Зирнув на годинника, і мене підкинуло з ліжка. Щоб встигнути до гімназії, треба було злегковажити потребою у сніданку, і я помчав на роботу голодний і переляканий, бо вважав, що звичка ніколи не запізнюватися — одна із правдешніх чеснот…
Після таких хвилювань я вирішив не чекати, поки директор запропонує мені безплатну казенну квартиру, а через фактора нашукав собі приміщення з чотирьох кімнат та кухні. Дім тільки-но збудували, і він ще пахнув глиною та фарбою. Нічого іншого та й дешевшего мені не траплялося, і я вирішив поселитися тут, зобов'язавшись платити сто двадцять карбованців у рік. Опалення та столування мало забрати ще триста, отже, я опинився в становищі вкрай обмеженого коштами — не лишалося не тільки на розваги, але й на одежу, що вже зовсім утяжувало, оскільки я любив одягатися чепурно, щоб завжди мати змогу з'являтись у товаристві вишуканішому, ніж учительське. Зате тепер міг усамітнюватися — це конче мені потрібне, хоч би з огляду на писання.
Мене таки займала історія з генерал-губернатором та його правителем канцелярії — я відзначив це при описі моєї першої зустрічі з таким собі Біляшівським. Ухопитись за неї посприяв щасливий випадок — я був запрошений на бутерброди й чай до директора гімназії, які відбувались у нього традиційно. До бутербродів подавали пунш, і місцевий казначей Лучицький, особистий приятель директора гімназії, сидячи в невеликій кімнаті, призначеній для курців, оповів ту історію з усіма подробицями. Вона міцно закарбувалась у моєму мозку — саме такі історії найбільше мені смакують. Тихе щастя відчув я, пробираючись безлюдними житомирськими вулицями, був теплий осінній вечір, пахло леглим листям, десь угорі проходжувався вітер, танцюючи на втомлених верхівках дерев; я зупинився, заплющився і звів голову. Після того миттю розтулив очі, і на мене кинулося раптом небо, повне величезних вологих зір, повне оксамитної темряви; я продивився ту темінь так глибоко, як це може людське око. Щось пробудилось у мені, таке дивне й кошлате, щось зойкнуло і вмерло. Стояв, широко розплющивши очі, і в ті очі натікало місячне проміння, сухе й тепле; так само припорошувався теплим і сухим зірковим пилом. Дерево, яке стояло біля мене, несподівано здригнулося, як живе, — в химерний листопад я потрапив. "Що воно?" — спитав сам себе, але відповіді не знайшов. Тоді й відчув: ніколи мені вистоювати на цій дорозі й під цим небом; мене чекає, здається, безсонна ніч, ніч утіхи й радості — вже починав жити в цьому місті справдешнім життям. Через це загорнувся щільніше в шинелю і, пригинаючись, наче боявся, що хтось мене побачить, подався чимдуж до порожньої квартири, в якій хотів найміцніше зачинитися.
РОЗДІЛ V
Ішлося про часи не такі вже й давні, коли південно-західний край був під намісництвом государевого брата Костянтина Павловича, людини неймовірно запальної і дратівливої. Служив тоді в губернському правлінні старшим радником Микола Платонович Біляшівський, чоловік солідний і з черевцем, котрий щоранку їхав на службу в особистому екіпажі, хоч і жив на сусідній од губернського правління вулиці — метрів за двісті п'ятдесят. Мав спокійне й сите обличчя, повільні рухи, й казали, що зовсім не соромився брати хабарі. Але брав їх розумно й таємно, створивши для цього просту, але хитру систему, яка давала йому змогу з усього виходити сухим. Ніхто відтак не сумнівався, що має особливий дар не оминати й копійку; всі знали, що, опускаючи її в кишеню, він її на землю не згубить. Губернатори мінялися при ньому, як рукавички, а він залишався, був спокійний та впевнений, щодня їздив в екіпажі й дивився на світ примруженими очима. Залюбки відвідував вечори, на які збиралося вище губернське чиновництво, і вмів за картами розповісти не один анекдот, часом із помірно непристойним підтекстом, через що бував завжди душею товариства.
Так тривало доти, доки не прислали волинським губернатором брата ад'ютанта великого князя Костянтина Павловича. Новий губернатор був низького зросту, круглий і барилкуватий, ходив на коротких ніжках, затягнутих у вузькі панталони, при цьому живіт виглядав, наче зашитий під одежу чималий кавун. Обличчя мав заросле бакенбардами, вусами й бородою, очі відсвічували блакитно-голубим, а брови, як казали, підщипував щипчиками, бо вважав ті брови основною прикрасою своєї парсуни. Якийсь жартун із вищого світу похвалив ці його брови, і він після того тільки й робив у дозвілля, що розглядав їх і підщипував, наче гранд-дама, — це була єдина жіноча риса в цьому чоловікові. Він не любив розмовляти з підлеглими особисто, а тримав для цього фактора-німчика, який говорив за його превосходительство і мав честь особисто вислуховувати його голос. Річ у тім, що губернатор не вимовляв із абетки сімнадцять літер, отже, не хотів цим знижувати авторитету високого достойника.
Маніфестуючи службове старання, він одразу ж вирушив по губернії в супроводі того ж таки фактора. Приїжджав у міста бучно, посилаючи наперед форейтора з повідомленням, його поїзд супроводжувала кавалерія інвалідної команди, і городяни, зустрічаючи його превосходительство, мусили простоювати на вулицях часом і по дванадцять годин. Губернатор імітував візитації царські і, так само, як государ, їхав у закритій кареті, а прибувши до призначеної резиденції, вискакував з екіпажа й котився до будинку з такою поспішністю, наче мав нагальну природну потребу. Після того він нікого не приймав, бо в цей час працював його фактор, який через посередництво кількох своїх повірених звідомляв чиновництво міста, що кожен має внести його превосходительству плату за місця, які посідають. Відповідно до цього було розписано таксу з певною надвишкою в користь фактора-виконавця. Його превосходительство особисто займався бухгалтерією, ретельно звіряючи суми подаянь зі списком осіб, які мали той викуп унести. Ця робота забирала в губернатора безліч часу, чим і пояснювалося затворництво в час таких поїздок. Увечері місцеве чиновництво зобов'язане було давати в честь гостя банкет, на якому губернатор промовляв вустами фактора, а решту часу їв та пив завжди ніби не в себе. Здавалося багатьом, що це прірва пожирає прірву. Його превосходительство ніколи не дякував за пригощення, а, наситившись, уставав, кивав головою й велично виходив у супроводі фактора, лакей при цьому мчав попереду, щоб не утруднювати достойника відкриванням дверей. Кількох чиновників, котрі не хотіли чи не могли заплатити за посади, негайно відставили, звинувативши в недбайливості при виконанні службових обов'язків, лінощах та зловживанні.
Такий жеребок місцеве начальство виділило негайно й на долю Амбросія Івановича Третяка, стряпчого у місті Зв'ягелі, сімейство якого складалося з шістнадцяти дітей і дружини. Він одержував у рік двісті карбованців асигнаціями і не тільки не міг заплатити губернатору, але й сам був із тих нечисленних судових чиновників, котрі не брали хабарів і вважали, що це їх у житті прикрашає.
Амбросій Іванович був не високий і худий, з чорним кучерявим волоссям і в окулярах, що ховали каправі очі, з носом, перетисненим поперечною смужкою, яка виникла від того, що мав він і в дорослих літах дитячу звичку колупатись у своєму нюхальному апараті, що чинив, правда, тільки у вільний од служби час. Зуби в нього були рідкі, що виказувало схильність до любострастя, її він розтрачував на особливу пристрасть до своєї повної й низенької дружини, вона родила йому дітей без найменших утруднень. Третяк був не зовсім тямковитий, але по-волячому впертий — він зустрів звістку про своє звільнення з такою уразою й тупим здивуванням, що наступного дня не тільки не покорився наказу, але й зажадав рішуче зустрічі з його превосходительством.
Звісна річ, до такої високої персони його не допустили, тоді він сів на ганку з твердим наміром дочекатися губернатора. До нього висилали солдат інвалідної команди, які проганяли упертюха, навіть тусали його поза шиєю, але Амбросій Іванович не виявляв ані спротиву, ні бажання покинути облюбований ганок. Коли ж йому пригрозили арештом, ганок він залишив, а почав ховатися по сусідніх дворах, виглядаючи його превосходительства, адже колись той мав поїхати далі. Тільки раз він обернувся до вітру, і саме в той мент двері відчинилися, наче їх відкинуто ударом ноги, і звідти викотилося щось кругле й метке, яке тільки мигнуло в повітрі й відразу ж сховалося в екіпажі. За цей час Третяк устиг тільки розтулити рота, а коли збагнув, що сталося, кинувся за каретою, знамірюючись її догнати. Він біг, важко хекаючи й викидаючи ногами, біг з розкритим ротом і вибалушеними очима, але коні в генерал-губернатора були справні, і бідолаха безнадійно відстав — де йому було бачити, що висока персона в екіпажі зволили повернутися до заднього віконечка і з величезним задоволенням стежили за даремними потугами Амбросія Івановича.
— Як прізвище цього мерзотника? — спитав губернатор у фактора.
— Третяк, ваше превосходительство.
— Ну, коли так, то витягне! — сказав багатозначно губернатор і задоволене відкинувся на подушки.
Амбросій Іванович уже не біг. Сів на траву на узбіччі, спустив ноги в придорожню канаву й віддихувався. Потім схилив голову на руку й тяжко задумався. Сидів так довго, може, годин із п'ять, коли до нього підійшла разом із чотирнадцятьма дітьми його кохана половина. Вони спинилися навпроти батька й чекали, поки зважить на них. Він глянув на них не відразу.
— Чого? — спитав нарешті..
— Та ми… те, — сказала жінка. — Може б, додому, йшов…
— Чи є у мене дім? — гостро спитав Третяк. — Чим я вас там годуватиму?
— Може, бог поможе, — зітхнула жінка. — Порадимося…
— Порадимося? — спитав Третяк. — Про що?
(Продовження на наступній сторінці)