Розкладаю людей на дві категорії, незважаючи на їхній маєтковий стан та місце на ієрархічній світовій драбині: є істоти "з історією", непересічні, цікаві, і без історії — тобто сіра маса, до якої мені немає ніякого діла. Перших я пізнаю здалека і, в свою чергу, розділяю на кілька підвидів: одні мають "велику історію", а інші — дріб'язок. Повість про графа Мечислава та його дружину є для мене зразком великої історії, а оповіді про Ковальського чи смотрителів поштових станцій — малої. Коли входиш у звичний плин життя, ті історії виростають у ньому, як кораблі та човни в порожньому морі. "Ловися рибка велика і* мала", — пробурмотів я відоме прислів'я і відчув на душі мир та блаженство, які навідують мене нечасто, але відчуття наповненості життям дає мені справжнє задоволення. Коли ж "риба" ловиться, перо моє бігає по папері з дивовижною швидкістю. Пишу я дрібним, малорозбірливим почерком і чиню це для того, щоб нелегко вчитало його стороннє око — навіщо це йому? Не збираюся ставати письмаком, бо нічого в своїй книзі не прагну вигадувати — просто пізнаю світ та життя й помаленьку ліплю його мозаїку. Маю те собі за невідхильний обов'язок і школи не виважую рації такої роботи: є у світі справи конечні, які виконуєш не з принуки, а через невідворотну потребу.
Я так задумався, що проскочив гімназію і мусив розпитуватися про неї в перехожих, що не зовсім щаслива прикмета. Гімназія стояла в глибині дворища, оточена огорожею, будинки її були просторі, і вже це мені сподобалося. Рушив доріжкою, посипаною піском, — її проклали по прямій лінії, і я зміркував, що директор гімназії — німець, і, може, з військових. Мені назустріч простував чоловік у витертій, навіть подекуди заштопаній шинельці, і я спитав у нього про директора.
— Директор — це я, — сказав чоловік. — Звуть мене Гуно Ернестович Траутфеттер… Я назвався й собі, і вік обдивився мене зацікавлено.
— Чому у вас таке прізвище? — спитав, ледь розсовуючи губи.
— Ним наділив мене мій батечко, — сказав я чемно, виструнчившись.
— Дивне прізвище, — сказав директор, повертаючись до гімназії. — Вам із таким прізвищем буде нелегко з учнями. Знаєте їхню звичку вигадувати клички і знущатись із учителів?
— Маю намір тримати в класі тверду дисципліну, — солдатським голосом відказав я.
— Діти тепер розбещені, — сказав директор, всовуючи ключа в замкову щілину і відчиняючи двері кабінету, — втримати їх у належному послушенстві не завжди легке.
Він скинув потерту шинельку і, повернувшись до мене, став зовсім інший: холодний, неприступний і поважний. Я стояв перед ним, виструнчившись і поїдаючи його очима.
— Так що вам завгодно? — спитав, начебто не я сповіщав йому по дорозі мету свого приїзду.
— Мене прислано до вас із учбового округу на посаду вчителя, — чітко відрапортував я.
— Як ви сказали ваше прізвище?
— Киріяк Автомонович Сатановський.
— А-а! — протяг директор. — Оригінальне прізвище. Ви закінчили університет?
— Так точно! — сказав я. — Перше відділення філософського факультету. Моя спеціальність — словесність.
— Тоді будете викладати математику. Я зробив круглі очі: математика і словесність речі, по-моєму, не тотожні.
— Чого на мене так дивитеся? — нетерпляче озвався директор. — Учились ви в гімназії і в університеті, повинні все знати.
— Але ж мій фах — філологія, — нагадав я.
— Ну гаразд, — сказав директор. — Читатимете географію, а в п'ятому класі російську історію. Це вже було ближче, і я промовчав.
— Хто ви: великоросіянин, малоросіянин чи поляк? — поцікавився директор.
— Малоросіянин, — сказав я. — Але не з тих, хто виділяє їх в особливе плем'я.
Кабінет директора був сірий: сірі стіни, стеля й підлога. Вікна лили сумирне світло, через що здавалося — стіл, стільці і директорське крісло покриті сірим нальотом. На стіні висів портрет государя імператора, і я помітив, що він на мальовидлі дуже мало схожий на себе: сіре, пом'яте, вирячкувате обличчя — подобав більше на директора гімназії, ніж на государя. Здається, художник, що писав цей портрет, хотів догодити традиції й директору — так міг малювати тільки поляк, бо тільки поляк міг утілити настільки тонко продумане блюзнірство. Окрім того, художник досяг ще одного ефекту: від порога государ імператор майже не різнився від справжнього, але од вікна був як дві краплі води — директор гімназії. Може, через те я обдивився пильніше самого директора: ні, це був чоловік "без історії". Досить швидке опісля я здобув про нього належні відомості: вигнаний із університету в Дерпті за дуель, досить чесний і обережний, до нього, як і до по-блюзнірському сфабрикованого портрета государя, годі було придертися. Переступи його мізерні: невеличка вигода, взята при побудові кухонь для шкільних квартир, та ще економив він на опаленні та ремонті гімназії. Дещо мав і від підрядчика спільних учнівських квартир. Хабарів не брав і взагалі був сірий, як його кабінет. Належало пристосуватися до нього, і я це вчиню без особливих зусиль.
Тим часом директор проголошував переді мною промову, яку, певне, повторив за своє життя не один десяток разів:
— Знайте, що я учителів не балую, інакше ваш брат працювати перестане. Коли вашого брата не тримати в чорному тілі, то починаєте зазнаватися і проповідуєте дітям шкідливі ідеї, а доглянути мені за всіма ніколи. На мені, шановний, лежить стільки турбот, що жоден смертний не в силі їх виконати, адже я управляю не тільки учбовою частиною, але й господарчою. Нагород не буде. Матимете чотириста двадцять карбованців у рік — це майже стільки, скільки одержую я; зрештою, учителям і не потрібно більше одержувати, щоб не зіпсувалися.
Я все ще розглядав свого нового повелителя. Живе досить скромно й економно. Має родину, яку любить, дисципліну в гімназії тримає. Особливого впливу, щоб підняти навчання в гімназії, не чинить — це, здається, не найгірший тип начальника.
— А як щодо квартири? — спитав я. — Чи не допомогли б мені пристойно влаштуватися?
— Я? — перепитав зчудовано директор і раптом відвернувся від мене до вікна.
Залишалося вчинити те, що роблю в таких ситуаціях, тобто я щез. Не цікавився, яке враження справив на нього: непотрібно мені це. Але ні, я лукавлю. Знав, яке враження справляю на людей: одні мною бридяться, а інші мене побоюються. Є ще й треті: ті й бридяться, і побоюються. Люди нутром відчувають, що я усвідомлений про діла і справи їхні, а кому це подобається? Зрештою, ніколи й ні про кого не доніс я начальству, як учинив це Петров, з яким учився я на одному курсі, через що так тяжко постраждав професор Костомаров зі своїми товаришами; ніколи не був я і кляузником. Люблять мене чи не люблять — це справа другорядна, головне, не мати мук сумління. "Коли не можеш уподібнитися до янгола, — проповідував колись мій батько, — то й не будь ним. Людиною будь, але з чистим сумлінням". На учнів управу я знайду швидко, в цьому був переконаний. Згодом так воно й сталося, бо коли я вперше переступив класний поріг, то постав перед ними загадковим незнайомцем, тоді як про них знав усе. Перше, що вони мені вчинили: замість викликаного двійочника поставили на очі відмінника, покладаючись на те, що не знаю їхніх прізвищ. Я сприйняв це спокійно. Вислухав відмінника і поставив йому, а не тому, кого удавав, двійку.
— Ви відповіли за Карпова, — сказав я. — А тепер відповідайте за Левандовського.
Клас був уражений: на мене дивилося кільканадцять пильних і насторожених очей, і я не відчув до них відрази. Всміхнувся й раптом почав розповідати їм про них самих:
— Ви, Гольченку, — сказав я прищавому хлопцеві з останньої парти, — не дивіться на мене, мов янгол. Бо ви не янгол, коли вириваєте, а то й крадете в товаришів бутерброди. А ви, Мигальський, не дуже радійте, що шпечу вашого кривдника, — кожен знає, що це ви осквернили перед початком занять вазон. А ви, Михальський, не регочіть із того, що ваш товариш попався. У вас під партою захована книга, яку, по-моєму, вам ще не годиться читати. Мені приємно, що ви спаленіли, Михальський, а ваш товариш Гатнер може спаленіти більше. Маєте деякі погані, потаємні звички, чи не так, Гатнере?
Я дивився, як запалав уже Гатнер, і змушений був прикусити язика: не можна передавати куті меду. Клас уражено мовчав, усі дивилися на мене з таким зачудуванням, наче я впав із місяця. Знав: у цьому зачудуванні гніздяться початки ненависті до мене, затятої дитячої ненависті, котра значить те ж саме, що й страх. Хтось уже назвав мене подумки "шпигуном", але більшість — "сатаною", виходячи з особливого звучання мого прізвища, і це, здається, приклеїться до мене, як смола. Я й хотів викликати саме таку реакцію: відтепер на моїх уроках пануватиме тиша. Чутка про мене, як вітер, пройде гімназією. Я ж підтримуватиму той страх, плекатиму його й роститиму; можливо, трохи його перейде й до вчителів, і вони не набридатимуть мені своїм бажанням заприязнитися. Залишать мене у спокої, не втягуватимуть у свої товариства й партійки, але терпітимуть мене, бо нікому з них зла не вчиню. І хоч те честі мені не додасть, не буду для них і нестерпний. Репутація може бути бездоганна тільки в того, хто тримається від решти на належній відстані.
(Продовження на наступній сторінці)