Серед косарів Іван. Там же й хазяйські сини — Пилип та Андрій. Спинився молодший Андрій помантачити косу, зорить на дорогу, каже:
— Брате Пилипе, а глянь-но, здається, наш батько сюди їде.
— Батько... І чого він так коней поганяє? Примчав хазяїн на луг.
— А чи ви чули, сини мої, що король оповістив народові?
— Ні, батьку, не чули.
То слухайте. "Хто доскочить конем до королівни, що сидітиме у високому теремі на високій горі, та здійме з руки її перстень, тому дістанеться королівна і все королівство". А в короля ні синів, ні дочок більше немає.
Та здається ж, і дочки в нього не було,— промовив Пилип.
А, може, якусь приймачку собі взяв,— озвався Андрій.
— Ото б мені глянути на неї,— прислухаючись до розмови, сказав Іван. Засміялися з нього хазяйські сини:
Куди тобі, злидареві, на королівну дивитися?! Та тебе туди у такім одязі і близько не підпустять.
А я все-таки піду!
Хазяйські сини вирушили в дорогу на конях, а Іван — мужицький син іде пішки. В'ється дорога лісом, а в лісі стоїть хатка на курячих ніжках. Вирішили в ній заночувати. Старший хазяйський син Пилип і каже:
Ти, Іване, піди до лісу грибів назбирай, а ми з братом потім їх насмажимо та й повечеряєм разом.
Добре,— погодився Іван, пішов до лісу, а хазяйські сини вийняли з торби харчі, знайшли казанок та й заходилися варити вечерю. Коли це хтось грюкає в двері:
Відчини! Це я, Ох!
Не великий пан,— відказує Пилип,— відчиниш і сам. Двері розчинилися та й знов хтось там кричить:
Пересадіть через поріг.
Не великий пан, перелізеш і сам,—відповідає Андрій. Коли це перелазить через поріг дідок: сам низенький,
а зелена борода в нього на сажень волочиться. Виліз він на стілець та як ухопить старшого, Пилипа, за чуба — і почепив на гвіздок, а тоді те саме зробив і з Андрієм. А сам усе, що було наварене, поїв та й подався з хати.
Пручалися на гвіздках брати, доки не одірвали по кос-мику чуба, та й заходилися знову варити вечерю.
Повернувся з лісу Іван, висипав торбу грибів, запитує:
— Оце ви й досі воду грієте?
— Та задрімали трохи,— каже Пилип, позираючи на двері. — Може, ти, Іване, вечерю звариш, а ми з братом підемо до лісу та, гляди, якусь дичину підстрелимо.
— Добре,— каже Іван,— ідіть, а я гриби смажитиму. Брати вийшли з хати, а Іван заходився куховарити, коли
це хтось грюкає в двері.
Відчини! Це я, Ох!
Стривай, зараз відчиню.
Відчинив Іван двері, дивиться, а там стоїть дідок низенький, а зелена борода в нього на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Пересадив його Іван, а Ох пнеться, пнеться, хоче до чуба дістати.
А чого тобі? — запитує Іван.
Ось побачиш чого,— мовив дідок та доп'явся до чуба і тільки хотів ухопити, а Іван і каже:
То це ти отакий, діду? — А тоді й собі — хап його за бороду, та взяв сокиру, та потягнув непрошеного гостя з хати до дуба, розколов стовбур, заправив у розколину дідову бороду й затиснув її там.
Коли ти, діду, одразу до мого чуба берешся, то посидь собі тут, доки я знову сюди прийду.
Повернулися хазяйські сини з полювання.
А що, Іване, насмажив грибів?
Насмажив.— Оглядає братів, запитує: — А де ж ваша дичина?
Та нічого не трапилося. Ні птаха, ні звіра.
Ну, то сідайте ж та будемо вечеряти. Повечеряли, а тоді Іван і каже:
А ходіть-но, хлопці, я вам щось покажу.
Веде Іван хазяйських синів до того дуба, де Оха прип'яв, та вже там ні дідка, ні дуба немає. Вивернув Ох стовбур з коренем та й потягнув за собою.
— Що ти хотів нам показати?
Дідка... Ото ви пішли до лісу, а я заходився гриби смажити. Чую, хтось грюкає: "Відчини! Це я, Ох!" Відчинив я двері, пересадив через поріг, а він до мого чуба пнеться.
Ну, то й ми тобі признаємось,— каже Пилип.— Він таки нас за чуба схопив і на гвіздки повісив.
Скидають шапки обоє, показують плішинки.
— Е,— каже Іван,— коли він такий вредний, то ходім його шукати по цьому сліду.
Пішли по сліду, що губився біля глибокої ями, зупинилися.
Звертається Іван до старшого хазяйського сина:
Полізеш, Пилипе?
А цур йому!
А ти, Андрію?
Страшно. Нізащо в ту яму не полізу.
— Коли ж так,— каже Іван,— полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів. Умотав Іван руку в кінець шнура та й каже :
— Спускайте.
І сягнув до дна — вже на інший світ. Одв'язав руку та й пішов собі тим світом. Аж дивиться: стоїть палац. Як увійшов у нього, а там усе так і сяє від золота й дорогоцінного каміння. Іде Іван, роздивляється на багатство, коли це вибігає йому назустріч дівчина. Молода та вродлива.
Ой, юначе добрий, чого ж ти сюди зайшов?
Шукаю я дідка низенького, що в нього зелена борода на сажень волочиться.
То не просто дідок,— каже вона,— то Зміїв слуга Ох. Він зараз бороду з дуба визволяє. Дуже лютий. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багатьох людей забив.
А може, й не вб'є. А ти, дівчино, хто така будеш і чого тут живеш?
Я дівчина-Лебідонька, була єдиною дочкою у своєї матері, та нас украв Змій-Жеретій. Матір мою — вишивальницю взяв до своєї майстерні, а мене віддав прислужницею до Оха. У нього в неволі я і живу.
Я тебе, дівчино-Лебідонько, зараз визволю з неволі. Веди мене до Оха.
Ой, ні, не поведу тебе, юначе. Ох має велику силу, а ти мусиш бути дужчий за нього, і я тобі в цьому допоможу.
А як саме?
Є в Оха чарівна вода. Коли ти її нап'єшся — станеш іще дужчим.
Що ж, давай попробую тієї води.
Дівчина-Лебідонька приносить глечик, наливає кварту, дає Іванові.
Як же тебе, юначе, звати і хто ти такий?
Ім'я моє просте — Іван. З наймитів я, з мужицького роду.
Ну, ходімо ж, Іване, тепер поведу я тебе до Оха.— І повела.
Сидить дідок і вже майже всю бороду визволив з дуба. Побачив Івана — мужицького сина та й каже:
А чого це ти прийшов до мене: битися чи миритися?
Де вже миритися,— битися!
Схопив Іван з стіни булаву, і почали вони битися з Охом. Знесилюється Ох, відчуває, що надходить йому загибель. Перетворюється дід одразу на яструба, шугає через вікно, грозиться юнакові:
— Ще ми з тобою, парубче, зустрінемось. Я спопелю тебе вогняним дощем!
Лишився Іван у палаці з дівчиною-Лебідонькою. Набрали вони золота й дорогоцінного каміння у мішок і пішли до тієї ями, де він спускався.
Агов, хлопці, чи ви ще там є?
Є!
Прив'язав Іван до мотузка мішок, смикнув за шнур, щоб тягли.
— Це, хлопці, буде наше багатство! Витягли мішок, знову опустили в яму шнур.
— Дівчино-Лебідонько, будь же ти віднині вільною. Живи не в підземному царстві, а на горішній землі під ясним сонцем.
Засмутилась дівчина.
Ні, ще не час мені на волі жити. Дізнається Змій-Жеретій, що я втекла,— скарає мою матір. А я не можу рідну матусю занапастити. Лишуся тут. Може, Змій колись зглянеться на моє горе і сам відпустить мене на волю.
Ой, мабуть, не дочекаєшся ти, Лебідонько, того дня. Змій-Жеретій і мені завдав горя пекучого. Ходжу по світі з раною в серці.
— А що ж він тобі зробив? Що?
Він украв мою суджену... Він щастя моє розбив. І не знаю я, чи жива Олена, чи, може, й на світі вже її немає?
Не журися, Іване. Я про неї, може, дізнаюся, тоді вість тобі передам.
Ні, я вже вирішив. Сам піду до синього моря. Кажуть,, там живе Змій-Жеретій. Битимуся з ним смертним боєм. Або загину в бою, або переможу лютого ворога і визволю Олену і всіх невільників, що томляться в його Зміїному царстві.
Іди, Іване. Хай щастить тобі, а я, де тільки можна,, тобі допомагатиму, як сестра. Будь моїм названим братом.
Будь же й ти мені названою сестрою! — Іван цілує її в щоку, гукає до хазяйських синів:
— А тепер мене тягніть. Радяться брати.
— Навіщо ми будемо його тягти? Це ж з ним треба добром ділитися, а так все нам дістанеться.
— Давай підтягнемо його вгору,— радить Пилип,— та й пустимо. Він упаде і вб'ється.
Здогадався Іван про лихий намір супутників, прив'язав замість себе камінь, гукнув:
— Тягніть мене!
Тягнуть брати. Тут, наче з землі, виріс перед ними Ох.
— Це ви добром моїм хочете поживитися? Та я вас обох зараз повкидаю в яму!
Брати, випустивши з рук шнура, кинулись втікати, а Іван глянув, як гупнув камінь, і каже:
— Ну, добрі ж ви, хазяйські синки! Я цього вам не забуду!
Стривожилась дівчина-Лебідонька.
— Ой, Іване, братику, що ж ти робитимеш? Як на горішній світ дістанешся? Треба поспішати, бо он бачиш, у підземному царстві надходить гроза.
Пливуть хмари, крають їх блискавки сліпучі. Наближається злива.
— Це вже Ох починає тобі мститися. Ховаймося ж швидше, бо обох нас спалить вогняний дощ.
Пересиділи грозу в кришталевому палаці, а тоді Лебідонька й каже:
Боюсь за тебе, братику. Ох — хитрий, мстивий і злий. Треба тобі швидше втікати звідси на горішній світ, а не знаю, як це зробити.
Спробую.
Вийняв з кишені Іван золоту волосинку, а за ним стежить дівчина-Лебідонька.
(Продовження на наступній сторінці)