Ми зупинилися: перед нами горіло жовте світло вікон. Видно було, як на кухні порається жінка, а за столом сидить білокоса дівчинка із червоним бантом. Той червоний бант дивно палахкотів – ось до кого прийшли ми бити вікна.
– Хтось іде, – шепнув Пепа, і ми відскочили під паркан. Вулицею йшов п'яний. Ішов, похитуючись, і щось бурмочучи; зупинявся і щось до когось варнякав, проголошував. Я міцно стис Пепину руку.
– Він? – тихо спитав Пепа.
– Він, – дихнув я.
– Ну, тоді його шибкам пощастило. Закидаємо його камінням?
Та чоловік не став чекати на наше каміння. Раптом утратив рівновагу, заточився і всунувся носом у кропиву, виставивши зад.
– Підійдемо? – спитав Пепа.
Ми підійшли. Поза у п'яного й справді була кумедна: ніби навмисне виставляв до нас зад. в глибині кропиви щось харчало й кавчало – Садовий спав.
– Чекай, я його зара збуджу! – крикнув тонко Пепа і раптом щосили саданув п'яного носаком у зад. Садовий повалився в кропиву всім тілом, тоді перекинувся горі верх і знову солодко захарчав.
– Напхаємо йому рота землею чи роздягнемо? – спитав Пепа.
– Аз одежею що зробимо? – спитав хрипко я.
– Одежу в річці втопимо.
– Давай роздягнемо, – сказав я, бо набивати землею рота навіть своєму ворогу мені не хотілося. Садовий гикнув, але не прокинувся.
Пепа схопився за його чобота, рвонув і покотився на дорогу. Я засміявся.
– Тихше, – прошепотів люто Пепа, очі його палали. – Скидай другого чобота, щоб не казали тільки на мене.
– Хто має казати?
– Такі, як ти! – люто цвиркнув Пепа. – Тягни.
Я потяг і покотився з чоботом так, як нещодавно Пепа. Пепа в цей час перекинув п'яного і витрушував його з піджака.
– Може, в білизні його залишимо? – прошепотів я.
– Твій це ворог чи мій? – гаркнув на мене Пепа. – А раз ворог, не жалій!
Мені стало раптом страшно. Якась дика сила прорвалася в нього, недавно лагідного зі мною хлопця. Був він швидкий у рухах, меткий і вправний. Роздягав п'яного, ніби все життя займався такою роботою, при цьому поблискував сердито очима.
– Чого став? – крикнув він на мене. – Скручуй у вузол.
Я мимоволі запалювався його вогнем. Скрутив одежу і затягнув паском. П'яний лежав у кропиві, неприродно біліючи тілом
– А тепер іди його бий! – коротко наказав Пепа і підштовхнув мене до того тіла. – Бий, Мавпо, бо іншої такої нагоди в тебе не буде.
Але я став стовпчиком і не мав сили поворушити й пальцем. Бо те біле, розпластане й неживе вже не було моїм ворогом. То був кабан, білий, череватий, безпомічний, який кволо борсався в кропиві, всунувши рило в землю і блював. Викидав із себе всю скверну – бридкий, білий, смердючий, але безпомічний. Силився стати рачки, але руки йому одламувалися, і він знову падав.
– Що ти на нього дивишся? – верески у и раптом Пепа і, розігнавшись, угатив щосили в білий зад черевиком.
Я схопив приятеля за руки і відтягнув.
– Пепо, – сказав я, ридаючи. – Не казись. Ми вже помстилися, Пепо, досить, я більше не можу. Ходімо, Пепо, я тебе дуже прошу, ходімо!
Пепа в моїх руках розслабився, та наступної хвилі вирвався і став, облитий рідким місячним світлом і ще рідкішнм світлом далекого ліхтаря.
– Це твій ворог і ти над ним мстився, – сказав він крізь зуби. – Як хочеш, так і буде. То що, чкурнем!
– Чкурнем, – сказав я, ледве стримуючи цокотіння.
– Я візьму одежу, а ти чоботи. – наказав Пепа і закинув клунка за плечі.
Я схопив чоботи, і ми помчали так, як я й гадав. Бігли в ніч, налиту рідким місячним світлом і ще рідшим світлом ліхтаря, і важко хекали, як зморені коні. За нашими спинами щось п'яно заревло, але це ще більше підстьобнуло нас. Тільки біля мосту ми зважилися перевести подих.
– А що, – сказав Пепа, – зробили?
– Зробили. – відповів я, цокочучи – дивно, але мене цей біг не зігрів.
– Чого ти його не бив? – спитав Пепа вже спокійно. – Він же таку свиню підклав твоєму батькові!
– Знаю, – мовив тихо я.
– Ти слабак, Мавпо. Слабак і боягуз. Ти не фортовий пацан, Мавпо!
– Так, не фортовий пацан, – сказав я. – Але, Пепо, коли б і я роз'ятрився, як і ти, ми б з тобою. Пепо, не зупинилися.
– Ну й що?
– А те, що тільки дурний вчасно не зупиняється.
– Це я дурний? – загрозливо спитав Пепа.
– Ні, Пепо, це ми дурні, – смутно відповів я.
– Щось ти замудрив, Мавпо!
– Може, й замудрив, – мовив я. – Але дурний не той. Пепо, хто робить дурне діло. Дурний той, хто вчасно не зупиняється.
Фраза була не моя, батькова. Але так само думав тоді і я.
– Ми не робили дурного діла, – нахмурився Пепа. – Ми робили святе діло.
– І ми його зробили. Але, Пепо. і в святому ділі треба вміти вчасно зупинятися.
Пепа задумався. Щось там у його макітрі варилося, але я не міг збагнути, який борщ. В мене ще й досі все тремтіло.
– У тебе, Мавпо, голова – не капуста, – сказав нарешті Пепа, і мені аж легше стало. І не тому, що моя взяла гору і я таки зумів переконати цього дикого й несамовитого хлопця, а тому, що тепер мені легше буде повернутися додому.
– Що зробимо з одежею? – спитав я. – Втопимо, як домовилися?
– Твій ворог, ти і вирішуй. – сказав Пепа. – Хочеш, я сам утоплю.
– Гаразд, Пепо, – згодився я. – Пізно вже і мене вдома можуть похопитися.
– Еге ж, – сказав Пепа. – Ти ж домашній…
Знову хотів узяти наді мною гору. "Ну й хай!" – подумав я.
– Справді втопиш цю одежу? – спитав я.
– Я чесний пацан, – підкинув підборіддя Пепа. – Не віриш мені?
Ми стояли, облиті рідким світлом, і дивилися один одному в вічі. Вивіряли один одного й обоє знали: коли між нами й далі висітиме оця холодна, напіврозмита світляна сітка, дружба наша міцна не залишиться.
– Вірю тобі, – твердо сказав я і відчув, що Пепа став не такий напружений.
– Знаю тут одне місце, – мовив він, усміхаючись, якось дивно й трохи моторошно проглядала в його роті щерба. – Мені по дорозі…
– То я пішов, Пепо!
– Біжи! – лагідно озвався той. – Ми зробили своє діло на всі сто!
– На всі сто! – відгукнувся я й пішов по білій в рідкому місячному світлі дорозі.
Йшов не озираючись. Знав, що він дивиться мені вслід. Чекає, коли сховаюсь із його очей, а тоді піде й собі. Вірив йому, але більше не вірив. І не тому, що такий мудрий тоді був, а тому, що вловив у його голосі непевні нотки. Отож вірив я йому й не вірив. Але йшов не обертаючись, бо він не повинен нічого знати про мою підозру. Хай думає, що мудріший і хитріший – не даремно в його голосі звучали оті непевні нотки.
Я ступив на міст і пішов по ньому, залитий світлом обох ліхтарів, поставлених з одного боку й другого. Біля пивниці на ганку побачив закудлану в кожуха постать старого Рочіня; відчував: на мене дивиться дві пари очей – Рочінь, а знизу Пепа. Він не зрушить із місця, той Пепа, поки не сховаюся з його очей. Вивірятиме мене, бо вважатиме, що хитріший за мене й мудріший.
Я звернув од мосту в завулок, але додому, ясна річ, не пішов. Зник із поля зору обох пар очей: Рочіневих і Пепиних, а тоді крутнувся й безшумно збіг по схилу під міст. Визирнув з‑за бика: по стежці простувала темна Пепина постать. Він ішов і посвистував. На плечах у нього лежав клунок, а чоботи тримав під пахвою. Я перемахнув через річку по каменях, по яких переходив, ховаючись тут. Колись і мій батько. Йшов за Пепою невидною тінню, а він ніби відчував мене – раз у раз озирався. В нього з вуст усе ще виривався легковажний посвист, і цей посвист побудив закам'янських собак. Тоді Пепа обірвав свист. Раптом зупинився, повернувся до мене обличчям і довго вдивлявся. Я в цей час лежав на траві за каменем, і вологий дух землі проникав мені в тіло. Але я не поворухнувся – Пепа був не з таких, що його легко обведеш довкола пальця. Отак ми й позавмирали, але тільки на мить. Пепа заспокоївся. Він різко звернув на вуличку, що йшла до кар'єру, й погнався на гору. Пішов швидко, майже побіг. Я безтінно крався за ним слідом, адже мої підозри виявилися небезпідставні. Хоча ні, одежу Пепа міг утопити в саджалці на місці старого кар'єру. Там води багато, значно більше, як у річці.
(Продовження на наступній сторінці)