Та ось помітив механік, як з натовпу відділилося кілька розчервонілих від злоби баришників. Вони підійшли до столу. Це так було несподівано, що люди одразу принишкли, ще не розгадуючи злого наміру.
— Ти чому не слухаєшся нас? — запитав один з баришників, і всі побачили, як його пальці стислися в жилавий кулак.
— А чому б це я слухався вас? — запитав механік, готовий прийняти бій.— Хто ви мені: куми, свати мої а чи друзі вірні?
— Ми наказуємо тобі: перестань!
— Еге, та вони Рубану погрожують,— вихопився від паркана чийсь тривожний голос.— Ану, майстеровщино, підіймайся!
Невідомо, чим би закінчилася ця суперечка, коли б у цю хвилину не з'явилися сюди Карпо Нехльода з Матюшею Жигаєм.
— Чого це ви зняли такий галас?
— А ось він, бунтар оцей, колотнечу розводить, щоб нам лісу не давати, щоб на збори нас не пускати! — І здоровенні баришники, сподіваючись па підтримку начальства, одійшли від столу, а Карпо Нехльода, подивившись мовчки в суворе обличчя механіка, сказав:
— Ну що ж, говори, я тебе послухаю.
— Нема чого мені говорити. Те, що треба було сказати, я вже сказав. Моя думка така: жодної деревини багатіям слобідським! Ліс розподіляти між біднотою та середняками! На цьому я й стоятиму.
Механік пішов на своє місце, відчуваючи на собі недружелюбний погляд Карпа Нехльоди.
— Ми твоє бунтарство скоро зіб'ємо! — погрозився Карпо, але механік навіть не обернувся і нічого не відповів.
За столом підвівся голова.
— То як же, товариші-громадяни, будемо голосувати, чи, може, хтось іще бажає говорити?
— Бажаю,— озвався вкрадливий несміливий голос, і з натовпу вийшов Демид Плахотка. Він зиркав у бік Карпа Нехльоди, улесливо йому вклонявсь.— Я теж, можна сказати, пролетарій, і багато є у слободі таких, як я. Мушу я дещо супроти Романа об'явити. Каламутить він людей, підбиває на різні неподобства, щоб ось у них, у нашого хазяїна Аркадія Павловича Шумейка, млин забрати.
— Ти говори про ліс, а не про млин! — гукнув хтось з натовпу.
— Я ж і кажу, не туди встряє Роман. З ким він боротися хоче? Супроти кого йде? Дають нам хазяїн роботу, і за це дякувати їм. А ліс, коли ми не дамо рубати в Шишковому, вони тут заберуть. Карпо Андрійович Нехльода постараються і заберуть. То для чого ж ця колотнеча? Навіщо галасувати без пуття? І ви, граждани, Рубана не слухайте, бо сам він до прірви йде і вас за собою потягне
— Он який Плахотка! Нікудишнім його вважав, а він, бачу, корисний чолов'яга. Ти, свате, йому за це крупчатки одваж,— радив Севастян Жигай, позираючи на Карпа Нехльоду.— Твій зять, свате, зараз наведе тут порядок. Боже, дай йому тільки сили та здоров'я на многі літа. Він житиме добре, а біля нього й ми поживемо.
І знову запитав голова:
— То як, будемо вже вирішувати, товариші-граждани, наш вопрос? Хто за те, щоб заможним хазяїнам лісу не давати?
— Голосуйте, а я подивлюсь.— І Карпо Нехльода уп'явся очима в натовп.— Ну, хто там "за"? Вище підіймайте руки, щоб усіх вас було видно. А ти, секретарю, прізвища їхні позаписуй.
Після такого попередження небагато підвелося рук. І тоді з натовпу почувся голос Рубана, сповнений справедливого обурення:
— Навіщо залякуєте людей, товаришу Нехльода?
— Що? Залякую? — одразу скипів Карпо.— Це я залякую? Я просто хочу знати: хто мені друг, а хто недруг. Ось ти, Рубане, бачу, знаю... Ти не друг мені.
— Що правда, то правда,— визнав механік і цими словами ще більше розлютив Нехльоду.
— Я догадуюсь,— кричав Карпо,— догадуюсь, для чого ти підбурюєш бідноту, тільки дивися, попереджаю тебе, щоб не чухав потім ти своєї потилиці!
— Погрожуєте, а я вас не боюсь, бо за мною правда. А правда, хоч у калюжу вкинь, хоч ногами її топчи, а вона все чистою буде.
— Товаришу Нехльода, та доки ж нам отаке терпіти? Вгамуйте його!
— Вивести з зборів! — запропонував Матюша Жигай.
— Правильно! Геть звідси! Вивести!
— Він ображає вас, Карпе Андрійовичу, він ображає нас.
— Ми з ним зараз упораємось! — І кілька баришників, очолених Матюшею Жигаєм, розштовхуючи людей, попрямували до механіка. Але близько Матюша не відважився підступити до нього, згадавши, як колись дужий Рубан мало його не задушив, тому зараз, остерігаючись, він нацьковував баришників:
— Хапайте його! Сміливіше! Ну!
— Я тебе вхоплю! — погрозив Рубан.— Так ухоплю, що кривавою юшкою вмиєшся.
Першими на захист свого друга стали Кіндрат Олійниченко, Данило Шульга та Остап Головатий, дехто з сміливішої бідноти, відчувши небезпеку, приєднались до них, щоб захистити свого ватажка. І ця грізна сила стримала баришників.
Карпо Нехльода, збагнувши, що механік може поскаржитись окружному начальству про таке неподобство, вчасно опам'ятався, гукнув:
— Я не дозволю, щоб товариша Рубана виводили з зборів. Навіщо? Хоче щось сказати — дамо йому слово. Нехай говорить.
— І скажу!
На подвір'ї стало так тихо, що, здавалося, муха пролетить — то буде чути.
— Скажу! — з якоюсь твердою рішимістю вимовив механік.— Ось ми тут зараз чули всі "пролєтарія" Плахотку. Хіба це чесний пролетарій? Це блазень, якого можна купити й продати з потрохами. Це не людина. Це покидьок, сміття!
— Прошу не ображати! — вихопився з натовпу обурений Плахотка, але на нього Рубан не зважив. Гордий і сміливий, він готовий був іти на битву, і ніяка сила в світі не могла його зупинити в цю хвилину.
— За кого розпинався тут мірошник? Кому продав себе? Ким погрожував? Карпом Нехльодою? Мовляв, все одно "вони постараються й заберуть". А я кажу — не заберуть! Ми не дамо! Годі нам схиляти голову перед Карпом, бо й Карпа можна приборкати, коли ми всі згуртуємося добре!
На такі слова ніхто не сподівався, навіть сам Нехльода. "При людях мене, місцеву владу, отак ганьбити? Що ж це починається? Та це ж явна контрреволюція!"
І далі механікові не дали й слова промовити. Знову зчинився галас. Замелькали в повітрі кулаки, лягла над подвір'ям загониста лайка, вихоплювались з передніх лав погрози.
Сам Нехльода, червоний від образи й люті, підійшов до Рубана. Губи пересмикуються, очі злобно горять. Здавалося, він зараз, не стримавшись, кинеться на механіка, вчепиться йому в горло цупкими руками й душитиме.'
— Ти... Посмів мене... місцеву власть...— І на губах у Карпа аж піна виступила.— Геть! Ге-е-еть звідси! Ге-е-еть! — несамовито закричав, затупотів ногами Нехльода.
— Не піду звідси! Чуєте? Не маєте права, бо я...— і урвався голос. Чиїсь сильні руки шарпонули Рубана за сорочку. Раптово зчинилась бійка, мовчазна, люта, мстива.
— Ге-е-еть! — шаленів іще дужче Карпо.— Ведіть його силоміць!.. Наказую...— В цю мить Карпо Нехльода побачив, як з вулиці на сільрадське подвір'я зайшла Ольга Ярош з комсомольцями.
Наче хто холодної води бризнув Карпові в обличчя. "Що я роблю? Вона ж перша дасть знати кому слід. Викличуть мене до округу, зажадають пояснень",— майнула думка.
— Припинити! Нехай залишається. Наказую...— І Карпо Нехльода пішов до столу, витираючи хусточкою спітніле обличчя.
Механік лишився на зборах. Сорочка на ньому розідрана, під оком вилискував синяк, а через щоку лягла широка, закривавлена смуга.
— Тату! Таточку! — скрикнула Зінька, метнувшись до нього.
— Не жахайся, Зіню. Не плач. Такі тут діла, що не можна було мовчати.
— За віщо?.. За віщо вони вас?
— Заспокойся.
— Хто? Скажіть мені, хто вас посмів... Я сама йому зараз очі видряпаю.— Люта й рішуча, Зінька обвела поглядом людей, та вже їхню увагу привернула до себе Ольга Ярош. Вона стояла проти Карпа Нехльоди, смілива, рішуча, гнівна.
— Хіба може отак діяти комуніст, як зараз діяли ви?
Очі в Карпа примружились. Видно було тільки дві тоненьких смужечки, залитих злобною каламуттю.
— А ти... хто така, щоб при людях мене повчати? Хто така, питаюся? — підвищив голос Карно, забувши про те, з ким зараз розмовляє.
— Ви не кричіть на мене. Це непристойно. Це некультурно. Визнаю, що, може, не тут мені з вами треба говорити.
Натяк її одразу потрапив у ціль, породивши в ньому страх.
"Ця потягне, куди слід, дарма що вона комсомолка, а я комуніст. Як же це вийшло недобре. При людях... Всі дивляться, ждуть. Треба миритись... Негайно миритися". І Нехльода, мило усміхаючись до дівчини, сказав:
— Нерви, знаєш, розходилися. Ти, товаришко Ярош, пробач. Ми з тобою після зборів поговоримо й порозуміємось.
— Що з нею розумітися? — вигукнув Матюша Жигай.— її треба гнати звідси, як і Рубана! Тут їй нема чого робити!
— Ну навіщо ти, Матюшо, ображаєш товаришку Ярош?
— Лихий чоловік у громаді, що вовк у отарі,— відповіла Ольга прислів'ям, яке стьобнуло Матюшу, мов батіг.
— То це я, по-твоєму, вовк? — і він метнув злісний погляд на Ольгу.— Знаю, могилу мені риєш... Гляди, щоб сама туди не впала.
Голова знову потягнувся до дзвоника.
— То як же, товариші-граждани, пора вже нам із цим ділом кінчати.
(Продовження на наступній сторінці)