У неділю батько працював також, але тільки до обіду, по обіді спав, а під вечір вирушав у Будинок народної творчості, повертався звідти пізно по–особливому піднесений, помолоділий, із сивими вогниками в очах: єдина розривка, якщо не рахувати щотижневого походу в кіно і щомісячного відвідування театру, яку батько собі дозволяв. Починаючи з минулого року, в театр і кіно почали брати й мене, а вперше це сталося після того, як я так нещасливо мстився нашому ворогові. Загалом же ми всі троє жили кожен в осібному світі; мати, окрім роботи на пошті, мала безліч занять домашніх: біля кабана, якого ми щороку заводили нового, біля білизни, варіння та прибирання; вона вставала о шостій ранку, а лягали вони з батьком близько дванадцятої. Після нещасливої спроби затоваришувати з Пепою я зовсім перестав виходити на вулицю до своїх ровесників; у моїх обов'язках було нарізати на день три відра лободи (в теплу пору), нагодувати вдень кабана, сипати курям зерно – решту часу я робив уроки або ж читав. Книги брав батькові, він же випозичав їх у фабричній бібліотеці, і мені того вистачало. Взимку улюбленим моїм заняттям став біг на лижвах; батько дістав десь мені лижви старі, довгі з тріщиною біля носка, яку він ретельно обцяхував з бляшкою; я виходив на кригу на Тетереві й пускався по білому полі аж до електростанції, або ж спускався із крутезних гір на тому боці річки, часом і наїдаючись досить снігу.
Отак ми й тягли наші дні, всі троє, впрягшись у них, як бурлаки; кожен мав свою лямку, йшли ми і йшли, тягли за собою власні клопоти, волочили хату нашу, тягли ночі, покірні і загалом спокійні люди, і так тривало доти, доки не наставала пора нового вибуху. Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин, загалом, малоцікавий, розмірений, навіть нудний. Банальне порівняння: життя – як ріка, але в ньому щось є тонко підмічене. Спокійно дзюркоче вона між каміння, тиха, мирна й лагідна, а загриміли грози, полилися дощі, і вона розливається, піниться, каламутніє, рве греблі і зносить кладки, несе тріски, кущі, уламки дощок, обплутує зірваними водоростями прибережні дерева та кущовиння, реве, падаючи з перекатів, зриває з прив'язі човни і затоплює каламутною бовтанкою зарослі мирною травою низини.
Я пишу це повіствування літописно. Кожного року в мене знаходиться якась історія, яку уподібнюю до розбурханої після дощу річки. Але в році днів багато. Днів спокійних і мирних у ньому більше, ніж збовтаних, шумких та стримливих. Що ж більше визначає нашу суть: ота рівна й мирна течія, вода холодна – осіння і весняна, вода, замерзла в кригу, чи оті спалахи, коли стихія наша бунтує й піниться? Є своя краса у спокої й мирі, є наше прагнення до тиші, але суть нашу все‑таки визначають пристрасті. Саме тому я вибираю з плину днів та годин дні та години неспокійні, саме тому я й проминаю те, що творить будень наш. навіть те. що творять свята наші, а вибираю хвилини, в яких ми – бурлива, спінена вода. Бо ті хвилини, години та дні – випробування наше. Бо тоді ми вивіряємо себе і стаємо на грані. Бо тоді ми стаємо віч–на–віч перед світлим і темним своїм і починаємо творити себе. Але призначення наше – не бунт, не збурення, а мир. Збурюємося для того, щоб очистити зміліле дно наше, щоб вимести з нього намул і пісок, щоб течія наша не розливалась у застійне, сморідне плесо, а щоб завжди мала в собі чистоту джерельного струмка.
Узимку 1954 року батько виплатив до решти свій борг. Я запам'ятав той день, бо тоді падав спокійний лапатий сніг. Ступив тоді у лижви і виїхав на середину замерзлої ріки. Стояв напружений і урочистий, як завжди перед тим, як почати свою мандрівку, і вдивлявсь у густо закрапкований простір. І мені раптом здалося, що я – птах. Що в мені зібралося бозна–скільки сили, що я зараз змахну руками із саморобними лижними пальцями й полечу. Що я зможу піднятися так високо, аж побачу під собою круглу земну кулю, яку зумію обійняти думкою своєю і радістю. І я побіг, а може, й справді полетів. Мої лижви легко бігли по прокладеній мною‑таки лижні. На обличчя налипав сніг, моя лижня вже покривалася білим пухом, обличчя палало, але я біг і біг, я летів – маленький чорний метелик у порожній білій просторіні; чорна істотка, покрапкована снігом; хлопець, якому п'ятнадцять, але який скидається на дванадцятирічного; негарний, капловухий, з мавпячим, червоним од зворушення личком; я летів, бо мав у серці потребу польоту, хотів утекти від тієї маленької істотки з мавпячим личком, бо в мені запалювався великий вогонь. Я вийшов зі свого тіла, бо мені захотілося уявити себе не тим, чим є, а тим, чим хочу бути. Хотів бути в цю хвилю подобою свого батька, високим, гарним, не таким, який покірно гибіє, зігнутий на шевському стільці в три погибелі, а таким, який захоплено носиться по сцені в барвистому українському костюмі. Тим, у кого немає під ногами підлоги і який на вихор подобає; тим, котрий задихано вклоняється публіці і в якого сивий вогник заквітає в очах. Дивляться тоді на нього захоплено всі красуні, ляскають у долоні, розквітають усмішками, бо він у тому світі не мала комашка, яка соває лижвами, одна з них тріснула і з набитою лискучою бляшкою; комашка, що махає саморобними палицями і в якої пашать лопухи–вуха – він людина з кону, красень із палаючими очима, який творить свято іншим, а що може бути ліпше в цьому світі, ніж творити свято! Отож уявляв я себе отим батьком і мав на те право, адже я й справді ношу в собі його, постійно відчуваю в собі його присутність, я гілка його й парість.
Повернувся додому пізно. Тобто лишилося часу щось похапцем перехопити, навіть не розігріваючи страви, напхати сумку книжками і зошитами й бігти у школу. А на дворі все ще йшов, власне, не йшов, а плинув лапатий сніг, негустий, повільний, тихий, падав і падав, і всі люди, яких зустрічав, були незвичайні: жінки гарні, а дівчата ще гарніші. Чоловіки були смішні й кудлаті, ніби білі ведмеді, а їхні діти – ведмежата; я сам залюбки відчув себе ведмежам і брьохався на засипаній снігом і розтоптаній ногами стежці. І мені по–телячому хотілося всміхатися, не було в мене сили опиратися ані своїй радості, ані своєму святу; адже кожне свято наше – це відпочинок від будня, це нова одежа, яка робить нас урочистішими й наївнішими; кожне свято – це дитяче здивування, яке повертає нас у безхмарні часи. Але й свята наші можуть готувати вам біль. Свята наші – це осліплення блискавкою перед тим, як ударить грім…
Але моє свято у той день ще не закінчилося. Я вступив у шкільний двір і побачив дівчинку, яка стояла, виставивши руку в червоній рукавичці. Була то ще мала дівчинка, може, років дванадцяти, тобто в тому віці, на який виглядав і я. Голівку їй облягала шапочка, оторочена білим кролячим хутром, а з тієї шапочки ясніло чудове личко з чудовими рум'янцями. Сніжинки падали на її червону рукавичку й тихо танули.
– Ти що робиш? – спитав я, хоч досі ще ніколи не заговорював до дівчат.
Вона подивилася на мене, і я раптом задерев'янів. Мене ніби струмом ударило, щось схвилювало невимірно – ця дівчинка була прекрасна. Я дивився на неї, як на земне чудо, бо побачив в особі жіночої статі богиню. Але сам я в дівчинки такого ж враження не викликав. Вона сховала червону рукавичку–руку в кишеньку зеленого пальта, пирснула й раптом побігла від мене геть. Тоді я згадав, що тільки уявно перебуваю в батьковій іпостасі; що я тільки вигадав, ніби і я людина з кону, а я той. чим є, – щось мале і смішне, що зросту в мене ледь–ледь од землі, а вуха – червоні, гумові чуні, а обличчя, як у мавпи, – не мав я права підходити до тієї дівчинки, не мав права нічого в неї запитувати, а мусив обмежитися тільки тим, що мені належить: подивитися на неї здаля – вже й цього для мене забагато.
Цю дівчинку я бачив у школі й раніше. Але вона не відрізнялася від тих, до кого учні старших класів ставляться, як до малих. Це ж бо щось нечуване, щоб учню восьмого класу впала в око дівчинка з п'ятого. Я зневажливо пирхнув. Ну, що ж, зараз переступлю порога школи, і мій батько Будень візьме мене за руку. Приведе мене до дверей класу, як веде всю цю крикливу юрму школярів. Ударить у повітря дзвінком – вийде наша дзвонарка, сухенька бабуся зі строго підтиснутими вустами. Піде із дзвоником по коридору, вийде на двір і розжене дзвоном розбишакуватих хлопчаків, що обкидають сніжками дівчат.
Я не хотів думати про ту дівчинку, але є речі непідвладні нашій волі. Отож непідвладним власній волі став і сам. Ні, я вже не виставлявся їй на очі, а почав чинити так, як звик: нишком дивився на неї на перервах, але так, щоб вона того не помічала. В цей день довідався про неї достатньо: справді вчилась у п'ятому класі, власне, у п'ятому "А", сьогодні в неї уроки закінчувалися одночасно з моїми, а третє, що я довідався, що ім'я в неї красиве й рідкісне – Юліана… Це ім'я чомусь у мене пов'язувалося з Шекспіровою Джульєттою, і вона в житейській нашій виставі цілком на ту роль підходила. Зате я на роль Ромео не підходив ніяк.
Був сьогодні неуважний, навіть учителі помітили, і вперше за цей навчальний рік я дістав за відповідь "четвірку" – кажучи чесно, відповідав на "три", але вчителі відмінникам трійок не ставлять.
– Що з тобою? – спитала в мене Олена Артамонівна.
– Голова болить, – проказав я вічну школярську формулу.
– Це від погоди, – мовила Олена Артамонівна. – Я думала, що, може, вдома щось негаразд.
– Удома в мене все гаразд, – сказав я, хоч удома в мене, як виявилося пізніше, не все було гаразд.
(Продовження на наступній сторінці)