— Не бійтеся, сідайте до нас, а панові ми напишемо. Взяв Іван олівець та й почав писати:
"Гляди, падлюко! Летів тут Іван — мужицький син, взяв з собою товариша вірного Крутивуса. Не здумай його доганяти, бо як доженеш, то смерть свою знайдеш!"
Залишили ту записку на мосту, а самі полетіли далі.
Летять та й летять, коли бачать: і відтіль гора і відціль гора, а між тими горами чоловік руками й ногами уп'явся та й розсуває їх.
— Здорові будьте, добрий чоловіче! А що це ви робите?
Гори розпихаю, аби ширший шлях був для тих людей, що йдуть до короля на обід.
А ви хіба не хочете там побувати?
Якщо візьмете мене з собою, то я залюбки пристану до вас.
Сідайте.
Сів Вернигора, полетіли далі. Летять та й летять, коли дивляться: стоїть чоловік, вивертає з корінням дуби, де вони густо ростуть, і пересаджує туди, де зовсім їх немає.
— Здорові будьте, добрий чоловіче. А що це ви робите?
Землю прикрашаю для людей, щоб і косар, і жниця у спеку могли в холодку відпочити. А ви ж це куди летите?
До короля на обід.
Хотів би і я там побувати.
— То рушаймо з нами.
Сів Вернидуб, полетіли далі. Летять та й летять, коли вже ось перед очима з'явився королівський палац і сад, а в саду столи накриті, а на столах всяке частування: бики смажені, ковбаси, і птиця, і каша молочна. Всього наготовлено вдосталь. Бочки пива й вина стоять: пий, душа, їж, душа, чого забажаєш! А людей — півцарства зібралося: і старі, й малі, і пани, і багатії, і бідняки,— якого тільки там люду немає.
Тут же й хазяйські сини примостилися.
І ось раптом увесь простий народ, і король, і його імениті гості побачили в небі летючий корабель. Та пильніше від усіх стежила за тим кораблем Олена. Опустився він, мов лебідь, на озері, край берега. Зійшов з нього першим Іван— мужицький син, а слідом за ним вийшли його товариші.
Здивувався король, впізнавши Івана. Здивувалися й гості імениті: королевичі та княжичі, а сам король аж за голову схопився.
— Як? Іван — мужицький син на кораблі прилетів? Не бувати такому, щоб я, король, та мав зятем Івана — мужицького сина!
Оточили короля імениті гості, радять:
А ви йому, ваша величність, загадайте щось таке дістати, чого ніхто в світі не дістане. Ну, хоча б живої води.
Правда! — зрадів король і посилає до Івана свого слугу.— Піди скажи тому холопові: хоч він і на кораблі прилетів, а не бачити йому Олени, якщо не принесе він живої води, поки гості мої пообідають. А не дістане води — мій меч, його голова з плеч!
Слухало те все почув та й каже Іванові:
— Недобре діло замишляє проти тебе король. Загадує тобі, Іване, дістати живої води. Якщо її не дістанеш — королівський меч, твоя голова з плеч.
Зажурився Іван.
Де ж я тую воду дістану? Підійшов до нього Скороход та й каже:
Не журися, Іване. Я тобі живої води дістану. А тут уже королівський слуга приходить:
Наказав король... А Іван його перебиває:
Я вже знаю той наказ.
Пішов собі слуга, а Іван допомагає Скороходові одв'яза-ти другу ногу. Як одв'язав,— побіг він швидше буряного вітру до лісу, до озера чарівного.
Набрав з нього живої води та й промовляє сам до себе: . "Поки вони там пообідають, то я можу трохи ще відпочити".
Примостився Скороход під кущем і задрімав. А в короля вже обід кінчається. Сидить Іван за столом, і ніщо йому не миле. Сидить Олена між іменитими гостями, і ніщо їй не миле. Радіють імениті гості, а сам король уже пробує свій меч.
— Друже мій Слухало, ану притули вухо та послухай, чи не біжить Скороход.
Притулив той вухо до землі та й каже:
— Не біжить Скороход, але чую, як він хропе.
— Що ж ми тепер будемо робити? Як його розбудити? Озивається Стрілець:
— Не турбуйся, Іване, я в2кє бачу, де він спить. Зараз його розбуджу.— І тут же взяв до рук стрілу.
Стріла влучила в кущ. Загойдалося гілля, вкололо Скорохода, розбудило його. Схопився він на ноги і помчав.
Ще гості обідати не кінчили, а вже доставив Скороход живу воду, віддав її Іванові.
Підходить Іван до короля, вклоняється:
— Ось вам, ваша королівська величність, жива вода. Загомоніли навколо королевичі, та княжичі, та інші імениті гості:
Не може того бути! Десь, мабуть, простої набрав.
Де це видано, щоб так швидко живу воду дістав?!
Перевірити треба, перевірити.
Сам король зламав тут же суху гілочку з яблуні, вставив у воду, і та гілочка одразу вкрилася рясно яблуневим цвітом.
А тепер, ваша величність,— каже Іван,— додержуйте слова, що його ви дали перед народом.
Що?! — закричав обурений король.— Ти смієш мене, короля, повчати? Геть з моїх очей! Жди там. Ще буде тобі загадка.
Пішов Іван до своїх друзів, а королеві на вухо щось шепоче іменитий гість. Слухало те все чує та передає Іванові.
Радить перед весіллям до чавунної бані сходити. Та ще радить баню ту так напалити, щоб ти, Іване, там згорів. Якщо ти відмовишся — королівський меч, твоя голова з плеч.
Що ж його робити? — запитує Іван.— Я ж у тій бані пропаду.
Підходить до нього Морозко:
— Не журися, Іване, візьми мене з собою. Я тобі у пригоді стану.
Погодився Іван.
Уже печі так розпалили, і в бані стало так жарко, що дух перехоплює.
Скидає Іван одяг, а Морозко його попереджає:
— Не роздягайся, бо зараз ще й кожуха попросиш.
Як розкидав Морозко свій хмиз по підлозі, одразу настав такий холод, що шибки вікон почали вкриватися морозними візерунками.
Посилає король своїх слуг, щоб вигребти попіл з Івана — мужицького сина, а Іван з'являється до короля сам та ще й скаржиться:
— Плохенька у вас, ваша величність, баня. Ледве встиг помитися. Так у ній холодно, наче ніколи там печі не топилися.
Нахиляється тоді до короля іменитий гість, щось шепоче на вухо. Король задоволено посміхається.
— Ще я тобі, Іване — мужицький сину, загадаю таке зробити. Щоб до ранку оцей сад знову зацвів і відцвівся. І щоб на деревах були золоті та срібні яблука, і як удариться під вітром яблучко об яблучко, то щоб по саду немов органи грали. Не зробиш цього — мій меч, твоя голова з плеч!
Пішов Іван, сів у саду та й зажурився. Засмутилися і його друзі, бо не знають, що й порадити Іванові. А вже вечір надходить. Надходить і ніч. Спить король. Поснули Іванові товариші, та ніяк не може заснути сам Іван.
І згадав тут про свого найвірнішого друга:
— Може, він мені щось порадить.
Вийняв Іван золоту волосинку, спалив, і одразу примчав до нього кінь Добрян.
Чому, Іване, такий зажурений? Чому не спиш?
Як же мені не журитися? Як же я можу спати, коли звелів король, щоб до світанку зацвів і відцвів сад і щоб на деревах були золоті та срібні яблука. І як удариться під вітром яблучко об яблучко, то щоб по саду мов органи грали.
Не журися, мій любий хазяїне, лягай відпочивати, а я все сам зроблю, що треба, потім піду на луг пастися" Коли знову потрібний тобі буду, спали ще одну золоту волосинку, я одразу примчу до тебе.
— Спасибі тобі, коню Добряне. Спасибі, друже вірний! Ліг Іван, та не спиться йому.
А кінь Добрян оббіг садок, як заіржав — так увесь сад і зацвів одразу. Ще раз оббіг садок, ще раз заіржав — з'явилися на гілках золоті та срібні яблука.
Встав уранці король, встали гості імениті, а серед них давній друг короля Змій-Жеретій з сестрами Юрзою та Мурзою, з своїм вірним слугою Охом. Прибули вони в гості десь опівночі.
Отож виходить зараз король з палацу в супроводі гостей, прямує до саду і спиняється вражений.
Налетів вітерець, вдарились яблучка об яблучка, і в саду немов органи заграли.
Стоїть Іван, вклоняється королю, говорить:
— І це веління вашої світлості виконано.
Та король немовби того й не чує, підходить до яблуні і тільки хотів зірвати золоте яблуко, а гілка так і шугонула вгору. Хотів зірвати срібне яблуко, а гілка так само звелася вгору.
— Зірви мені яблуко! — наказує король. Підійшов Іван до яблуні з золотими яблуками, а гілля так і нагнулося до нього. А пташки співають, вітерець повіває, б'ється яблучко об яблучко, і по саду немов органи грають.
Вклоняється Олена королю.
Дозволь, названий батьку, слово мовити.
Говори, дочко.
Всі твої веління виконав Іван.
Що?! — закричав король.— Ще не всі мої веління... Нехай виконає...— і король чекає допомоги. Схиляється до його вуха Змій, щось радить. Король задоволено посміхається.
Останнє веління...— попереджає Іван.
Останнє... Дістань мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, а коли біжить,— за двадцять верст під ним земля гуде і листя з дерев осипається.
Глянув Іван на Змія-Жеретія, глянув і на свою суджену.
Прощай, Олено!
Прощай, Іване! Ждатиму...
Жди! — І пішов до друзів. Оточили вони його, розпитують :
Що тобі, Іване, загадано?
А те,— каже Слухало,— що я вже вам говорив. Загадано такого коня дістати, що жар їсть, полум'я п'є...
Де ж його дістати?
Ніхто нічого не може йому порадити.
— Прощавайте, вірні друзі мої. Вирушаю в дорогу дальню, і хто знає, чи доведеться коли нам знову зустрітися. Дякую вам за все... за допомогу, за дружбу.
(Продовження на наступній сторінці)