
Проти тебе. Це Змій порадив отого коня діставати, що жар їсть...
Нема. Одібрав його в мене Ох. Це ж він мене стрілою отруйною з сідла вибив...
Знаємо. Наш друг Стрілець з високого дуба все те бачив. А Слухало підслухав, про що змовлялися король з своїми гостями. То ж Змій послав діда Оха і сестер Змії-вен, щоб тебе з світу звести. Скажи, траплялось на твоєму шляху озеро?
Траплялось.
І ліжко було? І стіл накритий?
Було й ліжко. Були і столи. Так то ж дівчата-поло-нянки... їх примушено...
То не дівчата-полонянки, Іване, то сестри-Зміївни Юрза та Мурза хотіли тебе занапастити. Вони їжу труїли біля старого дуба. Це сам Стрілець бачив. Він і стрілу пускав, щоб тебе врятувати.
А я повірив... Зміївнам повірив... Оха не розпізнав. Він і мого коня, вірного Добряна, забив отруєною стрілою, а потім і в мене таку ж стрілу пустив.
Не журися, Іване. Зажди мене тут. Я врятував тебе, я врятую і твого вірного коня.
Помчав Скороход швидше буряного вітру, розшукав коня Добряна, помастив йому рану водою — і кінь ожив.
Примчали потім вони обоє до Івана — мужицького сина. Скороход і запитує:
Що робитимеш, Іване, з королівським та Зміїним кодлом?
Піду тепер на них війною!
І все те чують і бачать Зміївни, сховавшись за кущем. Ось вийшла Юрза, майнула чорною хусткою — стала яструбом.
Вийшла з-за куща Мурза, майнула чорною хусткою — теж стала яструбом. Знялося двоє яструбів, полетіли до палацу. А в палаці гуляє король, гуляють імениті гості. Серед них і Змій. Серед них і дід Ох.
Хіба є в світі сила, що могла б мене здолати? — хвастає охмілілий Змій.— Був Іван — мужицький син, а де він зараз? Чорне вороння йому очі викльовує.
Ой ні, брате,— говорить, входячи до палацу, Юрза,— вороння йому очей не викльовує.
Живою водою його рани загоєно,— говорить Мурза.— Знову дужим і сильним став Іван — мужицький син. І йде він зараз проти всіх нас війною!
Що? Живий? Іван — мужицький син живий?
(Продовження на наступній сторінці)