Ми знову дивилися на обійстя, на якому минули дитячі роки мого батька. І мені раптом здалося, що недаремно він сюди прийшов. Недаремне сидить тут і недаремно оповів оту дивовижну історію про свого батька: його батько, а мій дід, був щасливіший за нього. Той мав місце, куди міг утекти в час, як його загризав звір, мав навіть свій, хай і химерний засіб, як того звіра приспати. Мій же батько у рідне обійстя повернутися не міг, та й не рідне воно йому було. Не вийде із тих дверей, на які ми дивилися, його мати й не прошепоче заклинань та замовлянь, яким, може, з дві тисячі літ; його мати вже тих заклинань не знала, та й відійшла давно в той‑таки неозорий світ тіней забутих предків. Отож не зцілитися прийшов сюди мій батько (це я зрозумів пізніше), а попрощатися. Попрощатись із своїм дитинством і з обличчями, які тримала тільки його пам'ять…
Але в той день доля принесла нам милу несподіванку. Отой одноногий дід, що тупцявся на дерев'яній, колодці по горо дику позад нас, з грабуючи картопляне гудиння й вириваючи побуріле кукурудзиння, вийшов раптом на стежку і подибуляв у наш бік, а за мент зупинився біля лавки.
– А що, Вадиме. – сказав, сідаючи біля батька. – Прийшов на хату свою глянути?
– Прийшов, дядьку Миколо, – відповів тихо батько.
– Ми з твоїм старим дружили, – сказав дід із миколаївською бородою. – Ми з ним ще на першій війні разом були…
– Я це знаю, дядьку Миколо, – сказав батько.
– У мене навіть фотокарточка є, де ми з ним разом солдатами.
– Не може бути! – радісно повернувся до діда батько.
– Чого не може бути? – розважно прорік дід і пригладив свою миколаївську бороду. – Все може бути, бо воно, значиться, є. А у вас що, такої фотокартки нема?
– У нас ніякої його фотокартки нема, – схвильовано сказав батько.
– А це що, твій малий? – кивнув на мене дід. – Це не ти в мене ото яблука обтрушував?
– Ні, – мовив я, – яблунь я не обтрушую.
Старий дивився на мене пильно й не без підозри.
– Щось подібне до тебе обтрушувало, – сказав. – А мені з цією культяпкою – не здоженеш!
– Він уже завеликий, щоб яблуні обтрушувати, – всміхнувся батько. – Він уже в мене студент.
– Скубент? Отакі скубенти яблуні й обскубують. Ану, побожись!
– Їй–богу, діду, не трусив я ваших яблук, – сказав я, ледве стримуючись, щоб не розсміятись.
– Ну, дивись. А то, значиться, грім тебе поб'є, коли неправду сказав… Ходім, покажу тобі, Вадиме, ту фотокартку, – дід звівся. – Бо коли казати по правді, то й ти пацаном яблуню мені трусив.
– Я трусив, – сказав батько, встаючи й собі. – А мій хлопець ні!
– Мені твій батько не раз і штрафну за тебе ставив, – сказав дід. – Тепер таких нема.
Ми зайшли через малесенькі сіни у довгасту кімнату, яка освітлювалася двома малими віконцями, і я не зразу помітив, що в кутку на маленькому ослінці сидить, тримаючись обома руками за палицю, кощава, схожа на хрестоматійну відьму стара.
– Що це за люди? – каркнула вона. – І чого їм треба?
– Не зважайте на неї, – сказав дід і показав на лавку вздовж стіни. Ми сіли. У кімнатці вміщалося лише ліжко, залізне, двоспальне, з пружинним матрацом, вифарбуване у срібну фарбу з нікельованими, несподівано блискучими дзижками у горішній частині бильця. З–під ковдри, складеної рубчиком, випливало мереживо простирадла, було воно не біле, а сіре. Стіни давно не білилися, а зі стелі звисали тоненькі пластівці білої глини. Стіл стояв вузенький, але на фігурних ніжках, лак стільниці було витерто до білого, а ніжки ще грали палітурою.
– Чого цим людям тра? – знову каркнула стара.
– Це родичі! – закричав їй дід, і вона схвально закивала головою.
– Визнає тільки родичів, – буркнув дід і поліз у шафу. Шафа тут була цікава: з придибашками й округлостями, темно–брунатна й міцна; очевидно, ще з початку століття.
Я хвилювався. Відбувалося щось особливе. Батько мій також сидів, закусивши губу, адже не часто буває, що згублене обличчя одного з найрідніших раптом знаходиться, не часто буває, що отак просто, порившись у шафі, знаходять те, що вважалося за безнадійно втрачене.
Фотокартка була стара, наклеєна на картон, з витісненим ім'ям фотографа, якогось Іогансона. На ній сиділи двоє, а ззаду стояли також двоє солдатів у формі армії царської Росії. Троє мали погони, а четвертий ні. Один бородатий, і в ньому я відразу ж пізнав нашого господаря, а троє голені. Один із тих, котрий стояв ззаду, виструнчився і непомірно витягнув шию, а той, що стояв біля нього, дивився іронічно: тільки це міг бути мій дід. Батько мій був на нього схожий, але не безсумнівно, в дідові було щось інше, те, про що я й думати не міг, – в його обличчі виразно проступалися мої риси. Так, це було якесь химерне з'єднання рис моїх і батькових, так ніби ми з батьком розклалися на дві його подоби; зрештою, так воно й було.
– Упізнали? – спитав дід, а баба в кутку задивилася на нас блискучими оченятами.
– Чого вони дивляться наші фотокартки? – спитала вона.
– Бо це родичі, – крикнув дід. – Біда мені з цією бабою! – повернувся він до нас.
На слово "родичі" стара радісно замахала головою, ніби механічна лялька.
– Оце він і є, сину, – сказав батько й показав на того, кого я й так добре уже розглянув. – Уявляєте, дядько Миколо, не бачив я цього обличчя двадцять літ! Скажіть, дуже дорога вам ця фотокартка?
– Авжеж, дорога, – сказав дід і зморено сів на стільця, той під ним хитнувся на розхитаних ніжках.
– А що, коли б я її у вас купив? – спитав батько.
– Нє! – скривився дід. – У мене більше такої нема. А де ваша?
– У нас такої й не було, – сказав батько, все ще невідривно дивлячись на світлину. – А що, коли я її у вас позичу? Оце ми йдемо у фотографію, то я спитаю, чи не можна перефотографувати?
– Підеш, і ні тебе не буде, ні фотографії, – хитро заскалив око старий.
– Я, дядьку Миколо, вам заставу залишу, – сказав батько. – Скільки?
– Ну, коли заставу, – очі в діда раптом хижо блиснули. – Сто рублів покладеш?
Батько мовчки вийняв портмоне і витяг звідти велику паперину на сто карбованців. Дід узяв її в руки, перевірив на світло водяний знак, а тоді повільно почав складати вдвоє і вчетверо.
– Що це ти продав? – каркнула стара.
Але дід і не подумав відповідати. Розстебнув кишеню гімнастерки на грудях і поклав туди складену вчетверо банкноту.
– Тепер я спокійний, навіть коли фотокартки не принесеш, – сказав дід. – А принесеш, віддам тобі гроші. Тільки хай там фотографи моєї карточки не мацькають і не малюють, бо он сусіду перефотографовували, то так помалювали, що не пізнати.
– А загорнути у вас є у що? – спитав батько.
– Чого ж, знайдеться, – дід знову поліз у шафу і витяг шмат аж жовтої газети. Батько загорнув фотокартку, і ми вийшли.
– Чого це ті родичі так мало були? – крикнула нам у спини стара…
– Це дивовижно! – мовив батько збуджено, коли ми вийшли на стежку, що спускалася з гори. – Ніколи б не подумав, що все отак просто: поривсь у шафі і витяг. Тепер я її берегтиму, і ти після мене бережи, бо це таки єдине його зображення.
– А ти фотокартки не віддаси? – обережно спитав я.
– Ну, звичайно, він же мені її продав. Це такий дід, що з рідного дядька злупив би. Матері, правда, скажемо – п’ятьорку дали!
Він засміявся весело, я давно не чув од нього такого сміху. Закинув голову й зирнув у небо, а воно на небокраї громадилось у темні кучми і спускало на землю дощові пасмуги.
– Уже наш дід – не тіні забутих предків, – мовив я.
– Як ти сказав? – повернувся до мене батько.
– Є така повість у Коцюбинського, – повторив я. – "Тіні забутих предків".
– Знаю, – сказав батько. – Але він не був тінню забутих предків. По–перше, він не забутий, а по–друге, хіба не помітив?
– Що?
– А те, що ти в мене його подоба, – якось гордо й радісно сказав батько.
(Продовження на наступній сторінці)