— Можна мені пару слів сказати? — попрохала Ольга Ярош, дивлячись на голову сільради, і одразу в передніх лавах слободян закричали:
— Не давати їй слова!
— Вона з нетутешніх!
— Наше обчество її мало знає!
— Не бажа-а-а-а...
А з дальніх кутків подвір'я линула підтримка:
— Дати слово!
— Говори, Ольго!
— Ми тебе слухаємо!
Підвівся з стільця Нехльода і теж підтримав Ольгу:
— У нас свобода слова. Як це так, не давати? Кому не давати? Товаришці Ярош? Секретареві нашого комсомолу?
І крикуни з перших лав змушені були замовкнути.
— Сьогодні зранку я була в сільраді, розмовляла з головою, сама читала постанову і вважаю, що лісом треба наділяти тільки бідняків і середняків.
І цього було досить, щоб знову знявся галас.
— І ця тієї ж співає!
— Геть! Чули ми вже таких!
— Не дозволя-а-а...
— Хай говорить!
— Товариші! — перекриваючи інші голоси, звучав сміливо й дзвінко заклик Ольги.— Не бійтеся багатіїв! Правда за нами! — І Ольга одійшла до комсомольців.
Слово взяв Карпо Нехльода.
— Я член партії і цілком підтримую Ольгу Ярош, хоча й не зовсім, бо в нашій слободі багатіїв, так би мовити, великих нема, а є трудове населення. Нехай збори вирішать самі. Для того й скликали вас, щоб громадою правильне рішення знайти. Будемо голосувати.
Хоч кричали, й сварились, і погрожували з передніх лав хазяїни, та слобідська біднота й середняки вирішили справу як належить. Тієї ночі довго в хатах не спали слободяни, жваво обговорюючи сьогоднішні такі бурхливі й такі незабутні для них збори.
Трьома ярусами розкинулось зелене мереживо лісу.
У найвищому ярусі шуміли вершинами дуби, схилялися до них розлогі клени та узорчасті ясени, ледь ворушили довгими косами нарядні берези.
А нижче — густим вбранням своїм пишалися липи, несли щедрі дари і грілися під сонцем рясні від урожаю дикі кислиці та груші, вигравали густим багрянцем китиці горобини, чорніли ягоди черемхи, шуміли безперестанку завжди неспокійні осики.
А третій, найнижчий, ярус суцільно покрив благодатну землю. Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими. Та все ж найбільше й найщедріше живила земля густі зарослі шершавої горішини.
Тут її — море, особливо в урочищі, яке називають Чорною Брамою. Хто дав таку назву й чому — того не пам'ятають навіть старі люди, хоч усякий знає, що саме в цьому урочищі найбільше горіхів. Тут під осінь мішками люди натрушують кислиць та груш, збирають відрами стиглий, у сизуватому пушку терен та масний глід, шипшину та гриби-опеньки. Багатий ліс. Красивий ліс.
Його красою зараз милується Зінька, йдучи стежкою. В'ється та стежка поміж деревами, обгинає придорожні кущі, що рясним гіллям нависають, тягнуться до світла й тепла.
Хороше в лісі! Скільки тут зараз пташиного співу, скільки барв, якими пахощами сповнене повітря!
Он красуються в траві ромашки, а там синіють запізнілі дзвіночки, а он горять, наче живі вогники, пелюстки гвоздички. Можна б нарвати величезний букет квітів, та Зіньці не хочеться їх зривати. Нехай собі ростуть, нехай цвітом своїм прикрашають ліс.
Спиниться Зіиька і стежить, як дятел, вчепившись ніжками за дубову кору, діловито й сильно, наче молотком, б'є своїм дзьобом, вишукуючи для себе якусь живність.
Ось дві дрібних пташини в'ються над дятлом, сміливо налітаючи на нього. Дятел пурхнув на гілку, але не залишили його пташки. Він уже не вистукує дзьобом, а стежить за маленькими нападниками, що не дають йому спокою, атакують так навально, що дятел не витримує. Змахнувши крильми, він зникає у зеленому царстві.
"Певне, гніздо на дубі, а в гнізді малі пташенята",— вирішує Зіиька, ширяючи очима по стовбуру.
— Хороше! Як тут хороше! — промовляє вона сама до себе і йде далі, доки не спиняє її мрійливе туркотіння горлиць. На всохлій гілочці найвищого дуба примостилися вони в парі і туркотять, туркотять... Зінька очей не зводить з них, а думки її мимоволі линуть до Прохора... Ось уже скільки часу минуло, як вони бачились, розмовляли одне з одним.
"Чи згадує він, чи думає про мене так, як думаю про нього я? А може, Віра розповіла йому про розмову біля річки? Дізнався батько, нагримав, накричав, і Прохор отямився. Навіщо йому людський поговір? Не личить отаке робити хазяйському синові. Невже він пе любив і не любить мене?" І від цих думок Зіньці ставало сумно. Та сум її зникав, коли вона пригадувала зустрічі, поцілунки, ніжні слова його.
— Любить він мене... Любить!
І знову наче сонце зазирає в душу молодиці, гріє, голубить, засвічує в очах її глибокі, ні з чим не зрівнянні вогники — теплі, привабливі, хвилюючі.
— Коли б ти знав,— промовляє вона, уявляючи свого милого.— Коли б ти тільки знав, що твориться в моїм серці, в душі моїй. Ой Прохоре, голубе мій, або щастя з тобою зазнаю великого, або згубиш ти мене, молодую. От сама не знаю, що роблю. Жонатого полюбила. Сохну, в'яну, думаю про нього. І думати приємно... Що буде? Ой що воно буде?
Та заглядати в майбутнє боялась Зінька, бо в майбутньому міг повернутися до неї чоловік. Або простить він їй зраду, або каратиме нещадно, а потім усе ж візьме її з собою на Донбас, на шахти.
Холодом проймалася Зіньчина душа, коли уявляла вона свою зустріч з чоловіком.
"Ні, ні... Тільки не це... Тоді краще смерть, аніж вічна розлука з Прохором. І куди не піду — ніде його не зустріну, не почую голосу рідного, не гляну в очі карі. Ні! Без нього не знати мені в житті пі радості, пі втіхи. Та й навіщо тоді мені життя, коли його не буде зі мною!"
Ой думи злі, думи навісні. Зінька відганяє їх. Не хочеться їй згадувати про чоловіка. Нехай собі живе там з якоюсь шахтаркою, а вона тут своє щастя матиме з Прохором. Йому єдиному належить тепер її серце.
Зінька звертає з стежки і йде до рясних кущів ліщини, що зводяться над нею зеленим шатром. Під шершавим листям у вусатій кожурі, мов у гніздечку, жовтіють горіхи: по двоє, часом тройчата, а іноді по п'ять, по шість штук одразу.
Вона підтикає фартух і складає в нього зірвані горіхи. Тільки листя шелестить, коли її смагляві руки нагинають пругку ліщину.
Захопившись роботою, Зінька не помічає, як на стежці, якою вона нещодавно йшла сюди, зупинився Прохор з перекинутою через плече вуздечкою.
Стоїть, дивиться на Зіньку, не вірячи своїм очам. Вона його не помічає. Обірвавши горіхи з однієї гілки, молодиця тягнеться вже до іншої, зриває й там, кладе у фартух.
— Зінько!
Наче в серце той голос ударив. Випустила з рук гілку, а сама, різко обернувшись до стежки, дивиться на Прохора, що йде до неї радісно схвильований несподіваною зустріччю.
— Оце так рано до лісу прийшла? Здрастуй!
— Здрастуй! — відповіла молодиця й зашарілася. Бідне серце! Воно, як спіймана пташина, б'ється в грудях сильно, стривожено. Ну хіба ж думала вона, що так несподівано зустрінеться з милим у лісі?
— Ти сама тут? — чомусь запитує Прохор, не зводячи з неї очей.
— Сама,— відповідає й густо червоніє, розгадавши його думки.— Ольга ще спала, коли я збиралася сюди, а батько...
Не став далі й слухати. Кинувши на траву вуздечку, Прохор обняв її, притис до грудей, і вона не захищалася, а сама податливо горнулася до нього.
— Зінько, люба моя...
У Зіньки туманилась голова. Молодиця відчувала його сильні гарячі долоні на своїх плечах, чула безтямний шепіт, що впливав на неї, ще дужче зачаровував.
— Як я скучив за тобою... Як я шукав отакої зустрічі. Зіню, мила моя, хороша моя... Жити без тебе не можу. Всі думи мої з тобою. Чуєш?
— Чую... Чую...— вимовляла вона, заплющивши очі й підставляючи вуста для поцілунків.
А далі наче пітьма окутала все.
Розсипались горіхи з фартуха, сильніше запахла трава...
Шуміли верхів'ями дуби, клени й сірокорі осики. Десь жалібно кричала іволга, десь стукав у кору дятел, і линуло далеко по лісу мрійливе й приємне туркотіння горлиць.
Чутка про мандрівних акробатів облетіла слободу з дивовижною швидкістю. Чоловіки не збиралися, як завжди у недільний день, під дворами, а жінки не розміщувались у холодку під тином чи па колодах, лузаючи смажене насіння, а всі поспішали до базарного майдану, де було вивішено афішу. Біля неї стояли юрбою люди, і одразу кілька чоловік читали вголос:
— "Сьогодні рівно о другій годині дня на майдані Революції буде показано ряд виступів кращих циркових артистів-акробатів.
Спортсмен і силач Кальницький на відстані двадцяти п'яти верст випереджає будь-якого коня. Пропонує заклад. Той, хто програє,— виплачує сто карбованців".
Багатьох особливо зацікавив сплач Кальницький, і навколо нього найбільше точилося різних балачок та припущень:
— Як же він коня випереджатиме? Та у нашій слободі у баришників є коні мов змії. Хіба їх доженеш?
— Еге... Спробуй догнати Шумейкову Метелицю. Це не кобила — це вихор.
— Об заклад іде, чув? Написано — хто програє, той гроші платить.
— Про нього сказано — силач. Що ж він, гирі підійматиме?
— Може, й гирі. Подивимось.
(Продовження на наступній сторінці)