Трохим Іванович уже двічі побував у коморі, нічого не ви-носячи звідти, підходив до Лук'яна закурювати, скручував цигарку, а руки в нього тремтіли. І знову він, внутрішньо насторожений, ішов або в дім, або за ворота подивитись: чи не ведуть стражники собаку-шукача.
— Як здоров'я Олімпіади? — спитав Лук'ян, даючи прикурити братові.
— Лежить. Фельдшер сказав, мабуть, німою залишиться. Таке горе в мене... таке горе... І все на мою бідну голову.— Він знову зривався з місця і кудись біг.
— Ведуть... собаку ведуть,— почувся чийсь голос за ворітьми.
На подвір'я зайшли кілька стражників, пристав і людина в цивільному з собакою-шукачем. Народ так і ринув було слідом, але пристав наказав вигнати всіх сторонніх на вулицю Залишили тільки понятих. Собаку повели до кімнати, і він, обнюхавши скриньку, став гавкати на Трохима Івановича.
Його тут же почав допитувати слідчий. Помітно плутаючись і бліднучи, господар розповідав про грабіжників, бандитів, які вийняли віконну раму, а він в цей час відлучився з дому у своїх справах, і коли повернувся і зайшов до хати, то побачив Олімпіаду вже на підлозі...
Довго, з усіма подробицями, розповідав, де саме вона лежала, як були розкинуті в неї руки, яка вона була в ту хвилину бліда, як він сам розгубився, побачивши все це, а коли кинувся їй на допомогу, раптом помітив біля неї порожню скриньку... Скриньку, в якій було його золото. Він уже потім не пам'ятав, що з ним робилося. Горе затьмарило йому розум, але все ж він догадався вибігти на вулицю, здійняти крик. Збіглися сусіди, відвезли ледве живу Олімпіаду до лікарні.
Слідчий не перебивав його запитаннями, але своїх розумних, холодних очей ні на хвилину не зводив з Трохима Івановича, даючи йому можливість висловитися якнайдокладніше.
— Золото моє пропало... Лишився жебраком... Хоч по світу йди з торбою...— і він навіть сплакнув, бажаючи надати своїм словам більшої переконливості.— Може, собака зуміє натрапити на слід і розшукати грабіжників-душогубів.
Собаку стримували, але він поривався до Трохима Івановича, ладний, здавалося, розірвати його на шматки. Він злякано сторонився від нього, одступав до стіни.
Слідчий ще пильніше стежив за хазяїном, але поки що нічого йому не говорив і ні про що не запитував.
Вийшли на подвір'я. Собака, обнюхавши землю й вибиту раму, знову ошаліло загавкав на Трохима Івановича. Він розгубився ще дужче, не знаходячи собі місця, куди б можна було сховатися.
— На нього гавкає... На самого Безсалого,— чулися звідусіль дитячі голоси. Люди припадали до кожної щілинки в паркані, сподіваючись що-небудь побачити.
— Ти переодягнися, Трохиме. У твоєму домі трапилось нещастя, то собака на тебе й гавкає. Одягни чужу одежу,— порадив Лук'ян.— Може, тоді оцей пес відчепиться.
— Дивно!—ділився своїми спостереженнями з приставом слідчий,— неймовірно, але, здається, факт...
На подвір'я зайшла Софія. Слідчий ї пристав шанобливо привіталися з нею за руку, козирнули стражники, і тільки ота приїжджа з міста людина в цивільному була зайнята своїм ділом, а тому й не звернула на неї ніякої уваги.
— А знаєш, Софіє,— тихенько шепнув на вухо сестрі Лук'ян,— собака на Трохима гавкає... Он воно яка справа... Скандальна...
Про це можна було їй не говорити. Побачивши старшого брата,— розгубленого, з очима, сповненими переляку, навіть жаху,— вона зрозуміла все. Пригадалось, як приходила до неї Олімпіада позичати для сина гроші. Софія відмовила їй, посилаючись на борг, досі не повернений Трохимом, і Олімпіада, очевидно, вирішила дістати гроші для улюбленого сина іншим шляхом.
Для Софії все стало ясним, і вона зараз щиро шкодувала, що, так необачно довірившись братові, доручила привезти з міста собаку-шукача. Трохим обманним шляхом хотів узяти в неї гроші. І це обурило Софію, але вона добре володіла собою. Треба було якнайшвидше припинити оцю безглузду, нікому не потрібну комедію.
Грабіжників не існувало. Все це придумано Трохимом. Це він душив Олімпіаду, він сховав золото, він потривожив даремно представників влади, обдуривши їх так само, як обдурив її, рідну сестру.
Трохим переодягнувся в форму стражника, але собака знову кидалася тільки на нього. Потім, обнюхуючи землю, вона потягла свого водія просто до комори. Трохим Іванович закліпав очима, готовий розплакатися від досади і неймовірної люті до тварини, якій він з задоволенням відрубав би зараз голову.
Підійшла Софія, мовчки подивилася братові в очі, і він з її погляду зрозумів, що все розкрито. Але як припинити розшук? Що робити? У кого шукати порятунку від ганьби й неминучого покарання? Єдиною людиною, яка могла б його виручити з цього становища, була сестра. Та чи захоче вона це зробити тепер, коли він її так обдурив?
— Ключ... Дайте ключ від комори,— попрохав пристав, витираючи хусткою спітніле обличчя. Вузький комір казенного мундира здавлював йому шию. Приливала кров, і від цього обличчя його ставало багрово-червоним, як після доброї випивки, що, між іншим, траплялося з приставом досить часто. Але зараз він був зовсім тверезий і трохи зніяковілий від своєї ролі й необхідності бути присутнім при такій досить делікатній, але абсолютно ясній для нього справі. Зніяковілість його посилювалася ще й тим, що винуватцем усієї цієї витівки був рідний брат Софії Іванівни — жінки розумної, багатої і впливової, до якої пан пристав ставився не тільки з глибокою повагою, але й з властивою його посаді догідливістю. Йому дуже хотілося швидше закінчити слідство, щоб просто звідси поїхати в гості до Лук'яна і там, у затінку під старою яблунею, скинувши з себе мундир, розташуватися по-домашньому, випити горілки, настояної на різних спеціях, добре закусити.
— Ключик потрібно, ключик,— говорив пристав м'яко і ввічливо.
Трохим Іванович, переодягнений у форму стражника, зайшов до хати, взяв ключ і, вийшовши знову на подвір'я, зупинився біля сестри, благально зашепотів:
— Врятуй мене, Софочко, врятуй! Адже можуть в тюрму посадити: Я потім розкажу тобі всю правду. Допоможи! Виручи!
— Як же відносно ключика? — знову так само ввічливо нагадав пристав, і Трохим Іванович одійшов, не заручившись згодою сестри. В усій постаті його: у схиленій голові, у надмірній сутулуватості його, в боязкій, винуватій ході — відчувався такий страх, наче йшов він на смерть.
Проте гавкання собаки змушувало його швидко зміркувать, як треба діяти. Плечі його розпростались, спина випрямилась, в очах блиснула вперта рішучість.
— Ключик дозвольте,— простягнув руку пристав, але Трохим Іванович різко відповів:
— Своїх ключів нікому не довіряю. Ключі зостануться при мені. Комору відкривати пс маю наміру.
Одразу ж з дерев і покрівель хат повідомили вуличному натовпу дозорні:
— Він не хоче відкривати комори, його просять, а він не хоче.
Виручила сестра. У цю найкритичнішу хвилину вона запросила слідчого й пристава до окремої кімнати. Ніхто не знав, про що говорила з ними Софія Ізарова, тільки через кілька хвилин слідчий і пристав, прощаючись, вдячно потискували їй руку. Повели з— двору собаку. Лишилось незрозумілим і загадковим для слободян: украли в Безсалого золото чи ні? Одне було безсумнівним, що Софія виручила брата від якоїсь неприємної для нього історії.
Кілька днів після цього не відкривалася бакалійна крамниця Безсалого. Через тиждень з лікарні Трохим Іванович привіз Олімпіаду. У неї нервово похитувалась голова, все ще тремтіли руки. А перші слова, звернені до чоловіка, були про сина. В той же день поштовим переказом батько надіслав Олександрові в діючу армію сто карбованців.
11
Метелик у першу хвилину навіть сам не зрозумів, чому це на зовсім рівному місці він упав. Згарячу підвівшись, пройшов кілька кроків і раптом відчув такий біль, наче з розгону налетів на гостре вістря багнета, що наскрізь пронизало йому ногу. Щось липке й неприємно тепле стікало йому в чобіт. Тільки тепер зрозумів, що його поранено. Оглядаючи чобіт, помітив трохи розірвану халяву, куди влучила випадкова куля, а може, й осколок від снаряда. Пристрілявшись до російських позицій вдень, німці обстрілювали їх навіть уночі.
Швидко скинувши чобіт, Метелик побачив невелику, але глибоку рану, з якої безперестанку, мов із джерела, сочилася яскраво-червона гусга кров, викликаючи в нього нудоту.
Вийнявши з кишені запасний бинт, Метелик перев'язав ним рану. Трохи розрізав халяву, взувся, спробував підвестися на ноги, але страшний біль пронизав усе тіло. Переборюючи той біль, він все-таки підвівся, спираючись на гвинтівку,^ поволеньки побрів до санітарної частини, де йому безперечно подадуть медичну допомогу.
Осторонь блимав вогник. Поки дістався до нього Метелик, минуло чимало часу. Це був перев'язочний пункт, розміщений у невеликому селищі, де якимсь дивом вцілів оцей єдиний будинок. Надія на швидку допомогу підносила дух. Ось він зараз підійде до дверей, постукає в них, і на той стукіт, відгукнувшись, вийдуть санітари, заведуть його, пораненого солдата, до білої палати, а там уже тямущий хірург зробить все, що треба. Подолати б оцю відстань у кілька кроків — і він опиниться біля рятівних дверей. Ослаблий від втрати крові, Метелик ледве йшов, відчуваючи, як залишають його останні сили.
Нарешті він схопився рукою за металеву ручку, постукав у двері. Минула хвилина, що здалася йому вічністю. Ніхто не відгукнувся, ніхто до нього не вийшов, хоч у вікнах світилося. Нестерпно нила рана, паморочилась голова.
— Відчиніть! — закричав'Метелик, відчуваючи, як у нього підломлюються ноги.
(Продовження на наступній сторінці)