«Закон зла» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Закон зла»

A- A+ A A1 A2 A3

Сама письменниця, найпевніше, також належала до племені амазонок, так ніколи й не вийшла заміж, мала надзвичайно характерне, я б сказав, стародавнє обличчя з монголоїдними рисами і сама була твердо переконана, що її обличчя належить до вельми архаїчних, отже, відчувала в собі дух отієї загубленої в часі амазонки. Вона прожила більше 90 років, я з нею трохи листувався, з дев’яносторічною, і виявляла вона повну ясність мислення, а коли відчула час свого відходу, вибралася на дах висотного будинку в Нью-Йорку і саме звідти відіслала свою душу до небес, тобто до тих, котрі, як і вона, носили архаїчні обличчя. А перед цим написала дуже цікаву книгу про трипільців "Прийдешнє летить над віками", в якій витворила дивовижну візію жіночої цивілізації на три тисячі років у серцевині українських земель, що її археологи звуть Трипільською культурою, цивілізації, яка впала, як вважає авторка, під брутальним натиском мужів степу, котрі рішуче змінили тут матріархат на патріархат. Я не даватиму історичної оцінки чи критики цієї книги, на те тут не місце, важливо в нашому випадку підкреслити, що ця жінка з архаїчним обличчям не тільки знала, але й спробувала зобразити оту віковічну війну статей, а це значить, що і в неї поселялася послана в глибини часу амазонка, домчавшись на своєму сірому тінявому коні. А за двісті п ятдесят років перед тим домчалася вона до Явдохи Щербанівни Бреусихи, а тоді Костюченчихи, і також утілилась у її плоть.

Не можу не сказати ще й такого. Буквально позавчора в теленовинах, я якраз цілий день працював над цією повістю, передали про американську жінку (на жаль, прізвище мені не запам'яталося), яку в Америці засудили до страти за вбивство чоловіка, сина і за спробу вбивства другого чоловіка, тобто, коли вийняти сина, історія майже тотожна до тієї, яку я тут описав. Причину цього подали ту ж саму: гроші. Мені жахливо хотілося побачити обличчя тієї жінки, як і те, як вона виглядає після скоєння таких страхітливих злочинів і знаючи, що її чекає. І ту жінку показали. Як же я був, признаюся, вражений, коли побачив, що вона вельми подібна до Явдохи Щербанівни, принаймні зовсім була така ж, як і та, що її описую. Виглядала не тільки спокійною, але й умиротвореною, худа тілом, невелика, з тихою, світлою усмішкою на вустах, лагідна, але зосереджена в собі. Погляд м’який, хоча десь на дні й мигнула криця. І я тоді подумав, що цар-дівиця послала в глибини часу, аби загубитися там і перейти через туманні тіла, не одну дівчину-воїна, а цілий ряд, скерувавши їх у різні частини світу. І помчало їх, відтак, не одна, а може, з добрий десяток. Одна ж із них домчала й до Америки оце в теперішньому часі й учинила те, задля чого й послали її, як вона вважала, боги.

По-своєму цікавився війною статей на нашій землі й такий вельми цікавий письменник і видатний історик, як Орест Левицький. У преамбулі до документального оповідання "Єзуїтська преподобиця" він оповів про різні позитивні типи розумних та активних жінок, зазначивши при цьому: "Се й будуть, як то кажуть, типи позитивні. А ще більше можна налічити типів негативних, бо тодішні люди не дуже-то вміли стримати свої лихі поривання (вище поданий приклад із американською амазонкою свідчить, що й теперішні люди не ліпші — В. НІ.) і не вважали за гріх такі учинки, які ми тепер звемо прямим злочинством. Взяти хоч би родинні відносини. Коли траплявся нещасливий шлюб, жінка рідко коли корилась своїй лихій долі, а вимагала розводу, а як чоловік сьому противився, то вона або кидала його, або ж труїла чи іншим яким способом збавляла йому віку" (Дерево пам’яті. — Т. І. — К., 1990. — С. 460–461). Так говорить найбільший знавець сімейних стосунків в історії України. З’являє він і тип жінки-амазонки з XVI століття, називаючи його "найбільш розповсюджений тип в XVI–XVII ст.", й оповідає історію свавільниці, волинської паші Ганни Борзобагатої, що не тільки взяла в руки чоловіка й старого тестя-владику, але "порядкувала, як сама хотіла, маєтностями та доходами Луцької єпископії, учиняла часті напади на маєтності сусідніх панів, не корилась урядові, навіть самому королю, і, коли одного разу з королівського наказу виступило проти неї "посполите рушення" шляхти з цілого воєводства, то отся смілива пані одяглась в панцир, стала на чолі власного війська з гарматами, музикою і знаменами, дала добру одсіч "рушенню" і прогнала його з-під стін свого замку. Таких вояк було чимало між жіноцтвом XVI–XVII ст". І далі історик оповів про княгиню Софію Ружинську, яка в 1609 році повела шеститисячного загона озброєних людей і взяла приступом замка князів Корецьких у м. Черемошні. При цьому "перебила там та пограбувала людей незгірше хижих татар" (с. 461). Говорить учений і про жінок, які добре знали право, зокрема Литовського статута. Цікаво притому, що гуманний представник чоловічої статі не ставиться до агресивно-войовничих жінок з негацією, яка могла б бути властива представникам ворожого в цій війні стану:

"Придивляючись до їхнього життя, — спокійно пише вчений муж, — бачиш, що всі вони, навіть формені злочинниці, були не якісь виродки, а звичайнісінькі люди, з звичайними людськими хибами та вадами, боролись за реальні життьові інтереси, а помічаючи у них часом надзвичайну енергію, завзятість, сміливість, мимоволі пожалкуєш, що люди з такими силами та неабиякими здатностями не здались на щось путяще" (с. 461).

Ота американка, що вбила чоловіка й сина, а потім хотіла вбити й другого чоловіка, була отруйниця, підкладала в їжу арсен. Про такий тип жінок не раз сповіщають і наші судові акти. В одному із них від 28 травня 1719 року, діло було в Конотопі, така собі Єфросинія Горленківна, жінка Теодора Кандиби, дала на себе таку "повинну підписку": "чоловіку своєму у різні часи три рази давала у потравах і питті трутизну, яку брала у баб Маринки, Муйсійцевої тещі та Ткачихи Хвеськи Біленької".

Прийнято вважати, що набір приказок у якогось народу є мірилом його ментальності та й мудрості. Отож я вирішив проглянути збірку М. Номиса "Приказки, прислів'я і таке інше", видану в С.-Петербурзі 1864 року, з огляду на те, як там відбито війну статей. Є там приклади позитивного співжиття, але знову-таки небагато, більше негативного. Таїна з'єднання у шлюбі часом подається тут як Божа акція, але не раз і як чортівська:

"Чорт сім пар постолів стоптав, поки їх докупи зібрав".

"Зібрав Бог пару — Карпа та Хвеську".

"Перша жінка мужові від Бога, друга од людей, а третя — від чорта".

"Смерть та жона од Бога призначена".

"І так багато всякого лиха, а Бог ще й жінок наплодив".

"Де ти була, а я зріс, а нас чорт докупи зніс".

Жінка подається як чортове поріддя, але зчаста й нечистого перевершує:

"Біда бабу породила, а біду чортова мати".

"У старої яхидної баби десять чортів сидить та ще й на дванадцять сідала гуляють".

"З бабою і дідько справу програв".

"Де чорт не зможе, туди бабу пошле".

"Баба а чорт — то собі рідня".

"Бабу і чорт не змудрує".

За чоловічою мораллю, жінку конечно треба бити, щоб був лад у хаті, але й вона віддає тим-таки: маємо тут прямий відгук війни статей:

"Шафрану не перетреш, а жінку не перепреш".

"Жінка й кам'яну гору пересіче".

"Отоді жінка буде старша, як сорока побіліє".

"Як баба била, то й на той світ не встанеш".

"Горе дворові, де корова розказ волові".

"Горе тобі, воле, коли тебе корова коле".

"Била жінка чоловіка та ще й пішла позивати".

"Не одна жінка мужа змурувала".

"Люби як душу, а труси як грушу".

"Серцем люби, а руками тряси".

"Коли жінку почав бить, то й будеш бить, а не начинав, то й не начинай".

"Цить, моя мила, щоб ти воза не побила".

"Як чоловік жінки не б'є, то вона, як колода, гниє".

"Ліпше залізо у воді варити, ніж псую личину, злу жінку, учити".

"Діжі не перемісити, а жінки не перебити".

"Ой добрії, люди, будьте, другую жінку здобудьте, ся як ворог зародилась".

Жінка чоловіка дурить, ніколи не буває з ним щира:

"Треба добре калатати, щоб бабу ошукати".

"Жінці всієї правди не одкривай".

"Не кажи жінці правди".

"То не жінка, як сім раз на день не обманить чоловіка".

"Добра жінка дванадцять раз на день одурить, а як яка, то й без числа".

(Продовження на наступній сторінці)