— Хіба я знаю? Живуть люди, і ми не помремо.
— Не помрете, коли я для вас дбатиму. От і сиджу, й думаю.
— То, може б, ти вдома думав? Люди зглядаються.
— У мене немає дому, — гостро сказав Амбросій Іванович. — Доки не додумаюся до чогось путнього, не буде ні у вас, ні в мене дому.
— А нам що робити?
— Ви йдіть, — мовив Третяк уже лагідніше. — Незабаром вернуся.
Вона зітхнула й дала знак мовчущим дітям, а він просидів на тому місці до вечора. Приходили поглянути на нього цікаві, а він і оком до них не повів — сидів, схилившись на руку, й думав. Кострубаті брови його при тому ворушилися, й, коли б не це, люди могли б подумати, що задубів він біля цієї придорожньої канави.
Тоді приступив до нього один із кумів. Сів поруч, викресав вогню й запалив люльку. Так протривали вони довго, кум смалив люльку, а Третяк мовчав.
— Тра скаржитися, — сказав кум.
— Кому?
– Є у тебе родич у Житомирі. Це твій чи Катеринин родич?
— Мій. Але я з ним не родичаюся.
— А попитати ради можеш. Він чоловік до самого губернатора приступний, може, дасть раду. І без хабаря обійдеться, бо де ще тобі давати…
— А коней мені своїх позичиш? — спитав раптом, гостро засвітивши очима, Третяк.
— Коней позичу, — сказав кум, випускаючи клубінь диму. — Тільки коли берегтимеш мені їх, як очі.
— На тобі хрест святий! — перехрестився урочисто Третяк. — Клянусь господом-богом!
— То й гаразд! — сказав кум, смокчучи вже порожню люльку. — Закуримо, чи що?
На те слово витяг люльку й Амбросій Іванович, а його кум набив свою вдруге. Сиділи й пускали хмарки диму й мовчали. обоє.
Наступного ранку вся вулиця і трохи людей із сусідніх зібралися дивитися, як від'їжджає з родиною шукати справедливості Амбросій Іванович Третяк. На воза поклали кілька клунків із убогими пожитками стряпчого — були це вкривала й кілька подушок. Зимову одежу залишили в кума, як і кухонне начиння. На віз посадили матір і найменших дітей — усілося їх там шестеро. Решта десятеро мала йти пішки.
Амбросій Іванович розцілувався зі своїми кумами — були це дрібні чиновники, а дехто і з міщан, — відтак глянув на хату, яку наймав проздовж багатьох років, і його очі замерзли від печалі. Але ніхто й не подумав плакати, бо на всіх найшла раптом висока урочистість — готувалися подолати дорогу на сто верстов. Батько взяв віжки в руки і вйокнув, коні рушили, тягнучи віз із жінкою та дітьми, решта дітей сипонула слідом, і люди, які дивилися на цей від'їзд, розступились, утворюючи коридор. Рушили в тому коридорі, збиваючи пилюгу, люди мовчки дивилися їм услід, аж доки не звернули вони з вулиці. За возом чимдуж помчало кільканадцятеро дітлахів — приятелів дітей Третяка, але й ці провожаті скоро відстали, набридло їм ковтати куряву, та й нецікаво було.
За містом Третяк зупинився й розділив дітей на дві групи: одні мали їхати, а другі йти, потім другі міняли перших, і так мало тривати цілу дорогу. Проходили в день по п'ятнадцять верстов, а на ніч зупинялися там, де заставав їх вечір. Мати робила під возом постіль найменшим, більші загортались у покривала просто на траві, а батько, спутавши коней, стеріг їх до півночі. Потім його замінювали старші сини — все чинилося за безсловесною згодою. Харч спершу купували по селах, а коли не стало грошей, почали випрошувати, дещо хлопці крали, і батько їм за те ані слова не сказав, хоч досі в таких речах бував суворо-невблаганний. Він ще більше висох, потемнів з виду, діти теж, і їх по селах почали приймати за циган. Так тривало цілий тиждень, аж доки не в'їхали вони на міст через Кам'янку — перед ними лежав Житомир.
Микола Платонович Біляшівський прокинувся тоді рано. Лежав у постелі й думав про лихі часи, які до нього приходили. Вчора губернатор попросив у нього позичити десять тисяч асигнаціями. Уявляв собі увіч того коротуна, його блакитно-сині оченята й кавун-живіт, зашитий у штани. Цього разу не передав прохання через фактора, а викликав старшого радника до себе в кабінет. Походжав на коротеньких ніжках пружинистою ходою й розпитував про справи, не вимовляючи при цьому всі сімнадцять звуків; брови його були охайно підскубані, він підіймав їх угору й опускав. Бакенбарди при розмові стовбурчилися, а вуста ворушилися. Борідка підстрибувала, бо його превосходительство зволили чимось невдоволитися, і старший радник при всьому старанні ніяк не міг допетрати, що той од нього хоче, і пік при цьому раків.
— Ну, це справи такі, — раптом зовсім виразно сказав губернатор і поплескав пухкою ручкою старшого радника по плечі. — Ви, Миколо Платоновичу, чиновник справний, чув я і про ваші прибутки, хе-хе! Добре собі живете в цьому райському куточку і не бідно, чи не так?
Кляцнув пальцями й відвернувся до вікна. Похитувався на коротких ногах і дивився на вулицю.
— Позичте мені десять тисяч, — сказав коротко. — Маю нагальні витрати…
Микола Платонович був спантеличений. По-перше, був уражений з того, що не збагнув ані слова з дорікань генерал-губернатора і не зрозумів претензій до його службової старатливості, а по-друге, здивовано виявив, що губернатор може балакати, не потворячи сімнадцяти звуків. Ті слова про позику прозвучали виразно й чітко, і їх не скривотлумачиш. Може, Тому Біляшівський стояв, дивлячись на круглу спину його превосходительства й нетямно кліпав очима.
— Що ви сказали? — спитав різко генерал-губернатор.
— Коли буде на те ваше зволення, — пробурмотів старший радник. Ніколи досі губернатори в нього грошей не позичали.
— Так-так, — повернувся на закаблуках генерал-губернатор. — Я зволяю, щоб ви позичили мені десять тисяч карбованців.
Розтулив червоногубого рота й зареготав.
— Але запам'ятайте: по-зи-чаю! Розумієте мене? Микола Платонович кивнув, наче він щось і справді розумів. Знав, що гроші його превосходительство візьме, але назад вони навряд чи повернуться. "Такса за посаду", — мигнула в його голові думка, і йому захотілося почухати потилицю. Але не посмів учинити такий простацький рух у присутності його превосходительства; треба було залишитися на самоті, щоб прикинути, чи не пожиточніше буде взагалі покинути службу. Дививсь у блакитно-сині очка губернатора, аж проїдали його, і раптом усміхнувся.
— У мене і в думці не може бути, — сказав, — що ви можете, ваше превосходительство, ті гроші не віддати…
— Ну от! — по-діловому зауважив губернатор. — Мені потрібна готівка. Задля цього відпускаю вас на сьогодні зі служби, і ніколи не тримайте в голові негарних думок…
Микола Платонович Біляшівський був чоловік розважливий і обережний. Він попрохав у губернатора відстрочки на два дні з огляду на те, що готівки вдома не було, а банк був зачинений з приводу трауру. Тим часом розпитавсь у губернських чиновників і виявив, що подібна розмова відбулася з генерал-губернатором у кожного, дехто гроші йому вже "позичив", а решта тільки збиралася. Старший радник ретельно позаписував усе, що йому вдалося вивідати. І от зараз він лежав у ліжку й підраховував. Викинуті десять тисяч карбованців завдяки службі могли йому повернутися, але не швидко. Вирішив поки що служби не покидати, однак і далі таємно збирати дані про зловживання губернатора.
У цей момент і під'їхав до його двору Амбросій Іванович Третяк. Зупинив коней, звелів усім дітям вилаштуватися за віком, на чолі цього загону поставив дружину і завів свій полк у двір свого далекого родича. Після того випалив люльку і тільки тоді підійшов до дверей — тричі смикнув за ручку дзвоника.
— Чого тобі? — спитав слуга, побачивши перед собою закіптюженого, вишпареного на сонці і здорожілого Третяка.
— Я родич Миколи Платоновича Біляшівського, — як у трубу, прогув Амбросій Іванович. — Прошу, щоб прийняв мене у невідкладній справі.
Відступив од ганку на кілька кроків і наказав вилаштуваному в дворі сімейству, як тільки з'явиться Микола Платонович, падати йому в ноги. Вражений слуга поспішив доповісти старшому раднику про його дивних гостей, а сімейство Третяків стояло, завмерши, у дворі, готове чекати й виконувати все, що накаже батько.
Микола Платонович зчудувався. Накинув на плечі шовкового халата і, не скидаючи нічного ковпака, пішов до дверей. На його появу все сімейство дружно впало навколішки: шістнадцятеро дітей, жінка, а попереду всіх чоловік.
— Це ти, Амбросію Івановичу? — здивовано спитав старший радник.
— Я і лихо моє! — понуро сказав Третяк, зводячись із колін. — Коли не виявите до нас ласки, підемо пропадати.
Він глухо й сердито оповів про кривду, і Микола Платонович просльозився — зрештою, мигнуло йому в голові, це ще один пункт до реєстру генерал-губернаторських переступів.
— То проженете чи зласкавитеся? — спитав понуро Третяк і блимнув на далекого родича.
Микола Платонович якийсь час міркував. Тоді ступив білими, взутими у пантофлі ногами зі сходинок. Підійшов до Амбросія Івановича, обійняв його й поцілував, після чого рушив уздовж ряду дітей і цілував кожного в маківку. На щоці його тремтіла невтерта сльоза, а чи була вона щира, сам бог відає.
(Продовження на наступній сторінці)