«Закон зла» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Закон зла»

A- A+ A A1 A2 A3

Однак, коли я вибрав для своєї повісті напівдокументальний стиль, хочу ним ще трохи скористуватися. Признаюся, що в творчому процесі при вирішенні тих чи інших складних ситуацій (а історія, яку зібрався розмислити і яка відбувалася 295 років тому, бачиться мені як складна), не раз допомагають мені сни. Отож і цього разу, заснувши накоротко, бувши втомленим, побачив напіврозмиту постать, власне, силуета, який і виразного обличчя не мав, можна було розібрати тільки, що істота чоловічої статі (до речі сказати, подібні явлення часто згадуються в агіографічних оповіданнях, отже, це не самовільні фантазії), — можливо, та поява у сні після творчого акту була породженням моєї творчої екзальтації, як породженням релігійної екзальтації були сонні видива і у святих. Так от ця розмита істота виразно мені сказала:

— Нічого ти не збагнув і цілком даремно назвав свого твора "Закон зла", не про зло тут ідеться. Ліпше б назвати цю історію "Загублена в часі". А щоб переконатись у цьому, візьми "Описа Скитії" Геродота.

Чи випадково, чи ні, не відаю, але саме ця книжечка, видана "Українською культурною скарбницею" під редакцією Ол. Бабія (коли б я був містиком, то відчув би тут пошепт жіночого начала у звучанні цього прізвища, але містиком я не є, гадаю, що це випадковість), число 9, в перекладі і з поясненнями Т. Коструби (знову-таки, коли б був містиком, побачив би тут натяк на язичницьку міфологію, адже Коструба — язичницьке божество) і з передмовою О. Домбровського (ні, якась маленька містика ту є: Домбровський — це польська форма прізвища Дубровський, а діброва була пантеоном язичницьких божеств), Львів, червень 1937 року, що вийшла у видавництві "Батьківщина" М. Дзьоба (дзьоба — це вже я, бо таки видзьобую із темені часу зерна загублених фактів), виявилася на полиці біля моєї голови, тож я тільки простяг руку й відразу ж зануривсь у читання.

Спершу натрапив на історію про скитянок та сліпих полонян. Вона зацікавила. Виявляється, скити осліплювали своїх полонян, отож усі їхні раби були сліпі. І от коли якось скити-чоловіки рушили всі походом до Мідії, то пропали там на багато років, а в цей час їхні жінки не просто зійшлися зі своїми невільниками, а й народили від них дітей, і ці діти виросли саме на той час, коли скити-чоловіки поверталися з Мідії на рідну землю. І матері тих юнаків послали їх не зустріти з радістю заблуклих чоловіків своїх, а перепинити їхній шлях додому, ще й із зброєю у руках, тобто бажали, щоб їхні діти прогнали скитів геть.

Історія разюча для вияснення жіночої психології, але має значення для нашої історії хіба тим, що є причинком до тези: стосунки чоловіків та жінок — це не любовне з'єднання двох різнозарядних істот в спільну іпостась, а віковічна, закорінена у віках війна між статями, тож сходяться вони поміж себе не для полюбовного злиття, а для поєдинку, який триває ціле життя, відтак їхні діти — результат цього поєдинку. Ось яку історію оповів Геродот, в моїй книжечці її подано на сторінках 33–34.

Однак більша несподіванка мене чекала на сторінці 82 і далі, де оповідається про амазонок. Виявляється, амазонки, за Геродотом, називалися на скитській мові ойорпата, а в перекладі це означає "мужовбивці", бо о йор по-скитському — "муж", а паті — "вбивати". Оце мене найбільше і вразило, адже історія, яку я взявся оповісти, таки про мужовбивство. Відтак мені відразу стали зрозумілі слова, сказані уві сні отією напіврозмитою і без обличчя істотою: "Загублена в часі", — миттю згадав, як уміла розправлятися з чоловіками Явдоха Щербанівна, як уникла вона запитання пана возного, в який спосіб це робить, а коли кидала в Омелька поліном, точно й по-бойовому виміряла удар у скроню й покінчила з ним одним махом (правда, згодом до цього звіщення Явдошиного будуть поправки). Ось чому вона "загублена в часі" — це значить, що амазонські гени, сховані в багатьох поколіннях, приблукали в Троянів і пробудилися раптом у цій жінці, відтак попередні покоління були носіями тих генів, як бувають ті, котрі прийняли в тіло віруса, самі не захворіли, але іншим хворобу передають.

Отож цей амазонський ген блукав у генах поколінь, поки не вселився в Явдоху Щербанівну і в ній вибухнув. Коли так, то вона мала цілковиту рацію зголошувати себе перед судом ненавмисною вбивцею — так воно й було.

До історії війни статей амазонки можуть записати свою золоту сторінку. Сподіваюся, буде не зайве, коли переповім те, що написав про них Геродот із Геліокарнасу, нагадаю, що твір писався в п'ятому столітті перед Різдвом Христовим, чи, як означують атеїсти, до нашої ери. Отже, між амазонками та Явдохою Щербанівною лежить часовий простір у двадцять два століття — жахлива прірва часу.

Так от, амазонки жили спершу в Малій Азії. В бою під Термодонтом греки їх розбили, набрали три кораблі полонянок і хотіли завезти до Греції. Але в морі бранки вчинили те саме, що пізніший український герой Самійло Кішка і ще ряд менше знаних (цікавих відсилаю до книги: Самійло Кішка, К., 1993, яку я упорядкував), — очевидно, гени амазонок успадковували не тільки жінки, але й чоловіки. Так от, ті амазонки побили греків-чоловіків, а вітер заніс їх до Меотійського озера (Азовське море) та до Кримнів (до Криму). Вони висіли тут на землю, зловили коней і почали пустошити скитів, нещадно вбиваючи чоловіків, — скити їх перемогти, хоч який численний не був це народ, таки не змогли. Тому вдалися до хитрощів (о нікчемні чоловічі хитрощі!) і підіслали до амазонок юнаків, які з'єднались із жінками-воїнами статево. Однак і в цьому бою перемогли не мужі, а жінки, бо юнаки порвали зі своїм народом й утворили з амазонками свою окрему соціумну спільноту, бувши в послуху у них, бо слухалися їхніх порад. Так постав народ, за Геродотом, що його звуть савромати чи сармати, а сарматів усі історичні хроніки XVI–XVII століть мають серед наших предків, більше того, Річ Посполита, тобто з'єднана Польща, Литва та Україна, поетично звалася Сарматією.

Мушу зробити ще одну корективу як відповідь на слова отієї розмитої постаті із сну: "Нічого ти не зрозумів". Не треба забувати, що всі оті антижіночі пасажі, що я їх зацитував у попередній інтермедії до цієї повісті, могли бути не тільки відбиттям реальної дійсності, а ще одним причинком до тієї-таки історії віковічної війни статей, адже всі ті акумуляції писалися чоловіками і тільки чоловіками, а вони, і цього не треба забувати, у цій війні грають далеко не пасивну роллю, принаймні в більшості своїй переконані, та й деяких жінок у тому переконали, що жіноче плем’я в цій битві без завершення таки перемогли. Отож учинок Явдохи Щербанівни, на мій теперішній більш об’єктизований погляд, хоч мале, але яскраве тому заперечення.

І ще на один момент хотів би вказати, без якого, можливо, й самої історії цієї не збагнути: родом Явдоха була із Троянова, тобто одного із місць на нашій землі, де в давні часи творився культ Бога Трояна, адже загальна думка про "стародавніх відьом" із Троянова має свої історичні підстави, які, очевидно, науково годі висвітлити. А що це значить? Тільки те, що в Троянові досить пильно береглися віковічні традиції — ще один камінець на підтвердження гіпотези, підказаної мені в короткому післяобідньому сні істотою без обличчя й тіла, але яка чомусь забажала до мене з’явитися саме в той час, коли посильно намагався збагнути трагічні події в Житомирі в 1713 році. До речі, коли кого цікавить історія Трояна, нехай прочитає мою книжку "Мисленне дерево", що вийшла в Києві в 1989 році, там про це написано достатньо, повторюватися мені не хочеться, щоб не відволікати уваги від основних подій.

Розділ VIII

Тодось, брат Омельковий Костюченків, заявив підпискою у справі, яка розглядалася магістратським судом, що він більше сказати, як звістив, на доказ убивства братг свого Явдохою Щербанівною Костюченчихою не може, бс не має чого. Але пан возний дуже зацікавився справою, отож поїхав спершу до Троянова, де дістав підтвердження, що Явдоха на Вовчих горах таки побила такого собі Стецька Ляховця, жителя троянівського, києм, а сам Стецько Ляховець звідомив панові возному, що його Явдоха побила києм, очарувавши, бо він як став довбнею, то не зміг зрушити з місця і пальцем кивнути, хоч вона лупила його києм по плечах. Але дивне те, що Стецько Ляховець звинувачень на Явдоху не поклав, до суду не позивав і то з простої причини, яку виклав панові возному щиросердно:

— Винуватий я, бо хіба не знав, які наші троянівські відьми? Я ж на неї, перепрошую, таки поліз!

— Чому ж поліз? — запитав пан возний.

— Нечистий поплутав. Супроти них поставати не можна, ох, не можна!

І він скрушно похитав головою.

(З цього цілком випливає, що коли Явдоха Щербанівна носила в собі тисячолітні гени амазонки, т. о Стецько увіч носив у собі тисячолітні гени тих юнаків, котрі бажали завоювати амазонок, натомість були завойовані самі. Правда, цього резону пан возний не міг знати, бо Геродота із Геліокарнасу не читав — це додає автор цього писання як примітку).

Пан же возний після цього подався до Черняхова, де зустрівся з попом Атанасієм та черняхівською жителькою Ганною Журавлихою.

(Продовження на наступній сторінці)