Я спалахнув, і в мені раптом щось особливе розвиднілося. Зрозумів, навіщо був потрібний батькові у цій сьогоднішній мандрівці, адже я і той не відомий мені дід, як звук і луна; свого часу він був звуком, а я далекою його луною, а тепер наші ролі змінилися, звук я, а луна – він. Батько ж мій повертав собі минуле – ось чому так довго сиділи ми й дивилися на обійстя, яке топтав він дитиною. Ось чому розповів оту історію про смерть того, котрий став луною мене; при цьому він не помітив основного: його батько не тільки був луною мене, а нас обох. Він все‑таки на тій фотокартці чоловік ставний, а не малий, і зовсім не мавпоподібний. Я збагнув другу істину: ось справжня причина мого впливу на батька, ось чому він завжди мене слухався, коли я приходив забирати його додому, – слухався луни голосу свого батька. Третю істину я зрозумів, поки ми йшли Театральною, – прямували на Бердичівську, де й була ота фотографія, куди ми хотіли завітати. Мій батько любив мене через те, що я лишався ходячою подобизною його батька – очевидно, дід справляв на тата враження незабутнє, зовсім так само, як величезне враження справляв на мене й він. Такі речі, подумав я, не могли бути припадкові, бо все в цьому світі дивовижно поміж собою зв'язане, все лучиться у не зовсім збагненній, безмежній сітці, де кожна лунка – жива душа.
– У нас, Віталію, – сокровенно казав батько, завертаючи на Бердичівську, – по–особливому щасливий сьогодні день. У бога я, здається, не вірю, але вчора попросив у нього, щоб не пішов дощ і щоб ми могли цю мандрівку відбути. Хтозна, може, колись цей день буде для тебе чимось таким, що варто згадати…
На його вустах знову зацвіла сумна усмішка, а в кінці вулиці, десь там, де лежала Замкова гора, знову сколотилися хмари, засяяли блискучо–білими вершинами, а з тих животів звісилися сірі пасмуги, ніби ноги, якими торкалися хмари землі. Звідтіля, від тих дивних істот на дощових ногах, повіяло свіжим холодним подихом, і листя невеличких дерев, висаджених уздовж вулиці, яка була розрита й асфальтувалася, раптом залопотіло, ніби хотіло сказати щось украй необхідне. І ми раптом зупинилися, сторожно прислухаючись до того лепоту, бо що це нам хоче провістити осінь? Що це вона каже, про що попереджує, чому зупинила нас, адже ми й без того знаємо всі її можливі викази. Через це ми й прийшли сюди, бо в нас обох, незважаючи на дивовижну знахідку нашу, живе ще, крім радості, й сум, адже сьогодні не тільки той день, коли знаходять, але й той, коли тратять. І ми дійшли до дверей фотографії, керуючись саме отим, останнім почуттям, адже, навіть знайшовши, не забуваємо про можливість утрати. Ось звідки наш смуток і ось чому так позавмирали ми, коли вітер, посланий од істот на дощових ногах, про можливість нашої згуби нам нагадує…
Оформили замовлення у старої жінки, сиве волосся якої було покручене перманентом і яка була така повільна в рухах, що я помітив: батько починає нетерпеливитися. Жінка ж увіч нікуди не поспішала, а літери виводила з такою ретельністю, ніби мала здавати екзамена з каліграфії і використовує кожну нагоду, щоб потренуватися. Нарешті зайшли у півтемне, освітлене кволою лампочкою приміщення.
– Хто до мене рідко заходить, то це ти, Вадиме, – сказав фотограф, виходячи з якоїсь комірчини, де горіло червоне світло. – Як покинув ансамбль, то й не бачимо тебе.
– Як там ансамбль? – спитав батько.
– Реорганізовується, – сказав фотограф, засвічуючи гірлянду ламп на щиті. – Ти міг би прийти до мене і без квитанції.
– Ну, квитанція в мене вже є, – сказав батько. – То що ансамбль?
– З'явився тут у нас один старий, Хомичевський його прізвище. Він, правда, більш хорист, але хоче, щоб ми стали народним ансамблем. Навіть назву придумав: "Льонок".
– О, – сказав батько. – Шкода, що я для цього діла негодящий. Та й старий!
– Теж мені старий обізвався! Не можеш танцювати, пішов би в хор. У тебе горло із золота.
– Ні, я вже старий, – сказав батько, сідаючи на стільця. – В мене до тебе, Борисе, ще діло одне. Глянь на цю фотокартку.
Батько розгорнув оту жовту, як воскову, газету, й подав фотографу нашу сьогоднішню знахідку.
– Ну, що ж, непогана карточка, – сказав Борис. – Можу тобі викадрувати портрета. Котрий тут твій?
– Оцей, – показав батько.
– Цей, до речі, з усіх вийшов найгірше. Але для мене це дурничка. Хочеш, залиши.
– Ні, я до тебе з цим удруге прийду, – сказав батько, забираючи фотокартку і загортуючи її у газету. – Після лікарні…
– Хворієш? – спитав Борис.
– Підремонтуватися хочу, – відповів батько. – А зараз оце надумав із синком увіковічнитися…
– Твій синок? – подивився на мене критичним оком Борис, певне, приємного враження я у нього не викликав. – Ну що ж, відіб'ємо ваші фізіономії – луччий клас!
Батько сидів, а мене поставили обіч нього. Я зняв темні окуляри і намагався зробити більш–менш розумне лице. Але фотографу моє розумне лице не сподобалося: керував мною, як рухомою лялькою. Я змушений був піддерти підборіддя, вирячити очі; одне слово, напустити на себе той вираз, що потворив мене найбільше. Батька Борис не муштрував, очевидно, той сидів, як належить. Фотограф заліз під чорне сукно, але знову вискочив звідти і переставив мене з лівої по праву руку від батька. Знову мені треба було піддирати підборіддя, не горблячись і не мружачи очі.
– В якому він у тебе класі? – спитав фотограф, ще раз вигулькуючи з–під чорного сукна.
– Уже студент, – гордо відказав батько.
– Ну от, студент, – сказав Борис, – а в позу стати не вміє.
– Я не фотогенічний, – мовив.
Борис зробив круглі очі.
– До вашого відома, молодий чоловіче, – всі люди фотогенічні. В той чи інший бік.
"Отож, – подумав я не без злості, – я фотогенічний не в той, а в інший
бік".
– Гаразд, – мовив, ніби почувши мене, фотограф. – Увага, не ворушіться!..
Так воно й мало статися. Я стояв перед оком фотокамери круглим ідіотом з неприродним завмерлим обличчям, з очима, які конче перетворяться на фотопапері на гудзики; що відчуватиме мій син, подумав я. коли дивитиметься на це моє подобенство? Чи не посміється зневажливо, чи не відчує своєї зверхності, яку відчувають молоді до старих, хоч мене старим ніхто ще не назве, – мені лише вісімнадцять. Та й мого батька ніхто старим не назве – йому тридцять дев'ять. Ми й прийшли сюди для того, щоб зафіксувати цей рідкісний момент: я вже дорослий, а він не старий – момент, коли між нами зароджується приязнь двох дорослих чоловіків.
– Все, – сказав фотограф. – Заскочите якось, перевіримо, що вийшло.
– Це він заскочить, бо я йду на ремонт, – усміхнувся батько.
– Да–м, ремонт! – згадав Борис. – Коли повернешся, завітай до нас в ансамбль. У нас там цікаво стає.
– Гаразд, – мовив батько й усміхнувся сумно.
І мені здалося, що у це приміщення без вікон, просякнуте специфічними фотозапахами, пробився крізь стіну сухий стукіт стривоженого вересневим вітром листя. Листя, якому подано звістку, що йому прийшла пора жовкнути, а кому це приємна звістка?
– А з тією фотокарткою заходь. Хочеш копію чи портрета?
– Портрета, – відказав батько.
– Ну, то я тобі такого відшабашу, як живий буде!
– Я так і хочу, – сказав батько, – щоб як живий був.
Ми вийшли і нас обкрапали краплі дощу. Доки фотографувалися, хмари пригнало сюди; батько поспішно сховав фотокартку у внутрішню кишеню піджака.
– Побіжимо, – запропонував він.
Ми побігли через вулицю, але на тому боці батько раптом зупинився, обличчя його зблідло.
– Ні, не можу я бігти, – сказав задихано.
– Тоді гайда в гастроном, – сказав я.
Ми пішли, і нас обцвяховували великі й холодні краплі.
Гастроном був забитий людьми, котрі гули, як розтривожений вулик, – щось давали. Ми стояли біля входу і стежили, як асфальт покривається чорними плескатими зірочками.
– Все‑таки він пішов, цей клятий дощ! – сказав батько.
– А яка в нас була програма? – спитав я.
– Програму можна змінити, – відповів батько. – Як ти на те, щоб піти в кіно?
– Чудово, – згодився я. – Аби тільки на сеанс утрапити.
– Втрапимо, – мовив батько, зиркнувши на годинника. – Не може ж нам двічі не щастити.
– Тоді не гаймо часу, – мовив я.
– Атож, – відказав батько. Інакше нам доведеться займати тут чергу.
– До біса всі черги! – сказав я.
– Правильно, – відгукнувся батько. – Ми пішли гуляти, а не стовбичити в чергах. Рушили?
Ми знову вирвалися на дощ, хоч обом нам варто було дощу остерігатися. Холодні краплі били нас по головах і плечах, проїдали тканину одежі; нарешті вскочили в під’їзд кінотеатру імені Франка. Але добігти до кас не встигли, дощ перетворивсь у зливу – перед нами з обох боків під'їзду стало по водяній стіні.
(Продовження на наступній сторінці)