Тремтячими руками розкрила скриньку. Перед очима блиснуло золото. Почала відраховувати сто карбованців. Секунди здавалися їй вічністю.
Несподівано на дверях з'явився чоловік. Від страху заніміла. Потім швидко схопилась на ноги. З колін її впала скринька, розсипались золоті монети.
Не встигла навіть крикнути. Сильним ударом Трохим Іванович збив її з ніг. Перед очима її мелькнуло перекошене гнівом обличчя.
— Золото... моє золото! — почула Олімпіада страшний шепіт і, підвівшись, кинулася бігти, але чоловік наздогнав її, схопив за горло...— Ах ти ж, гадина! Красти моє золото... золото...
— Не для себе... Саша... Сашень...
— Уб'ю... шельма! — І далі вона вже не чула нічого. Тіло її м'яко опустилось на підлогу. Тільки тепер Трохим Іванович зрозумів, що не треба було хапати її за горло. Та, не рятуючи дружини, метнувся визбирувати золото. І коли все воно опинилося знову в скриньці, він, не поспішаючи, висипав його в торбинку, виніс на подвір'я і сховав дорогоцінний скарб у коморі. Тут теж двері були оббиті товстим залізом, надійно запиралися на великі замки. Через кілька хвилин Трохим Іванович зайшов до кімнати. Олімпіада все ще лежала на підлозі. Зрозумівши, що йому загрожує, він схилився над нею, але хвиля нової оскаженілої люті знову затьмарила його розум.
— Золото моє хотіла вкрасти? Ах ти, змія! Уб'ю!..
Ні один м'яз не ворухнувся на її зблідлому обличчі. Безтямно розкинувши руки, вона лежала там, де він звалив її. Потрібно було щось робити, швидко й рішуче знайти якийсь вихід.
Трохим Іванович метнувся до вікна. Не шкодуючи, ударив чимсь важким у раму з такою силою, що висадив її. Дзенькнули, розсипались на дрібні осколки шибки. Трохим Іванович вискочив на вулицю і закричав що було сили:
— Рятуйте! Пограбували... Держіть злодія, держіть!
Його тривожний голос підіймав сусідів. Гриміли дверні засуви, скрипіли хвіртки, вибігали на вулицю люди.
— Олімпіаду... задушили... влізли через вікно... все золото забрали, все до копійки... ось, дивіться,— показував Трохим Іванович всім порожню скриньку.— Пограбували... Старцем пустили... Скринька є, а золота нема... Нема золота!.. Нема! — кричав він, вирячивши дикі, сповнені божевілля очі. Потім відкинув геть скриньку, схопився за голову руками, вив, метався, мов спійманий звір у клітці.
Люди зайшли в дім. Біля матері на підлозі сиділи перелякані діти, а вона все ще лежала непорушна, як і раніше. Над нею схилилася сусідка, обережно взяла за руку — рука була тепла. Значить, можна жінку врятувати.
— Води! — рішуче скомандувала молодиця. Хтось метнувся у сіни і скоро повернувся з великою мідяною квартою. З неї ще падали прозорі краплі.
— Ось, візьміть!
Найменший син Олімпіади послужливо подав сусідці кварту. Кварта тремтіла в його руці. В переляканих очах хлопчика світилася надія.
Молодиця діловито набрала в рот води, бризнула нею в бліде обличчя. Не розплющуючи очей, Олімпіада ледве ворухнула губами.
— До лікарні її... негайно до лікарні!—закричали з усіх боків люди, що заповнили кімнату. І тільки сусідка була, як і раніше, діловито спокійною. Підвівши трохи Олімпіаду за плечі, вона піднесла кварту до її сухих губів.
— Мамо! Мамочко! — заридав найменший хлопчик. І цей, сповнений відчаю, довго стримуваний плач проник до її свідомості.
Вона розплющила очі, нікого не помічаючи перед собою. Все було наче вкрите густою, непроглядною імлою, в якій далеко-далеко блимав самотній вогник.
— Золото... Моє золото... Пограбували... Все життя збирав, все життя працював... Нема тепер... нічого нема... Жебраком лишили... Господи!..— і Трохим Іванович примруженими очима дивився на ікони з блідими образами святих, гаряче й голосно звертався до бога, скаржився йому на нещастя, що так неждано звалилось на його посивілу голову.— Боже, боже, за що ти покарав мене? Навіщо забрав моє золото?
— Трохиме Івановичу, золота не повернете, дружину рятуйте,— радили йому люди, але він був глухий до їхніх слів і порад.
Сусідки одвезли Олімпіаду до лікарні. Люди розійшлися по домівках, лягли спати налякані діти. І коли знову настала в домі тиша, Трохим Іванович погасив лампу, підійшов до розбитого вікна, з жалем похитав головою.
— І все збитки... Все з моєї кишені. Карбованців два, а може, й три доведеться дати столяру Македону за нову раму.
Він ліг і почав гадати: "Виживе Олімпіада чи ні? Краще, коли б не вижила". І з цією думкою спокійно заснув.
Вранці вся слобода знала про нещастя, яке трапилося з Безсалим. Жінки співчували Олімпіаді. Софія підняла на ноги всіх стражників, наказала з повітового міста Грайворона доставити собаку-шукача.
Олімпіада вижила. їй потрібно було тижнів зо два полежати в лікарні. Трохим Іванович пішов провідати її на світанку, але його не впустив до хворої старий фельдшер, заявивши, що зараз нічим не слід тривожити дружину. Від нього ж Трохим Іванович дізнався, що Олімпіада не може розмовляти, і чи пощастить відновити мову — фельдшер того сказати не міг.
Повертаючись з лікарні, бакалійник з тривогою думав про собаку-шукача. Додому йти не хотілося, і він завернув до сестри, розповів їй про Олімпіаду, поскаржився на грабіжників.
— Не знаю, як тепер торгуватиму. П'ять тисяч карбованців... П'ять тисяч золотом украли в мене. Не паперовими, а чистим золотом.
Сестра пильно дивилася йому в обличчя, і Трохим Іванович чомусь не міг витримати її погляду.
— Виручи, допоможи мені, Софочко. Бачиш, у яку біду потрапив,— позич мені тисячу карбованців... Для діла прошу.
— А винний скільки? Три?
Нагадування про старий борг вкололо брата. Він схилив голову і глухо, але жалісливо намагався переконати її:
— Не завжди ж мене грабуватимуть. Не дай мені, сестро, по світу піти з торбою.
— З торбою? — усміхнулася Софія, розуміючи, що брат навмисне хоче її розжалобити, і це викликало в ній злість і бажання говорити йому неприємності.— Жаднючий ти дуже. Гроші любиш, а заробляти їх по-справжньому не вмієш. У скриньку своє золото заховав і сидиш над нею, мов кріт сліпий, а ти б до банку його поклав або ще краще — в діло пустив. Більше краму — більшу б виручку мав. Не вмієш ти жити. Гроші лежать у тебе мертвим капіталом. Куди це годиться? Не дам я тобі тисячі,— різко заявила вона, відчуваючи свою перевагу над ним, внутрішньо пишаючись тим, що ось їй, молодшій сестрі, доводиться навчати уму-розуму старшого брата, якого вона вважала колись дуже досвідченою і діловою людиною. Зараз він не викликав у неї жалю, а навпаки,— Софія відчувала до нього огиду.
— Значить, не даси? — перепитав Трохим, і в глибині його зіниць заіскрились злобні вогники.— От тобі й сестра! Багачка! У бідного брата — горе, а ти остаточно хочеш мене втопити. Забула, певне, що Ізарова я для тебе розшукав, я засватав...
Брови у Софії невдоволено насупились, блиснули гнівом очі.
— Не люблю таких розмов. Чуєш?
І він, зрозумівши, що сказав зайве, одразу замовк, але не могла вже мовчати Софія. Вона шалено накинулася на нього, вишукуючи найгостріші і найобразливіші слова.
— Чого ти скиглиш, мов собака? Хочеш мене розчулити, сльозою вирішив моє серце зворушити, щоб воно було добрішим? Не вийде! Нема в мене жалості до тебе. Знай: нема і не буде! Не люблю тебе! Ходиш, як тінь... У Лук'яна повчися, якщо не хочеш учитися в мене. Я йому теж позичила три тисячі, а вже за рік він мені більшу частину повернув. Твердо стоїть на землі Лук'ян, тому що вміє працювати. Сорок десятин землі придбав та сіножаті... Та хазяйство в нього... Людина голову має на плечах, а не гнилий гарбуз.
— У Лук'яна земля, а в мене бакалійна крамниця.
— То закрий свою крамницю до чортової матері! Займися теж сільським господарством.
— Слабий я для цього діла. З мужиками лаятись не вмію,— і він підвівся з стільця.— Знатиму: братові ти допомогти не хочеш. Піду я.— Не поспішаючи, одягнув засмальцьованого картуза і поволі рушив до дверей, сподіваючись, що Софія спинить його. Але вона, не сказавши більше ні слова, проводжала його злобним поглядом.
Опівдні на слобідській дорозі з'явилися стражники. Вість про це швидко рознеслась по слободі, викликавши серед населення особливу цікавість. Адже всякому хотілося глянути на незвичайну собаку, яка може натрапити на слід грабіжників. Цікавість була настільки великою, що до двору Безсалого з усіх кінців слободи бігли не тільки діти, але збиралися й дорослі, заповнюючи вулицю. Всі дерева і покрівлі сусідських хат були зайняті дітьми. Вони жадібно стежили за всім, що робилося на подвір'ї.
Прийшов Лук'ян. В його спітнілій руці була хусточка, і він старанно витирав нею з обличчя рясний піт, шукав зручне місце, де можна було б сховатися від палючих променів полудневого сонця. Сівши в затінку старого клена, Лук'ян мовчки, але дуже уважно стежив за братом, якого добре знав, а знаючи, помітив зараз внутрішнє хвилювання, що його той не міг як слід приховати. Коли зустрічались їхні погляди, хитрі Лук'яно-ві очі свердлили брата, мов гострі буравчики, легко відгадуючи його потайні думки.
"Ти мене, Трохиме, не обдуриш. Я наскрізь тебе бачу. Грабіжник — ти!"
А розгадавши це, він не став більше випробовувати брата, сидів мовчки, невдоволений всім, що тут робилося.
(Продовження на наступній сторінці)