Я хотів сказати, що час іноді біжить безоглядно, та й не було в нас прийнято, щоб я сюди заходив; більше Олена Артамонівна приходила до нас, але все одно: Андрій Андрійович мав рацію – зайти до них треба було.
– Нудна штука ота математика? – спитав він.
– Аж нітрохи, – відказав я.
– А мені нудна. Я ото, коли треба скласти півтора і вісім з половиною, півгодини думаю, скільки має вийти. Ліпше ти на літературу пішов би… Але не думай, що осуджую, – аби вчився, а не крутив волам хвости. А музичний слух у нього не з'явився?
– Здається, ні, – засміявся батько.
– Жаль, – пророкотав бас. – А то б ми з вами таке тріо склали…
Мені було тут добре. В тій першій кімнаті відчував себе й ніяково – все не як у нас. Тут же панувала зумисна простота і чудово пахло старим папером. Я подумав: ніколи в нашому домі не пахло старим папером, але цей запах чомусь знайомий і милий мені.
Андрій Андрійович почав показувати нам книги, і це були дивні, не бачені мною книги – альманахи, що їх видавали Михайло Старицький, Борис Грінченко. Микола Чернявський і Грицько Коваленко, – ці імена тоді не говорили мені нічого. Пишні "Акорди", укладені Іваном Франком, видані в Житомирі книжечки Клима Поліщука, Якова Савченка і Людмили Волошки, етнографічні видання Василя Кравченка, альбомного формату книжечка Олеся "З журбою радість обнялась", "Сонячні кларнети" Тичини із соняшником на обкладинці, ще якісь поетичні збірники, декламатори – імена їхніх авторів та упорядників також були мені незнайомі. Щось дивне я відчував: переді мною лежала література, до якої не був я аж ніяк дотичний, але яка починала мене по–своєму вабити. Бас Андрія Андрійовича рокотав і щось нам пояснював, щось розказував, і я ніби знову потрапив у світ тіней забутих предків, у світ таємничий, забутий, припилений, але вабний і гарний, світ, який нагадав мені музику того вечора, коли до нас уперше прийшов Андрій Андрійович. Я побачив на обличчі мого батька нерівний рум'янець, він, здається, хвилювався так само, як я, бо так само був тут неофітом, хоч, здається, бував до мене у цьому домі вже кілька разів.
– Не знаю, що буде зі мною після операції. – сказав він напрочуд тихо, – але мені хотілося б, щоб Віталій до вас заходив.
– Як тільки не здамося ми, старі, йому дурними й нецікавими, – пророкотав бас. – Бо ми й справді вже старі й нецікаві…
– Хто тут старий і нецікавий? – стала в прочілі Олена Артамонівна. – Ходімте пити чай.
Ми пили чай із давньої порцеляни, вийнятої із старого серванту, на столі у вазочках було розлито варення різних сортів: вишневе, агрусове, аличеве, сливове, полуничне, яблуневе, кавунові дольки у цукрі; ми їли якесь печиво, яке можна було кусати губами, воно тонко пахло ваніліном; чай був густий, запашний, а не такий ріденький і блідий, як у нас; ми пили якесь домашнє вино, яке пахло сонцем і літом; срібні, потемнілі від часу ложечки подзенькували об тонкі, трохи пожовтілі стінки філіжанок; у широке вікно вливалася сонячна стяга, вона падала просто на стіл, і все, що могло вилискувати, блищало. На вустах у мого батька цвіла сумна усмішка, а в очах палали любі мої сиві вогники; його грубі, спрацьовані пальці незграбно тримали срібну ложечку, а в другій руці ледь тремтіла найтоншого виробу чашка; десь на кухні балакало радіо, і воно засотало, закрутило якусь теплу мелодію; ми говорили зовсім тихо, тільки бас Андрія Андрійовича соковито заповнював усю кімнату; Олена Артамонівна сміялася на чоловікові жарти, я сміявся також, а батько лише всміхався.
– Знаєте, яка найбільша радість для вчителя? – сказала Олена Артамонівна. – Це коли серед сотень лоботрясів знаходиться раптом хтось здібний, по–особливому здібний. Саме таким здібним і є ваш син, Вадиме Володимировичу. Саме тому ми були б раді, щоб ви нас не забували.
Ми з батьком пекли раків, бо не звикли, аби нас хвилили; не звикли ми. щоб котрийсь із нас чимось у житті підносився чи щоб хтось його вивищав; більше звикли ми до того, що вас не розуміють, що з нас насміхаються або ж зневажають.
– Дякую, дякую, – казав розчулений батько. – Я теж був би щасливий, коли б ви про мого Віталія не забували…
Ми вийшли з цього гостинного дому, супроводжувані обома господарями.
– Все буде добре, Вадиме Володимировичу, – сказала тепло Олена Артамонівна й торкнулася легенько до батькового плеча. – Я вірю, що все буде добре!
– Звісно, добре, – заворкотів весело бас, хоч очі Андрія Андрійовича дивилися співчутливо й трохи сумно. – Ще ми з вами, дорогий друже, дуетом заграємо і заспіваємо. А вони, туговухі, хай нас послухають…
Ми йшли вулицею, і в цей час сонце сховалося за хмару. Світ одразу ж посірів, тільки перше жовте листя на деревах у садку навпроти так само ясно і смутно палало. Я зирнув на батька й побачив, що лице його перекривилося від тамованого болю.
– Ще нам одне залишилося, сину, – сказав він, коли ми проминули Житній базар, – а тоді й додому. Мати вже напевне хвилюється…
Я знав, куди маємо йти. Отож ми рушили Гоголівською, перетнули Михайлівську і завернули на Київську. Потім знову опинилися на Театральній і вийшли до автобусної станції біля собору. Звідти звернули на Вільську – шлях наш лежав до Трипільської.
Батько мовчав. Мовчав і я, тільки скоса позирав на книжку, яку дав мені почитати Андрій Андрійович: книжка звалася "Кам'яна душа" і написав її Гнат Хоткевич, ім'я для мене також невідоме. Це була стара книга, видана ще до революції аж у Чернівцях, і я сподівався, що вона розповість мені дивовижну історію, адже Андрій Андрійович так і сказав: "Це дивовижна книжка, юначе! Перед тим, як читати її, мий руки!"
Хатка, до якої ми дійшли, була мала і скособочена, а хвіртка висіла на одній петлі. Втрамбована стежка вела між двох рядів зеленого листя півнів, і я ступав на неї з острахом. Батько підбадьорливо мені всміхнувся, але усмішка та була ніби й винувата.
– Оце тут, – сказав навіщось і пішов попереду, дивно згорбившись.
Не стукав і не дзвонив, а натис на клямку і ввійшов, пригнувшись у низькому одвірку. Так само зайшов він, не стукаючи, і в хатні двері. В глибині убого обставленої кімнатки застигла жінка, яка дивилася на нас трохи перестрашено, а трохи й радісно.
– Ах. це ти! – тихо вигукнула вона.
– Я, Маріє, – сказав батько. – І не сам, а з сином. Хочу, щоб ви познайомилися.
Жінка вийшла з‑за столу й пішла до мене, несміливо протягуючи руку, а я стояв на порозі стовпчиком і дивився на неї неймовірними очима. Перше, що мені кинулось у вічі, – те, що ця Марія була страшенно схожа на мою матір, тільки непомірно лагідніша, в неї не було отих гордо підтиснених уст і отих холодних очей, тобто можна було сказати, що ця жінка носила подобу моєї матері в найлагідніші її хвилини. Друге, що впало мені в око: батько мав рацію, на Кабірію була більш схожа ця жінка, а не моя мати. Саме вона йшла до мене з точнісінько такими очима і з усміхом, з яким йшла Кабірія в кінці фільму на глядача.
– Рада вас бачити, – кволим голоском сказала Марія, і я відзначив, що голосом вона на мою матір не подобає.
Потиснув їй руку й зашарівся, не знаючи, де дітися.
– Проходьте, будь ласка, – сказала Марія. – І сідайте, де бачите…
Я сів, де бачив, – це був розхитаний віденський стілець.
– Ви, мабуть, голодні, – заметушилася вона. – Я зараз.
– А де Володьчик? – спитав батько.
– Володьчик заснув, – ніяково зупинилася серед хати жінка. – Розбудити?
– Ні, – сказав батько, – ми ще побудемо.
– То я зараз щось приготую, – сказала Марія і поспішливо випурхнула з кімнати.
– Хто такий Володьчик? – спитав я. Цей візит мені починав не подобатися.
– Твій брат, – спокійно відповів батько.
– А мати знає про його існування? – спитав я, хмурячись.
– На жаль, – сказав батько.
– Чому на жаль?
– Тому, що саме це справляє їй найбільшу гризоту.
– Тому, що ти утримуєш дві сім'ї?
– Я цих не утримую, – схилив над столом голову батько. – Я утримую вас.
– Мені ти раніше нічого не казав, – мовив я ображено.
– Бо не був іще дорослий. Не зрозумів би мене.
– А зараз уже можу зрозуміти?
– Не знаю, – сказав батько. – Я хотів би… Хтозна, може, й добре, що в тебе є на світі брат.
– Брат безназванний, – скривив ув усмішці губи я.
– Не іронізуй, – утомлено сказав батько. – Коли б мені не припекло, може, б і досі ти про це нічого не знав. А так вирішив тебе сюди привести. Може, колись стане тобі важко… Тут тебе приймуть…
Я подивився на батька розширеними очима: он воно що. Він привів мене в місце своїх утеч, бажає, щоб і я ним скористувався при нагоді. В який, цікаво, спосіб? Отак увійти, як він, і розсістись без слова, чекаючи, поки тобі подадуть їжу?
– Скільки років моєму брату? – спитав я.
– Пішов четвертий, – сказав батько.
(Продовження на наступній сторінці)