— Хочу добру рибу мати. Знаю ями глибокі... Одну таку штуку кинути — і мішок або й два риби дістану. Виручи. Сам же бачиш, який я тепер. Діти голодують... Хліба — ні рісочки. Картоплею живляться, і тієї не вдосталь... Знаєш, меншенька дочка їсти просить, а синок Івась... Розумієш, чим Івась її заспокоює? "Тато тепер безробітні, не проси хліба, бо немає... Води напийся". А я те все чую. Дивитися не можу...
— Що ж, коли так просиш, можу віддати. Воно мені не потрібне... Я вже думав міліції здати.
— От бач,— зрадів Філька.— Як добре, що не здав. Мені пригодяться. Я це діло знаю... У громадянську війну червоноармійці в моїй хаті стояли, від них ту науку перейняв.
— Дивися, щоб якогось лиха не трапилось.
— Не трапиться! Кажу ж тобі: знаю, як треба з ними поводитись...
— Тоді приходь увечері до дупластої верби. Я тобі їх винесу.
— Винесеш? От спасибі! От душа! — І міцно стискав загрубілу Семенову руку, а сам радів, мов дитина.
— Біля річки мене ждатимеш, щоб ніхто не бачив.
— Добре.— І він, зиркнувши на вікна Шумейкового будинку, загадково посміхнувся, промовив:
— Ще ти, хазяїне, згадаєш Фільку! — І низенький горбун пішов до воріт, несучи в душі своїй гнів і образу на Шумейка.
О-о! Він за все йому віддячить. Ще в лікарні, коли лежав з пов'язкою,— не спав ночами. Не давали спати тополі, що їхні крони розчісували степові вітри, не давали спати думи жалючі. Вони отруювали душу, сповняли її тривогою і неспокоєм за сім'ю, вони живили її непрощенною помстою.
"Навмисне штовхнув мене на циркулярку... Скалічив... Куди тепер я піду? Хто дасть роботу, коли є стільки здорових, молодих і дужих людей, що шукають собі заробітків у слободі, шукають і не знаходять? Вирушають потім на відхожий промисел до Харкова й до інших міст. А куди можу піти я? З однією рукою... Що я можу робити? Пропав... Навіки пропав... І я, і сім'я моя.— У такі хвилини занепаду й розгубленості в душі його ще з більшою силою бушувала лють на Шумейка.— Він винний. На його совісті гріх. Я мушу йому помститись, мушу... Тепер мені все одно".
Тільки перед світанком засинав Філька, змучений тяжкими думами, і сон його був таким же неспокійним, тривожним. Часто він кричав уві сні, метався в ліжку, стогнав і плакав, не даючи спати іншим хворим, і тоді Фільку перевели до окремої невеличкої найглухішої палати.
Вранці оглядав його старенький фельдшер, перев'язував рану, і кожного разу Філька болісно стогнав, благаючи:
— Обережніше... Болить... Ой! — і одвертався, щоб не дивитися на рану.
— Чого ти кричиш? Я ж знаю: не дуже болить і заживає добре. Скоро випишемо тебе з лікарні, а ти все ойкаєш.
Філька затихав, дякував досвідченому фельдшеру за перев'язку, а коли залишався в палаті один, намагався заснути, але даремно.
Надходила ніч, і ті ж думи, тяжкі й жалючі, не давали йому спокою.
В гарячій голові виникали найрізноманітніші плани помсти найлютішому ворогові. І там, ще в лікарні, згадав якось Філька перед світанком про Семенову знахідку.
"Боже мій, тільки б умовити його... Тільки б погодився він віддати".
І зараз ще не вірив Філька у свій успіх.
"Добрий Семен. Завжди товаришеві допоможе". І Фільці ставало ніяково, що ось такому чоловікові не сказав він правди, а збирається його одурити, а потім Семен може його, Фільку, виказати.
"А що, як справді викаже? Ні, того не може бути. Він же й сам тоді відповідатиме. Спитають: "Навіщо давав?" Ні, не захоче Семен на себе біду накликати. А я йому все потім пояс* ню. Він зрозуміє... Він мовчатиме".
Найдовшим для Фільки видався саме цей день, та коли зайшло сонце і небо потемніло, заснувавшись хмарами, він, крадучись, підійшов до умовленого місця.
Злегка ворушилися віти старої дупластої верби, і той шум примушував його сторожко прислухатися. Здавалося, хтось підкрадається до нього, а то вітер війнув, розбудивши очерети. Припокоїлись вони, застигли над темною водою.
Та ось, нарешті, почулися обережні кроки, і на стежці замаячила постать. Придивившись пильніше, Філька стиха запитав:
— Ти, Семене?
— Я.
Філька підійшов уже до верби сміливіше.
— Давно ждеш?
— Звечора...
У повітрі над сонною річкою, над дрімотливими очеретами й вербами літали кажани. Звідкись линув моторошно жалібний крик сови. У темному небі пропливали хмари.
— Тихо тут...— сказав Семен, тривожно озираючись.
— Приніс?
Наймит мовчки простягнув загорнутий у ганчір'я пакунок.
— Бери, здихаюсь я небезпеки. Поводитись не вмію, а в міліцію нести — ще причепляться: "Чому раніше не здав, для чого зберігав, та навіщо вони тобі здалися?" Халепи не обберусь. Уже я думав просто їх у річку вкинути.
— Ех ти! У річку... Треба це знаючи робити. Спасибі ж тобі, Семене, що мені оце добро передаєш!
— Нехай йому грець, отакому добру! Піду я звідси.— І він, глянувши в небо, промовив: — Хмариться. Коли б вночі дощу не було.
Озирнувся Семен, а вже Фільки біля нього й близько немає. Постояв трохи, прислухався: тихо, безлюдно навкруги, тільки над головою в нього ледь шумить верба на самісінькому вершечку та шамотять під берегом молоденькі очерета.
"Це ж він вночі ловитиме рибу чи, може, на зорьці? А що, коли не для риби йому вони потрібні?" — з'явилася раптом думка, і Семен, коли б глянув у цю хвилину на себе в дзеркало, помітив би, як він сторопів. Пригадались слова, що їх сказав однорукий мірошник біля дровітні: "Ще ти згадаєш Філь-ку!" Він погрожував хазяїнові. Та й як не погрожувати, коли той його скалічив.
"Але навіщо йому оті бруски? Невже мене одурив, не сказав правди? Невже для помсти забрав їх?.." І чим більше думав про це Семен, тим ставав неспокійнішим.
"Куди він їх поніс? Що збирається робити? Це ж коли трапиться якесь лихо — винуватцем буде не тільки Філька, але і я, бо запитають у горбаня: "Де взяв? Хто дав тобі таку штуку страшну?".—"Семен дав". Допитаються — буде мені добрий клопіт".
Уже шкодував, що так легко довірився Фільці й віддав небезпечний пакунок.
"Забрати назад. Негайно! Він ще не встигне нічого зробити. Заберу!" І наймит Семен швидко пішов до Фільчиної хати, але вдома його не застав.
— Як пішов ще звечора, то й досі не повертався. А що, може, якесь діло маєте до нього? Може, роботу йому знайшли? — допитувалась дружина, але що міг їй сказати Семен?
— Так просто зайшов... провідати, як живе.
— Не питайте,— промовила сумовито жінка.— Лютому ворогові не побажала б такого життя.
— Скажете, що я приходив. Нехай завтра навідається до мене, може, гуртом якусь роботу для нього підшукаємо.— І, попрощавшись з молодицею, Семен вийшов з убогої хати на вулицю.
Тривога в ньому зростала все більше.
"Що ж робити? Де його шукати? З ким поговорити?" Семен згадав про механіка і дуже зрадів цій думці. "Він — своя людина. Розкажу йому все, як було, і Рубан щось порадить".
Роман Петрович був вдома. В хаті сиділи за шитвом і дівчата. Семен, позирнувши в їхній бік, привітався, а потім підійшов до столу.
— Маю справу до вас, Романе Петровичу, секретну. Може, вийдемо на хвилинку?
Господар мовчки підвівся з-за столу, і обоє вони вийшли на подвір'я.
— Так що в тебе за секрети? Розказуй! Семен розповів все по порядку.
— Я був у нього, але вдома його немає. І дружина не знає, де він. Боюсь, Романе Петровичу, а що, як зважився він на лихе діло?..
— Ти нікому про це не говорив?
— Нікому. Оце до вас першого зайшов порадитись.
— Ходімо! — сказав Рубан, відчувши з цієї розповіді небезпеку.— Ходімо швидше. Я догадуюсь, для чого йому потрібні шашки. Фільку треба негайно розшукати і одібрати назад отой пакунок.
Через кілька хвилин механік Рубан разом з Семеном були вже біля річки. Вони пильно дивилися перед собою, сподіваючись розшукати знайому постать, але даремно.
Ось уже височить над берегом труба і корпус парового млина. На вхідних дверях висять важкі замки.
— Нікого,— сказав притишено Семен, озираючи широке подвір'я.
— А може, й справді він пішов на нічну рибалку?
— Може, й пішов,— погодився Семен, якому вже ставало незручно, що він вночі потривожив механіка і, виявляється, зовсім даремно.
Поверталися назад мовчки, а коли прощалися, Семен сказав:
— Ви вже пробачте мені, Романе Петровичу... І сам не знаю, чому в мене такі думки з'явилися.
— Нічого, нічого, Семене. Перевірити треба завжди. Аякже. Ображена ходить людина. Злість та гнів — погані порадники. До всього можна дійти, навіть до злочину.
— Не думаю, щоб на погану справу він зважився, адже в нього діти,— сказав Семен.
— І то правда,— погодився Рубай. Попрощавшись, воші розійшлися.
Та Рубай цієї ночі довго не міг заснути.
"А що, як Філька десь заховався в лозах і жде, вичікує пізньої години. Люди поснуть, ніхто не заважатиме, і тоді він зробить своє діло, не розуміючи сам того, на що зважився".
(Продовження на наступній сторінці)