Але до саджалки Пепа не пішов – він десь зник. Можливо, ліг за камінь, як нещодавно я, і дивився на схил гори, по якій мав би піднятися його переслідувач, коли б за ним стежив. Але я був досвідчений вивідач – повз по траві, хоч і мокра та була, тримаючись затінків. Можливо, десь тут Пепа мав свого тайника, про щось таке він в одній із розмов натякав. Я висунувся з‑за каменя й визирнув. Місяць яскраво освітлював невелику постать, яка, натужившись, відкочувала каменюку. Мій здогад був правильний: Пепа ховав одежу до тайника. Під каменем була дірка чи яма; мій приятель заштовхував туди одежу, а тоді привалив тайника тим‑таки каменем. Від роботи він упрів, тому зупинився перепочити, втираючи рукавом лоба. Потім закурив, сівши на каменя, що прикривав тайника. Я лежав у мокрій траві, і нездорова волога поволі просочувалася мені в тіло. Але зараз мав бути нерушний. як камінь, бо тиша навколо стояла нерушна. Місяць цвів серед неба тремтливий і яскравий і лив міражне світло, яке тут уже не змішувалося з міражним світлом ліхтарів.
Пепа виплюнув недопалка, який зажеврів на землі, солодко потягся й пішов. Пройшов біля мене на відстані кількох кроків – я лежав на землі нерушним каменем. Тільки після того, як стихли його кроки, дозволив собі зворухнутися. Підійшов до тайника і спробував зрушити каменя. Але стільки сили, як Пепа, не мав. Тоді я сів на того каменя й заплакав. Я заплакав, бо не було вже в мене у цьому світі приятеля, а той, що ним назвався, дружбу нашу зрадив. Купа шмаття була йому більшої ціни.
Місяць цвів над головою, ясний і байдужий, і я повернув до нього лице. Здавалося, десь бачив це обличчя, кругле, з гирявою маківкою, з двома ріжками – місяць дивився на мене й сміявся. Йому було весело з мене, малого й капловухого, загубленого в цій засипаній камінням долинці, з мене, безсилого й покинутого цілим світом, самотнього й нерозумного. Я дивився просто в те засміяне обличчя, й тінь усмішки не промайнула на моїм лиці.
– Чорте чи боже. – сказав я тихо, чітко вимовляючи слова. – Допоможи мені. Коли не зрушу цього каменя, на якому сиджу, то назву себе не мстителем, а грабіжником. Назву себе злодієм, котрий не мсти вся на паскуді з паскуд який зрадив мого батька, а пограбував його. Допоможи мені, чорте чи боже!
Наліг на каменюку, напружився так, що мені аж очі вилазили, зібрав усю свою мізерну силу; місячне проміння припікало мені карк; місячне проміння всотувалося мені в тіло десь так, як недавно нездорова волога землі; м'язи в мене рипіли, кістки вгиналися, рот розтулився, пальці залізні стали; я раптом випустив з горла тонкий зойк – камінь піддався. Наліг на нього всім тілом, ноги вгрузли в землю, але я не міг і на хвильку попустити напругу, камінь подавався повільно й неохоче, але все‑таки подався, відвалювався, а за мить ми обидва попадали: я і той камінь.
Лежав на мокрій траві горілиць, і зорі там, у небі, застрибали, стали барвисті, зорі замиготіли, місяць розрісся, став великий–великий: відчув, що втрачаю свідомість, а може, й утратив свідомість, серце в мені здригнулося, як і той місяць. Я лежав, розкинувши руки й ноги, і сльози котилися мені по обличчі. Від того зорі й місяць обточилися райдужними колами, кожна зоря – в барвній капсулі, місяць – у барвній капсулі; повітря зі свистом виривалось із утлих моїх грудей, я дихав і не міг надихатися, бо повітря тільки входило в горлянку, а до легенів не сягало. Пальці мої корчилися й дерли, викорчували врослу у землю жорству, тіло тремтіло й покривалося липкою плівкою поту, а земля вже присмокталася до мене тисячею ротиків і вливала свій холод свою мокроту – нездорову вільгу, яка давно зволожила мені одежу. Трава ввіткнулась у мене тисячею гострих, голодних списиків, а з очей все ще лилися й лилися гарячі й, мені здалося, також липкі сльози.
Лежав так довго, аж доки не відчув, що сила повернулась. Тоді звівся, відчуваючи, як важко рухати тілом і як важко ступати, а ще важче нагинатися. Там, під каменем, була вкопана залізна духовка дверцятами вгору. Я відкинув їх і витяг чоботи й стягнуту паском одежу мого ворога. Були в тій схованці ще якісь речі, але я на них і не дивився: що мені до Пепи та його справ? Треба було покласти на місце каменя, але зараз я на те сили не мав. Тому нагріб жорстви, ранячи й роздираючи пальці і сяк–так дверці тайника приховав. Завтра вранці він сюди напевне прибіжить, думав я, йдучи по крутій, міцно втоптаній стежці – одежу ніс на плечах, а вільною рукою тримав чоботи. Навколо голосно цвірчали коники, місяць пильно за мною стежив і начебто котився вслід начебто не хотів випускати зі свого нагляду. Здалося, почулися чиїсь кроки, і я завмер, готовий щомиті шугнути зі стежки вбік, але це вже розходилися мої нерви: довкола стояла тиша. Від хат погавкували собаки, десь плакав протяжно, ніби це весна, кіт, цвіркуни розривали собі горлянки. Тіло моє все ще було покрите плівкою липкого поту, але вже висихало, я сам висихав і ніби меншав під цим місяцем. Зуділи біля вух комарі, один уже вжалив мене – запалала щока.
Біля саджалки тихо так само. Сів на каменя й почекав, щоб пересвідчитися: тут нема нікого. Але літало тут більше комарів, і я не всидів. Налапав у траві два підхожі камені, один опустив у халяву одного чобота, а другий другого. Було мені трохи страшно, бо про цю саджалку оповідали страшні речі. Там, на дні, – не один утопленик (саджалка на місці кар'єру і глибини мала метрів зо п'ять), і саме в місячні ночі вони виходять. Мені вже немало років, але тоді я ще трохи в ті казки вірив. Здалося, що коли бовкну у воду чоботом, потопельника напевне збуджу. Тоді доведеться тікати, бо потопельники за тими, хто колошкає їхній спокій, ганяються. Я змахнув чоботом, він прокреслив темну дугу і лунко вдарився об воду. Звук ляско відбився від скелястих берегів, я завмер, не маючи сили й дихати. Місячне проміння стрибало по сколихнутих брижах. Вони докотилися до берега і дзвінко залопотіли об камінь. Комар ужалив мене в лоба, та я почекав, пожадливо прислухаючись: чи не приведе звук до саджалки когось цікавого. Цвірчали цвіркуни, голосніше загавкав пес від найближчого подвір'я – все було спокійно. Тоді полетів чорною тінню в саджалку другий чобіт. Знову глухий сплеск, і місяць затанцював на тонких ногах–променях, засміявся з мене, залопотіли біля берега хвильки. Мені здалося, що в глибині саджалки зблисло біле тіло. Закоцюрб на скельці: ну що, вийде потопельник чи ні? Але біле тіло у воді – це й був місяць, і мені відлягло від серця. Почав повзати по землі, вилапуючн каменя для одежі. Продовгуватого і плаского, щоб обгорнути його шматтям і міцно затиснути паском. Комар укусив мене вже в другу щоку і підборіддя – обличчя палало. Я розбив коліно, садніли й кровоточили пальці. Але потрібного каменя знайшов. Тіло побивав трем, а зуби цокотіли. Закусив до болю губу й ув'язував шмаття. Од нього несло несвіжим запахом, і мені раптом побачилося черевате, біле тіло, що безсило борсалось у кропиві. Голе тіло, що намагалося звестися і блювало. Все в мені заніміло від цього видива, тільки зуби цокотіли – не міг їх погамувати. Камінь був важкий, і я не мав сили кинути його задалеко. Тоді подався до найкрутішої скелі, біля якої й не купалися, бо там, як казали хлопці, щось тягне. Озирався весь час на саджалку – боявся, що утопленик вийде. Але утопленик так і не вийшов, і я спихнув свій тягар у глибину. Гухнуло цього разу голосніше, але я вже не чекав, поки заспокоїться вода, – мчав у ніч, широко розтуливши рота і вирячивши очі, мчав по білій під місячним промінням стежці, навіть забувши, що мчу якраз туди, де ми напали з Пепою на мого ворога. В тому місці я зупинився як укопаний, сподіваючись побачити оте біле, голе й черевате, але в кропиві вже нікого не було: її тільки потолочено і пом'ято. Тоді я повернувся й, нечутно ступаючи, підійшов до хати, у вікні якої ми бачили жінку й дівчинку із червоним бантом. Вікна хати не світилися, але я якийсь час постояв, бо в ту хвилину щось мені скаламутилося, схитнулося й схвилювалося. Не міг я тоді знати, що через роки, вирісши, ця хата стане для мене новим прокляттям, що та дівчинка з червоним бантом зветься Юліана, що та дівчинка стане подібна до богині, і що через неї не спатиму я ночі. Того всього я тоді не знав, але знав інше: серце моє розривало каяття. Вперше я тоді, облитий рідким місячним світлом і так само рідким світлом далекого ліхтаря, відчув, що мститися – не солодка відрада, а біль. Мститися – це значить виявляти своє безсилля, а не силу – не завжди є змога оте власне безсилля перебороти. Не завжди маємо силу пожаліти свого кривдника, навіть коли він тих жалощів не вартий. Мій ворог, над яким я сьогодні помстився, був недостойний жалощів, але, незважаючи на те, я його раптом пожалів. Пожалів оте біле, черевате, голе, отого кабана, що товчеться в кропиві, оте півсвідоме, п'яне, дурне, зрадливе, що тужиться, аби втримати неслухняне тіло на руках, яке вивертає блювотиною суть себе – череватого й голого; чи ж можна таке нікчемне й бридке ненавидіти? Чи можна ненавидіти того, котрий і гавкнути не має сили, коли його лупить роз'юшений урка з вовчим, палючим, озлобленим поглядом?..
Отут я й побачив потопельника. З вулички, що вела до саджалки, вийшла раптом гола, біла й черевата постать, густо залита місячним світлом і від того аж синя. Ноги мої вросли в землю, чуприна, що відросла за літо, стала сторчка, і я задубів, божевільно вдивляючись у страшну прояву. Стояв на відслоненому місці, й постать, побачивши мене, рушила в мій бік. Хотів заверещати, але моє горло видало кволий, хрипкий писк, рот мій був ніби піском забитий. Постать зупинилася.
– Слухай, хлопче, – спитала вона п'яно. – Чи не скажеш, де тут моя хата?
(Продовження на наступній сторінці)