«Закон зла» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Закон зла»

A- A+ A A1 A2 A3

Скажу наперед, що це місце дуже зацікавило пана возного і він навмисне ходив до шинкарки Марини Пензлихи розпитатися: чим платив за горілку Омелько Костюченко, чи часом не тими грішми зі скарбу? Коли б так, була б то виразна ниточка до таємниці пропалих грошей, але панові возному довелося розчаруватися (і у Марини, і у Гершка, бо й там пан возний побував): розплачувався Омелько речами із дому, а тоді, коли явився голий, тобто без сорочки (це вже оповіла Марина Пензлиха), то вона йому горілки давати не хотіла. Але він, Омелько Костюченко, заклявся Богом і чортом заодно, що завтра Марині за горілку заплатить, а коли вона тепер не ускоромить йому гадюки, яку він, як сказав Марині, ковтнув, пивши із джерела, де та гадюка змивала порох із тіла (момент фантастичний, скажемо від себе, але в народних та й агіографічних оповіданнях фабло про гадюку, яка влазить у людське нутро, має ряд розробок, і, можливо, почувши десь одне із них, Омелько й прилякав отак Марину, яку міг знати як марновірну), отож коли не ускоромить ту гадюку, то він, Омелько, рознесе їй, Марині, шинка, а заодно й саму Марину в ньому, через що Марина перелякалася по-справжньому й поспішила напоїти того вар’ята, аби лишень заспокоївся. Але перед цим завбачливо (о жіноча хитрість, яка проявляється навіть у таких екстремальних обставинах!) взяла з нього клятву, але не чортом, сказала святошно Марина, а тільки Богом, що завтра за горілку він заплатить. І він їй поклявся не тільки Богом, але й здоров’ям свого єдиного сина Нестора.

(Раз ми згадали Нестора, зауважмо: стільки подій того дня відбулося в Костюченків від обіду аж до ночі, а Нестор, як виповів перед урядом, нічого того не бачив і не чув. Безсумнівно, він тут брехав — був, очевидно, наляканий попередніми розпитами щодо скарбу, отож не хотів більше турбацій — и, е мій здогад, але, по-моєму, цілком логічний).

Отже, Омелько блискуче доказав своїй жінці (також панові возному, що скарба свого справді втратив): можна напитися не тільки грошовитому, але й голому, й затишно кублився, щоб спокійно заснути біля призьби — на хату в той мент і не претендував. Вона ж, Явдоха, на той час почала загонити до хліва кіз, які ще блукали двором. Тоді Омелько, очевидно, збуджений своєю перемогою над жінкою (мабуть, таке не часто траплялося), звівши голову, почав лаятися (це було в Омельковому характері, згадаймо його зустріч із Варварою Сакунихою, слюсаркою, яку він знічев’я й нечемно обізвав Сукунихою). На те Явдоха Щербанівна, колись Максимова Бреусиха, а тепер Омельянова Костюченчиха, "не стерпівши того і маючи в руках нетовсте поліно, на нього з рук своїх кинула і поверх виска по голові вдарила" (такі свідчення не можна переказувати, їх потрібно подати максимально точно, адже вони увіч свідчать, що Явдоха не просто кидала поліно, а кидала в голову прицільно, мітячи в скроню — далі ми довідаємося, що поліно вдарило трохи інакше, не "поверх виска", а таки нижче скроні, отже, не з ефектованим дійством маємо справу, а з виміреним — цілком переконаний, що тут Явдоха сказала правду, але, як це буває часто в жінок, ця правда в неї прохопилася мимовільно).

Тоді Омелько, люто лаючи свою половину, почав зводитися, і вона, злякавшись, аби не побив її, вскочила до хліву і зачинилася там, де й заночувала до світанку.

(Ця фраза в мене викликає підозру. По-перше, злякалася та жінка, котра вільно долала драбів і не п’яних, а тверезих; по-друге: а кози? Загнала вона їх потому чи вони бродили по двору цілу ніч, адже заганяти тільки почала. Про цей немалозначний момент в акті не говориться нічого. Нестор теж нічого тут не сказав з причин, мною вияснених. Отже, хай так: коли зачинилась у хліві і коли ще кози блукали по дворі, не могла не прислухатися, чи штурмує її в тому хліві Омелько? Але він її не штурмував. Отож Явдоха не могла із хліву не вийти, аби глянути, що там з її супряжником, адже небоязка була, та й не погамована жіноча цікавість, так чітко зазначена ще в Єві, мала до того збудити. Отоді, на моє переконання, Явдоха й побачила, що Омелько неживий — далі цей момент виясниться із подробицями. Зрештою, невідомо, чи він справді зводився й хотів на неї кинутися, але, на мою думку, таки зводився — подальший опис це підтвердить).

Акти свідчать, що Явдоха заявила сусідам те, що сталося, тільки вранці, очевидно, переживши за ніч страх і надумавшись, як їй себе вести. Перед судом не забула підкреслити, що "його, свого мужа, окрім одного разу, не била нічим. І той єдиний удар од неї був не з тим наміром, щоб його забити в смерть чи вельми скалічити, але тільки з неутерпкості її". (Знову цитую і знову недаремно. Явдоха Щербанівна встигла тверезо передумати своє становище і, як управний юриста, звела подію до ненавмисного вбивства — видно, на праві вона трохи зналася й була жінка аж зовсім не дурна, однак усіх ниточок її голова доладно зв’язати не змогла; зрештою, скажемо до речі, тодішні судейські того не помітили, бо слідчі засоби на той час були інакші, аніж тепер, і значимими деталями вони цікавилися мало).

Розділ VII

Закон зла — то вервечка лихих учинків, які, почавшись із одного, плетуться, коліно за коліном, витікаючи з учинку попереднього й викликаючи наступний, аж доки не прорече свого декрета і не припечатає залізної печатки Смерть. Правда, Атанасій Кальнофойський ще в 1638 році сказав усупереч цьому: "Зло, що триває, смерть не вбиває, добре я звідав", тобто поет хотів сказати: вервечка, сплівшись в одному людському житті, приплітається до сітки зла, що висить над світом, не руйнуючись. Тим самим проголосив безсмертність зла як категорії людської екзистенції, може, тому його й виведено в один із законів буття. Другий поет, трохи пізніший у часі, з другої половини XVII століття, Климентій Зіновіїв, розмислюючи над різними породами людей, писав про добрих та злих, але про злих більше; коли ж мова пішла про жінок, то про добрих написав зовсім мало, а про злих багато. Ретельний дослідник мандрівних літературних фабло Михайло Драгоманов, вже в столітті ХІХ-му, в одній із своїх розвідок розібрав цікаву притчу, а притча — це історія, яка носить у собі загальнолюдське узагальнення, про чоловіка, котрий мав дочку, а до неї прийшло свататися четверо женихів, притому багатих. Отож, бувши зажерливим, той чоловік (очевидно, один із перших людей на землі) перетворив на дівчат кішку, собаку та свиню, від чого в світі утворилося чотири типи жінок, з яких справжня лишень одна. Та ж, що від кішки, любить поніжитися, поле дачку вати, чепуритись, а при нагоді й кігтики випустити і впитись чи дернути ними. Та, що від собаки, лащиться й примилюється, буває розпусна, а часом кусає, і рве, й роздирає супротивника (чи супряжника). Та, що від свині, неохайна, любить лежати, спати, жиріти, валятись у калюці й розносити її багнюку, тобто плітки й наговори, і мораль її свиняча. Не скажу, що ця притча творить виключну універсальну картину, бо у фольклорі можна знайти ще оповідки про жінку-змію (тобто лиху й підступну), жінку-хворобу (звідсіля ніжна приказка, що жінка чоловіку як болячка), а китайська антропоморфічна проза знає цикл оповідань про жінку-лисицю (це є і у японців); часто жінку порівнюють із вовчицею, левицею, тигрицею, ласкою (також далеко не мирна істота), рибою, правда, вовчиця, лисиця та ласка — це різновид пса, а тигриця та левиця — кота. Все це, як бачимо, — хижаки, а вже дуже чутливі чоловіки уподібнюють жінок до пташок: голубки, горлиці, ластівки і таке інше. Здається, всі мають свою рацію, бо життя неодновимірне, а ще з бігом часу людську породу так перемішало, що в ній уже не знайти чистих типів, а більше змішаних, через що картина ще більше ускладнилася, може бути, що й уся сума типажу з еднується в одній істоті, як оті різні гроші у мідні, про яку ми оповідали. Можливо, це також один із законів зла, бо й зло не буває одновимірне і в чистому вигляді, воно — як мінлива вода: сьогодні лагідне й тепле, а завтра холодне й замерзле на кригу, післязавтра його розхитує буря; а ще післяпіслязавтра воно мирно плеще в береги буття нашого або ж налітає несподівано з потугою, сильнішою грому, рве, несе, розмиває, руйнує, убиває, а все то одна й та ж вода.

Але я знову забув, що пишу художній твір, а не моралізаційного трактата, отож покину цей напівнауковий стиль, тим більше, що, творячи цю повість, зовсім не ставлю жодних передзавзять, нічого й нікого не бажаю засудити, а тим більше жіноче плем’я, моя мета простіша — прагну зрозуміти одну із житейських, загублених у часі історій, яку випадково вичитав у судових актах XVIII століття, а зрозуміти — це з’явити ту історію з максимальною об’єктивністю, без особистих суб’єктивностей — висновки ж нехай робить читач сам, адже є один із непереступних законів мистецтва: митець, коли прагне здобути вершин своєї вправності, мусить героїв своїх не судити, а бачити, тобто він ніби свідок у світовому судовому процесі, а не прокуратор чи суддя, а борони, Боже, — кат. Однак слідчим автор може бути (і цю місію в повісті я й кладу на себе), але аж ніяк творителем декретів, бо коли б це було так, подібний суд став би комедією, а не судом…

(Продовження на наступній сторінці)