"Ну, ось править він богослужения... А раптом німці ударять з гармат... Як же цей піп: втікатиме чи ні? Напевне, рясу б підійняв..."
Жахнувшись того, що він міг так подумати про Христового пастиря і цим мимоволі образив бога, Метелик почав хреститися, замолюючи в душі свій мимовільний гріх.
Догоряла на двоколці свічка. Ніхто не замінив її іншою. Священик, закінчивши службу божу, звернувся до солдатів з проповіддю. Говорив він про завтрашній великий празник різдвд Христового, про те, що не всі воїни зможуть святкувати цей день. Багато солдатів залишаться в окопах на своїх бойових постах, але хай не ремствують і не гніваються на бога. Тільки він один, всемогутній і всевидющий, може вберегти їх, рабів своїх, від смерті. Надійде колись день довгожданого миру, повернуться воїни до своїх селищ, обіймуть рідних і близьких.
— Але треба наблизити цей день перемоги, розгромити ворога, що вирушив па наші споконвічні землі, щоб онімечити руських людей, повернути їх у вічне рабство. Але не буде так, як того хочуть смертельні вороги. Ви, воїни землі російської, ви, хоробрі руські солдати, не дасте топтати наші ниви, грабувати селища, спустошувати рідний край. Всі, як один, ви своїм життям і своєю кров'ю будете самовіддано відстоювати отечество, віру Христову, царя православного.
Артем, примружившись, дивився на попа, ледь посміхаючись. Тільки спостережливе око могло помітити приховану зневагу й огиду до попа, що вимагав від солдатів терпіння, готовності в будь-який момент віддати своє життя за царя-батюшку.
Догоріла остання свічка. Хтось поставив замість свічки на двоколці ліхтарик. Священик, ' співаючи молитву, запросив і солдатів приєднатися.
Рождество твое, Христе-боже наш, Возсия мирови свет разума...
З лісу з'явилася пара коней, швидкою риссю наближаючись до солдатів. Не доїжджаючи метрів тридцять, коні спинились. Одягнена в дорогу шубу, білі фетрові валянки, пов'язана теп-' лою хусткою, підвелася жінка і, спираючись на руку прапорщика Безсалого, встала з саней.
Придивившись, Яків пізнав Софію Ізарову. Він уже чув — Софія одержала від інтендантства замовлення. Чув також і про зустріч її служниці Полі з своїм чоловіком. Знав навіть, що Софія зупинилася в прифронтовому селі, але ніколи не думав, щоб вона наважилась приїхати до полку, розміщеного на передовій позиції.
Софія Ізарова пильно вдивлялася в солдатські обличчя, когось, очевидно, розшукуючи серед них.
Останній звук молитви завмер у хащах лісу. Почулась команда: "Вільно!",— і тоді Софія підійшла до Якова Македона, привіталася з ним і тут же помітила пару дівочих, сповнених цікавості очей.
— Знайомтесь, Софіє Іванівно. Це мої найкращі друзі. Артем Черкашин, а це його сестра Ніна.
Софія, ще раз глянувши на дівчину, відчула в ній суперницю, і радість її потьмарилась. Приховуючи своє незадоволення милою посмішкою, вона дивилась у променисті очі дівчини, а настирлива, неспокійна думка, як вогонь, обпалювала їй душу: "її любить Яків чи й досі любить мене?" Треба було щось сказати, обірвати незручну мовчанку.
— Ви така молода і така хоробра. Я, здається, нізащо в світі не відважилася б тут жити. Я боюся стрілянини.
Говорячи це, Софія стежила за Яковом. Кожного разу, як тільки погляд його спинявся на дівчині, обличчя його світлішало, немовби в глибині душі засвічувались таємні вогні.
"Яків її любить",— вирішила Софія, і серце її стислося від образи, болю й жагучої ненависті до молодої, вродливої сест-ри-жалібниці, яка, очевидно, нічого не знала про їхні колишні взаємини з Яковом.
Заради нього Софія зважилась приїхати сюди, на передову позицію, щоб тут, заручившись дозволом полковника, взяти з собою Якова в село, де зупинилась вона, і там про все поговорити з ним віч-на-віч.
— Якове, ми зустрінемося завтра,— сказала Ніна, затримавши його руку довше, аніж то годиться. І ця деталь не проминула повз Софіїну увагу. Але особливо вразили її посмішка й очі дівчини. Здавалось, Ніна домовлялася з ним поглядом, а Софія, при всьому бажанні, не могла розгадати цієї таємної змови їхніх поглядів, і це її лютило, викликаючи ревнощі.
Слідом за сестрою пішов і Артем, холодно попрощавшись з багачкою.
Софія сказала:
— Повезу тебе в село... там хочу з тобою поговорити. Відпустку для тебе дістала... Полковник був такий люб'язний...
Помітивши на обличчі Якова тінь невдоволення, вона взяла його за руку, і в очах її засвітилося благання.
— Поїдемо... Мені потрібно... Дуже хочу поговорити з тобою... Ти ще не знаєш, яку новину я привезла для тебе...
її оточили солдати-земляки, почали розпитувати про свої родини, про дружин, більшість яких працювала зараз в її майстерні. Солдати прохали передати додому листи, але слобідська багачка, посилаючись на свої невідкладні справи на фронті і на те, що вона додому повертатиметься не раніше як тижнів через два, а можливо, що й пізніше, відмовила їм у проханні.
Софії швидко надокучили розпитування земляків, і вона спішно залишила полк, забравши з собою Якова Македона. Вона тимчасово жила в невеликій, але досить затишній і світлій кімнаті, а в суміжній, значно меншій, оселилася Поля з своєю дівчинкою.
Для Софії служниця і її дочка були зараз тягарем. Вона дуже шкодувала, що взяла їх з собою. Поля тепер, після зустрічі з Пимоном, цілими днями плаче. Все в неї падає з рук, все вона забуває, і це тільки дратує Софію. Завтра вона одішле їх додому.
Коні спинилися біля двору. Снігові замети сягали майже вікон невеликої, але охайної хати. Міцний мороз, немов художник, розмалював шибки дивними візерунками.
— Ось тут я живу,— сказала Софія, запрошуючи Якова до хати. Вітер і мороз розрум'янили її щоки, посріблили пасемце волосся, що ненароком вибилося з-під білої шерстяної хустки. В очах її світилася радість. У ці хвилини, здавалося, вона забула про все. Для неї зараз не існувало більшого щастя, аніж те, що Яків з нею і вона може сісти поруч нього, може взяти його сильну, мужню руку в свою, дивитися на нього, слухати рідний голос, милуватися своїм коханим...
"Нікому... Нікому його не віддам! Мій він... мій!"
Давні мрії про недалеке щасливе майбутнє приємним хвилюванням сповнювали груди, і тоді особливим блиском сяяли очі в Софії, і погляд тих очей немовби говорив Якову про велику тугу й журбу за ним, про жіночу вірність і гарячу, пристрасну любов до нього, єдиного, найдорожчого для неї в світі...
"Невже ти не бачиш, як я люблю тебе, як бажала я цієї зустрічі з тобою?"
Він, звичайно, бачив і розумів усе, що творилося зараз в її душі, але був підкреслено стриманим і обережним.
"Я добре тебе знаю... Я зумію приборкати. Адже по очах бачу — одвик ти від мене, іншу зустрів, але любиш не її, а мене... І це я відчуваю, знаю... ти мій... і будеш моїм назавжди..."
Софія не стала кликати Полю, а сама приготувала Якову закуску, поставила на стіл пляшку найкращого вина; частуючи дорогого гостя, уважно стежила за тим, щоб він їв. І ця особлива турбота, навіть ніжність, здивувала Якова. Адже він не забув останньої зустрічі з нею в лісі. Міцне вино приємною теплотою розливалося по тілу. Він чекав, що ось зараз вона почне розповідати про ті новини, заради яких він приїхав сюди. Але Софія, взявши його руку в свою, мовчки, пристрасно дивилася йому в обличчя.
Він, розгадавши її бажання, густо почервонів. На ній було темно-вишневе плаття, те саме, що його він добре пам'ятав і яке йому дуже подобалось.
— Для тебе його одягла... Знаю — любиш.— Вона поклала йому на плечі свої теплі руки і, не зводячи з нього очей, сказала:— Ти, Якове, пробач мені... за ту зустріч... Образила я тебе тоді... І сама не знаю, як це трапилось... Але я потім спокутувала цю провину.,, тугою за тобою... Милий мій... Як мені хороше з тобою!
Вона пригорнулася до його грудей. Він вдихав знайомі й приємні пахощі її волосся, відчував близькість її трепетного тіла і дивувався: навіщо це все?.. "Невже, маючи такі багатства, вона досі не знайшла собі чоловіка?.. Що думає? Чого від мене хоче?"
— А коли тебе не стало у слободі, я ходила, мов пропаща. І що не роблю, і куди не піду — все ти у мене перед очима. Хтось на вулиці заграє на гармоні — я до вікна біжу. Все думається— твоя гармонь, тебе побачу... Я твої листи читаю, ті, що ти додому надсилаєш. Всі вони в мене зберігаються. Хочеш — покажу? — Вона взяла сумочку, вийняла звідти пачку листів.— Я їх випрошувала в твого батька, і він давав, тому що обіцяла йому привезти з фронту...— Вона підвела голову, закоханими очима глянула на нього, рішуче сказала: — Я обіцяла йому привезти з фронту тебе, Якове.
Коли б черкнула блискавка або в морозяному небі розляглися громові перекати, він, здається, менше здивувався б, аніж зараз, почувши від неї цю незрозумілу й непотрібну для нього новину. А Софія, нічого не пояснюючи більше, обняла його.
(Продовження на наступній сторінці)