— Коли б то швидше таке щастя надійшло.
А ще хочу я, тітонько, запитати у вас: чи ви чули, чи ви знаєте, де живе полонянка, дівчина Олена, яку викрав з королівського саду Змій-Жеретій?
Чула я, що якусь дівчину приніс до свого царства Змій. Вона теж добра майстерниця-вишивальниця. Ходімо глянеш на неї. Може, то і є вона, дівчина Олена, яку ти шукаєш. Правда, мушу тебе, парубче, попередити: не люблять ні Юрза, ні Мурза, коли хтось сторонній заходить до майстерні. В цей час Зміївни якраз перевіряють нашу роботу, а сьогодні чомусь їх немає.
Нема і не буде їх більше в палаці,— посміхається Іван, ідучи слідом за вишивальницею.
Ось уже й майстерні Змія. Приміщення з низьким, похмурим склепінням. Працюють тут ткалі. В очах у кожної безпросвітна журба, горе та відчай. А трохи далі такі ж виснажені й такі ж сумні обличчя килимарниць. Ллється журлива, безрадісна, як невільницьке життя, пісня:
Ой, з-за гори вітер віє —
Не ясна погода.
Не дай личка цілувати,
Дівчино молода.
Не дай личка цілувати,
Не дай з ума звести,
Не дай свої русі коси
Без музик розплести.
Ту саму пісню співають вишивальниці. І ось до однієї з них тітонька підводить Івана.
— Оце вона, з новеньких.
Обернулась дівчина, глянула сумними очима на Івана і знову схилилась над вишиванням.
— Не вона...
Пішов далі Іван оглядати майстерні та люд робочий. Тут і ковалі, і теслярі, столяри й різьбарі по дереву, корабельні майстри, каменотеси, позолотчики і ювеліри.
Все тут оглянув Іван, потім вийшов до саду, а в саду красивий став з водоплавними пташинами.
Сів Іван під плакучою вербою перепочити трохи та й заснув. А тим часом у небі з'явився Змій, додому повертаючись. Та в цю хвилину знявся вітер. Вдарили віти по обличчю Івана, але він, втомившись, спав богатирським сном. Коли це, крадучись, підійшла до нього тітонька, почала будити.
Втікай звідси, добрий молодче, доки Змій тебе тут не зустрів. Він любить після обіду коло цього ставу відпочивати. Втікай, поки не пізно.
Заспокойтеся, тітонько. Ото й добре, що Змій уже прилетів. Значить, не доведеться мені тут довго нудитися, його дожидаючись.
Раджу тобі, парубче, втікати, бо Змій повернувся лютий. Здолати його не можна, та, мабуть, іще не родився на світ той богатир, який би міг з ним своєю силою помірятись. Краще втікай звідси, бо пропадеш.
А тут і Змій виходить з палацу.
— Он він уже йде сюди... Ой, навіщо ж себе губити, молодче? Втікай, послухайся мене, старої, бо я теж звідси втікатиму до майстерні.
Та не до майстерні пішла вона, а заховалася за густим кущем і стежить звідти, що ж воно буде.
Простує Змій стежкою до ставу. Побачивши Івана, спинився вражений.
Ти?.. Вже тут?.. І тебе леви мої не розтерзали?
Леви твої, мов цуценята. Розбіглися, як тільки мечем їм пригрозив.
Що ж ти, Іване — мужицький сину, прийшов до мене битися чи миритися?
Де вже миритися. Прийшов з тобою битися. Хочу Олену, суджену мою, звільнити з твого царства, хочу всім невільникам повернути волю.
Ха-ха-ха! Про себе думай, бо сам ти тут смерть свою знайдеш. Та перед тим, як битися, хотів би я глянути на твою силу.
— Ти спершу покажи свою силу. Змій узяв камінь.
Бачиш? Міцний граніт. А поглянь, що з нього зараз буде.— Та як стиснув пальці. Посипався з того каменя тільки порох.
Ет, це дурниці! — каже Іван — мужицький син.— Ти так дави, щоб з нього юшка потекла.— Та як здавив, тільки вода бризнула.— Ось так дави. О! О-о!..
Здивований Змій запропонував:
— Ану, хто сильніше засвище.— І щосили свиснув. Не здивувався Іван, а підійшов до Змія та й каже:
— Зажмур очі, бо коли я свистітиму, в тебе очі на лоба можуть повискакувати.
Зажмурив повіки Змій, а Іван як торохне його палицею, мало з ніг не збив.
— А що, Змію, чи добре свищу?
— Правду кажеш, коли б не зажмурився, то очі повискакували б. Тепер я бачу, ти бравий молодець, та все одно моя сила більша за твою. Востаннє запитую: ти прийшов— битися чи миритися?
— Де вже миритися. Прийшов битися.
— Ну то ходім візьмемо батоги з восьмипудовим камінням та й підемо на гору.
І ось уже вони підходять до гори.
— Ану дмухни,— каже Змій,— на цю гору, щоб вона стала олов'яною, а тік залізним.
— Дмухни ти, клятий, коли таку силу маєш.
Як дмухнув Змій на гору, так і стала вона одразу олов'яною.
А за ними обома стежить, ховаючись у кущах, тітонька.
Стають супротивники на залізному току край урвища. Внизу бушує море, б'є прибій, накочуються високі хвилі з пінявими гребенями.
— Бий першим,— каже Змій.
— Ні, бий ти перший, бо ти у своєму зміїному царстві найстарший.
Засвистів у повітрі довгий батіг з восьмипудовим каменем на кінці, вдарив по залізному току, викресав іскри, а тоді ще раз як розмахнеться, як уперіщить Івана — мужицького сина,— так і увігнав його в залізний тік по кісточки.
— Я був колись пастухом і знаю — не так б'єш, Змію. Ось так треба.— Та як розмахнеться, як стьобане Змія,— одразу той по коліна угруз в залізному току.
Розлютився Змій, б'є знову Івана — вганяє його в залізний тік по коліна.
Ну, тримайся, Змію! — говорить розлючено Іван та як розмахнеться, як торохне Змія — увігнав його по пояс у залізний тік та й питається:
Скажи, Змію, де ти заховав суджену мою, Олену? Бо все одно я її знайду!
Не знайдеш. Я програв її в карти Водянику-Смерто-носцю. Там звікує вона свою молодість і життя.
Програв... у карти... мою суджену... Ну, злая сило, тримайся...
І як розмахнеться востаннє, як шарахне Змія ще раз батогом з восьмипудовим каменем,— той випустив батіг. Ледве вибрався з току Змій, хитнувся та й полетів з олов'яної гори просто в море.
А до майстерень Змія з радісним криком увірвалася тітонька, яка стежила за смертельним поєдинком, увірвалася, закричала:
Люди! Воля! Змія вбито!
Хто переміг його? Хто?
Коваль Іван — мужицький син.
Слава йому! Слава!..
Люди цілуються одне з одним, кричать:
— Слава Іванові — мужицькому сину! Слава ковалеві!
А Іван сидить на олов'яній горі, дивиться на шумливе море, сумно промовляє:
— Олено, щастя моє... Сонце моє!..
А море широке, шумливе, котить хвилі високі, розбиває їх на бризки об олов'яну скелю.
— Як тебе, Олено, визволити? Як потрапити до підводного царства?
І ось несподівано для Івана першим підлітає до нього кінь Добрян, б'є копитами об залізний тік, а слідом за конем з'являються сюди Іванові друзі.
А в цей час у підводному царстві Водяника-Смертоносця дівчина-Лебідонька несе їжу й питво на срібному підносі. Відчиняє перші двері, залізні,— нікого в кімнаті, відчиняє другі, срібні,— теж нікого. А як відчинила треті, золоті,— сидить Олена зажурена та засмучена, мички миче й співає:
Не зозуля в лісі затужила,
Не пташина в лузі голосила,—
То сестричка лист писала,
На чужину посилала
Та й до брата слізно промовляла:
"Брате милий, брате-соколоньку,
Ти покинув сестру-сиротоньку,
А я ходжу покликаю,
Як зозуля в темнім гаю..."
Схиляється Олена над мичками, плаче, а на неї з співчуттям і жалістю дивиться дівчина-Лебідонька.
Знову плачеш? Хіба тобі невідомо, що Водяник-Смертоносець не любить сліз? А вже прибув від нього гонець. Всесильний володар моря повертається з походу. Він везе •тобі, Олено, багаті подарунки.
Навіщо мені, Лебідонько, його подарунки, коли я не маю волі?
Правда.
Навіщо мені краса і розкіш підводного царства, коли .я не бачу, як світить сонце, як різними квітами й травами прикрашається земля, не чую пташиного співу.
— Є надія, Олено. Іван — мужицький син обіцяв здобути волю невільникам. І він здобув. Змія вже немає на світі. Раби його стали тепер вільними людьми.
То ж там, на горішній землі. Але як потрапить він сюди, в підводне царство?
Я чула, Олено, коли Водяник наказував своєму вістовому гостей скликати на весілля.
Олена з цікавістю, але й з тривогою слухає Лебідоньку.
А хто ж вона... його наречена... Знаєш?
Знаю.
Хто?
Ти, Олено! "З походу,— каже,— повернусь — справлятиму весілля".
Краще смерть!
Слухай мене, Олено. Я вже тут придивилася до всього, порядки їхні знаю. Велике горе впаде на твою голову, коли Водяник свою любов на гнів поверне.
То що ж робити? Що? Адже я люблю тільки Івана — мужицького сина. Без нього світ мені немилий. Без нього життя мені непотрібне.
—Все будемо робити, аби відстрочити весілля. Та ось заграли сурми. Дівчина-Лебідонька підбігла до вікна.
Чуєш? Ти чуєш, Олено?
Чую.
Це Водяник повертається. Зараз він буде тут. Швидше витри очі, вмийся.
Хай бачить він мою печаль. Хай знає про моє невтішне горе.
Ти його наречена.
Я його невільниця.
(Продовження на наступній сторінці)