Метелик подивився на сусіда. Пимон лежав на спині, заплющивши очі, і на білій подушці якось особливо вирізьблювалось його змарніле обличчя з загостреним носом, запалими щоками, пишною бородою.
А сніг все падав, кружляли за вікнами сніжинки. їх було так багато, що око не встигало простежити за кожною з них зокрема. Тільки гілля кленів і тополь ставало таким пухнастим, наче хтось навмисне обкладав його товстим шаром вати. А на підвіконні виростав, мов на дріжджах, білий заметик, що нагадував Метеликові рідну домівку, де так само на підвіконнях виростав, бувало, за ніч сніговий косяк, і його вранці змітала віником дружина, щоб не псувалися рами. Чимсь мирним віяло зараз від отих метушливих сніжинок і спокійних білих віт.
"На передовій почалося братання",— згадав Метелик приємну вість, і в душі його слабким, непевним іще вогником засвітилася надія. "А що ж, не захочуть солдати стріляти в противника, і цар змушений буде оголосити мир. Бо подумати тільки: що мені поганого зробив австрійський чи німецький робітник або селянин, що я їх маю вбивати? Я теж, коли потраплю на фронт, почну брататися. А таких солдатів, як я, знайдеться багато. Пора кінчати з війною!" — вирішив він, пригадавши, як іще під час перебування у брянських таборах солдати говорили між собою про мир. Але миру досі нема* війна триває, ллється кров...
"Кінчати! Треба швидше кінчати цю криваву, непотрібну бойню... Але як це зробити! З чого починати? Хто вкаже нам шлях? Хто навчить, як саме треба діяти, щоб настав, нарешті" довгожданий мир? Я хочу миру!.. Хочу!.. Мені остогидла ця війна!.."
А за вікном кружляли лапаті сніжинки, байдужі й холодні, вкриваючи все густіше оголені віти старих дерев.
12
До ліжка Пимона Базалія підійшла сестра-жалібниця, спитала:
— Ви чекаєте гостей?
— Приїхали? Та невже приїхали!..— І Пимон, радісно схвильований, почав пригладжувати бороду, застібати сорочку. Метелик, спостерігаючи його, бачив, як із тремтячих пальців вислизав маленький перламутровий ґудзичок, не потрапляючи в петельку.
— Я ж казав, що перед різдвяними святами тут будуть.
Всі, хто тільки міг підвестися, підводились на ліжках, дивилися на щасливця. Він акуратно підгортав одіяло, здіймав з наволочки пушинки, слухав жарти товаришів і був збуджений і схвильований, як ніколи в житті.
— Ти, Пимоне, лікаря попроси, нехай він тобі свій кабінет уступить.
— Навіщо кабінет? — заперечували інші.— Ми теж хочемо подивитися на твою жіночку. Вона в тебе гарна?
У коридорі почулися кроки. Пимон жадібно стежив за дверима. Ось вони розчинились. Увійшла жінка з дівчинкою. Нерішучі й зніяковілі, вони спинилися біля порога, розглядаючи солдатів. Пимон, не витримавши, гукнув:
— Танюшо! Полю! Рідні мої! — і цей голос погасив у них боязкість.
— Тату! Тату! — і дівчинка метнулася до батька, вся сяюча від щастя й нестримної радості. А він, забувши в цю хвилину про своє каліцтво, швидко встав з ліжка, хотів ступити і впав на підлогу.
Дівчинка, побачивши, що батько без ноги, на секунду спинилась. В дитячих оченятах спалахнув переляк. Але це була тільки мить. Холодні з морозу рученята обняли теплу батьківську шию...
Поранені з хвилюванням дивилися на цю зустріч. І кожний із них уявляв собі свою зустріч з дружиною й дітьми. У багатьох поранених мимоволі дерло в горлі, але всі вони мовчки стежили тепер за жінкою, що, спинившись біля дверей, наче скам'яніла відразу.
Та ось Поля попрямувала до Пимонового ліжка. Бліда, приголомшена, вона йшла, немов уві сні, нічого не помічаючи перед собою. її стан, її переляк зрозумів Пимон, і жагучий біль пронизав йому серце. Ворухнулися її губи, щось хотіла, очевидно, сказати, але невимовлене слово так і завмерло на вустах.
— Полю! Поленько!
Вона вже не чула його тривожного крику. Знепритомнівши, мов підкошена, впала на підлогу. Заплакала дівчинка. Прибігла сестра-жалібниця, а потім увійшли санітари з носилками, забрали Полю. Сестра вивела перелякану дівчинку, не дозволивши їй залишатися з батьком.
Притихли солдати, свідки цієї несподіваної драми. Всі дивилися на Пимона, щиро співчували йому, і кожний намагався його заспокоїти.
— її приведуть до пам'яті. Лікарі у нас добрі... Це з переляку... таке з нею сталося. Тепер додому тебе відпустять... Будеш жити, дочку ростити...
Та співчутливі слова товаришів не доходили зараз до його свідомості. Пимон сидів на своєму ліжку, дивився на білі двері, напружено прислухаючись до всього, що там відбувалося. І коли до його вуха долетів жіночий стогін, а потім ридання, він зблід, став вимагати для себе милиці.
Увійшла сестра-жалібниця, почала заспокоювати Пимона, щоб він не хвилювався, бо з дружиною все гаразд. їй тільки не дозволили знову бачитися з чоловіком — такий наказ головного лікаря.
Сестра вийшла, а Пимон, звертаючись до солдатів, сказав:
— Ви чули? Не дозволяють... З дружиною не дозволяють зустрітися... дочку одвели...— і, впавши на подушку, глухо заридав.
У палаті всі притихли, слухаючи гіркий солдатський плач. Хтось недоречно сказав:
— Що ж молодиця з таким калікою робитиме? Ні землю орати, ні працювати у господарстві...
На нього гримнули, і солдат замовк, зрозумівши свій промах.
Надійшла ніч. Метелик не спав. Все бачене надто його розхвилювало. Стежив за Пимоном,— той теж не спав, хоч очі були заплющені. Час од часу було чути його тяжкі зітхання. Мабуть, невеселі думки бродили в голові після такої довгожданої і такої незвичайної зустрічі. Метелик співчував землякові, щиро беручи до серця його горе. Але чим вій міг заспокоїти Пимопа? Нагадувати йому про дружину — значить, ще більше роз'ятрювати душевну рану. Ні, вже краще помовчати.
Кілька днів після цього Пимон ні з ким не розмовляв. А потім раптом захотілося йому поголитись.
— Невже бороди тобі не шкода? — запитували сусіди.— Адже це не просто борода, а відрада, солідності надає. Який же ти будеш "батя" без бороди?
Товариші жартували, намагаючись його розважити. Сусіда, теж безногий солдат, позираючи на Пимона веселими очима, говорив:
— Нічого, друже, не падай духом. Ще нам засвітить сонце. Може, по возику дадуть, і ми будемо самі себе катати. А відносно роботи — не сумнівайся, роботу ми для себе знайдемо. Я навчу тебе робити з річкових черепашок перламутрові ґудзики, відкриємо рундучок — Пимон Базалій і К°, заживемо па красоту! А бритву тобі дам, воно й краще без бороди, помолодшаєш.
— Не займай,— кричали інші,— всю силу втратиш одразу, весь авторитет твій зникне.
— Не підійметься в нього рука таку розкіш знищувати. Пестив, викохував і раптом — геть! Де це видано?
Безногий солдат уже хотів було послужливо простягнути бритву, але якесь передчуття зупинило його в останню мить.
Глянувши Пимону в очі, він швидше відчув, аніж зрозумів страшний намір і зблід.
— Ти що? — спитав він ледве чутно.— Що надумав? Пимон з жахом подивився на бритву, на безногого солдата.
— Забери... Не треба! — і, розмашисто перехрестившись, ліг на подушку, заплющив очі.
Сосновий ліс.
На поляні стоїть двоколка. Горять свічки. Тихо падають сніжинки на непокриті солдатські голови.
Завтра різдво. Полковий священик приїхав на передову відправляти богослужения, і це нагадувало про рідну домівку.
Хто знає, що буде завтра? У німецьких окопах тища, спокій, але знову може початися артилерійська підготовка і слідом за нею наступ. Блимає полум'я свічок, падають на засніжену поляну солдатські тіні, а за поляною густою стіною протягнувся ліс. Там, у темній гущавині, чатують нічні дозори.
У шерензі, недалеко від двоколки, стоять Яків Македон і Артем Черкашин. Трохи ліворуч від них — Метелик. Його рана на диво швидко загоїлась, і головний лікар, знявши пов'язку, сказав:
— Здоровий. Цілком здоровий.
У медичній картці Костянтина Метелика було відмічено: "Годен". І його знову відправлено на передову.
Метелик уважно, хоч і непомітно, стежив за більшовиком, присланим сюди, на фронт, для підпільної роботи. Про те, що Артем Черкашин — підпільник, він дізнався від Пимона під час однієї з нічних задушевних бесід.
Артем, як і всі солдати, стоїть без шапки. На стрижену голову і на шинель падають сніжинки. Він молиться, як усі, хоч Пимон по секрету сказав про нього: "У бога не вірить, сміється з попів". Це викликало в Метелика ще більшу зацікавленість, бажання ближче узнати Артема.
В передньому ряду — Кузьма Сукачов і доброволець Терень. У хлопця померзли вуха. Червоною з холоду рукою він старанно розтирає їх. Там же стоїть Савелій, тримаючи в руках шапку.
Солдати все частіше говорили про мир. Багато вже з тих, хто з надією чекав його, давно лежать у могилі або ж скаліченими повернулися до своїх родин.
Чи скоро настане довгожданий мир, Метелик не знав, але, може, знає Артем Черкашин. Розпитати б у нього, щоб не томитися даремно, не ждати, не думати про швидке повернення додому. З неослабним інтересом він продовжував свої спостереження. Ось з'явилася звідкись Ніна, стала поруч брата. Метелику дуже хотілося підійти до неї, дружньо потиснути руку, подякувати за порятунок. Адже після тієї пам'ятної ночі він бачить оце її вперше. Але як підійти до неї під час божої служби?
Метелик, слухаючи молитву, піймав себе на блюзнірській думці про попа, гугнявий голосок якого викликав недобрі почуття
(Продовження на наступній сторінці)