І шум дерев почав перетворюватись у шелест трави, що росла обабіч дороги, якою ішов Петро Запаренко, ішов він у тому ритмі, що його витворював вітер, котрий наносив і гнав шелестливі хвилі. Небо над головою було кришталево чисте, й тремтіло, палало в ньому щедре сонце. Від того ширшали обрії, і око бачило так далеко, як рідко коли: проступали в далині невидні звичайно гаї і хиталось у невиміряній глибині, начебто підняте над травою, голубе око озерця. Петро йшов до Лохвиці із сусіднього села, де гостював у дядька; вряди-годи він спинявся, й пританцьовував, і пив очима голубий світ, засвічуючись і сам, — цей світ дивно його наповнював. Все видавалося щедре й гарне, навіть Оришка, яку він побачив здалеку, негарна, качкувата дівка з широким лицем, але чорними й великими очима. Вона з'явилась із бічної стежки, на яку збирався звернути, і він спинився, дивлячись, як трусить вона тілом. На руці в неї висів кошик, і коли Оришка стала супроти Петра Запаренка, блиснула чорним оком і засміялася.
— Десь чи не мене надчікував, що сюди заблукав?
— Куди йдеш, Оришко? — спитав він, загороджуючи їй дорогу.
— По ягоди в ліс, — сказала Оришка, — може, проведеш?
— Хіба не маю кого проводити? — спитав із викликом.
— Це ти про Настю? — усміхнулася Оришка. — Настя тебе не любить.
— А ти любиш?
— Я люблю.
Вік засміявся так собі, просто й грайливо, бо був легко захмелений і налитий сонцем.
— Боюся тебе, Оришко, — сказав із сміхом. — Маєш відьомські очі…
— А ти не бійся, — сказала вона, граючи тими очима.
— Боюся, що в лісі ти мені чаклунського зілля даси, — сказав, блиснувши зубами. — Ану, давай гляну, чи не сховала його в пазусі.
— То проведеш мене чи ні? — спитала Оришка. Але він був уже тверезий. Острах раптом пройшов по ньому і стис серце.
— Йди своєю дорогою, Оришко, — сказав тихо, сходячи зі стежки.
— Чого це так раптом? То заступаєш дорогу, а то сходиш!
— З гостини я, Оришко, хіба не бачиш? Тоді підійшла вона до нього впритул і раптом обхопила за шию. Здалося Петрові, що він задихається.
— Пусти, Оришко! — смикнувся він.
— Мій будеш! — сказала вона несамовито і раптом розтисла обійми. Він, поточившись, упав на дорогу. Схопивсь і замахнувся на дівку, але проти нього сміливо світилися палахкі, насмішкуваті очі, і він опустив підняту руку.
— Не в'язни, Оришко, — сказав задихане. — Чуєш?
— Мій будеш! — сказала урочисто Оришка й усміхнулася краєм рота.
— Хіба рак свисне, — сказав він і спробував пройти гордо повз дівчину. Вона засміялася, а за хвилю він уже побачив високу й повну постать, що йшла по дорозі, енергійно потрушуючи тілом.
3
Шум дерев перетворивсь у музику, а музик було двоє: один витинав на бубонцях, а другий бив у цимбали; хитавиця за вікном перетворювалась у хитавицю людських тіл та облич, голосно тупотіла сита юрба, важко товкла майже розплющену під ногами траву — одружувався старший Запаренко. Довкола обійстя зібрався натовп цікавих, і між них уздрів Петро чорні, пильні очі, що пасли його, куди б він не подався. Дівка була дебела, висока і чорна, стояла біля тину і сміливо оглядала натовп. Найбільше ж, однак, чатувала за Петром, і він намагався сховатися за людські спини. Зрештою, і він укрутився в танок, узявши до пари Настю Кутневську, дочку козака Федора Кутневського, батькового приятеля, і танцював, і тупав ногами, аж піт висіявся йому на обличчі. Піт висіявся на обличчях і в усіх людей, що товклися в танку, дзвеніли цимбали, і бухкав бубон; Петро вже й задихатися почав, тож спинився, покинув Настю і почав витиратись хусткою.
— Може б, і мене покликав до танцю, га? — почув він за спиною голос й обернувся різко.
Побачив проти себе чорні очі і велике, широке обличчя, що світило до нього зубами, і мимохіть відхилився.
— Чого в'язнеш, Оришко? — запитав хрипко.
— Хочу потанцювати з тобою. Спершу женихався, а тепер відвертаєшся.
Вони стояли, розгороджені тином, і Петро шукав зачіпки, щоб зіслизнути, але його обезвладнювали пильні очі, а пальці її аж побіліли, так увіп'ялися в тин.
— Не чіпляйся, — сказав Петро, відвертаючись.
— А коли мені хочеться до тебе чіплятися, — сказала Оришка і засміялася. — Була ж тобі до вподоби, коли зачіпав.
— Може, й була, — сказав він неохоче, — а може, й ні…
— Була, була, — кивала головою Оришка, і він почув, що його аж їсть її чорний, несамовитий погляд. — Хочеш, — зашепотіла вона гострим шепотом, — зголошу зараз перед людьми, що намовляв мене до блуду.
— Не було такого, — злякано сказав Петро й озирнувся, чи не чує хто.
Але люди довкола все ще танцювали, танцювала й Настя Кутневська, і ніхто не мав до них діла.
— Було, — сказала Оришка. — Пам'ятаєш, коли йшла до лісу по ягоди. Чи не ув'язався ти за мною?
— Ми з тобою розминулися.
— Ти мене до лісу провів. А потім?
— Я вернувся додому.
— Був п'яний і нічого не пам'ятаєш.
Подивився злякано на широке, розплиле обличчя, посеред якого горіли дві пекучі жарини, бачив широкий рот, що задоволене всміхався; здалося, що зуби в дівчини зовсім чорні, наче смолою покриті. Чорне волосся спускалося двома косами, і побачилося Петрові, що не коси це, а дві гадюки сичать. Дикий жах обхопив парубка, бо не відчував до цієї дівки нічого, крім відрази, зрештою, щось йому мигонуло в пам'яті: дорога, облита сонцем, і він іде по тій дорозі. Ще якийсь сміх йому причувся, щось таке дивне! Оришка йшла із кошиком, її чорні босі ноги вигулькували з-під подолу, а він, бувши добрим до цілого світу, став серед тої сонячної дороги й завів з Оришкою парубоцьку балачку. Погрався і, здається, торкнув грудей, відтак отверезів і пішов геть, навіть не обертаючись.
Тепер же у ньому все похололо і змертвіло, став, наче бодня, в яку ллють крижану воду, і крижанів з ляку та несподіванки. Крижаніли й дубіли йому ноги, а язик став неслухняний, бо з голови вилетіли всі слова — а мав щось відповісти на ту видиму брехню. Роззирався розгублено і хотів одного: втекти з-перед тих пронизливих, палаючих очей.
— Стривай, Оришко, не зчиняй гвалту! — сказав він. — Може, щось і було таке, чого не пам'ятаю, але про це не тут маємо розмовляти. Давай пригощу тебе — і йди додому. Прийду до тебе, і ми розмовимося…
Знову злякано роззирнувся, а тоді покрадьки дійшов до столу, де налив чарочку і приніс її Оришці. Вона випила і зашепотіла голосно, з присвистом:
— Коли те сталося, то сталося. Ходім і тепер зі мною. Дивилася на нього так чудно, що він знову злякано озирнувся.
— Йди, Оришко, йди! Не збирай на нас очей!..
— Піду, коли прийдеш на розмову, — гостро сказала вона.
— Прийду, прийду, Оришко, — кволо відгукнувся він. — Тільки, бога ради, заберися з очей!
4
Але він не пішов до неї, бо й не міг. Натомість налив чарку і підійшов до брата, що стояв поруч з нареченою.
— Давай, брате, вип'ємо за твоє щастя!
Пригубив і передав братові, а коли той випив, налив і нареченій. Вона пригубила і віддала чарку йому, а він випив до брата й братової. Тоді взяв поставець зі столу і пішов до хліва, де сів і приклався до поставця. Підвівся і дивився перед собою тужними, каламутними очима. Здалося, що тоді на дорозі він таки був захмелілий більше, ніж треба. Що він таки втратив тямку і провів Оришку аж до лісу. На узліссі ж, де росте висока по пояс трава, він почав бігати за Оришкою, граючись. Хапав її обіруч за стан, а вона виривалася і тікала. Потім попадали вони в траву, і та зімкнулася над ними.
Петро знову приклався до поставця, після чого засміявся й закрутив головою.
— Брехня все це, — сказав голосно. — Брехня брехнею!
За спиною засопіла корова, ремигаючи, він повернувся до неї і побачив вологі й затуманені очі. Десь так дивилася на нього й Оришка.
Зирнув у просвіт дверей. Видно було двір і в ньому повно людей, що завзято гопцювали. Стукотіли підборами і щось вигукували. В тому тлумі виступили на мент Петрові батько і мати — батькове обличчя раптом попливло на хлопця. Було суворе, вусате, з насурмленими бровами. Петро злякано приплющився, і з'явилися в нього на очах сльози.
Бачив перед собою широку, качкувату Оришчину постать: бігла від нього по траві, блискаючи чорними п'ятами. Незграбно крутила зігнутими в ліктях руками. Обернулася до нього, засвітило розплиле обличчя і пекучі чорні очі.
Петро здригнувся від огиди і замотав головою. Відтак поліз у темний кут, притискаючи однією рукою поставець. Там, у кутку, він знову сів і задивився перед себе голубими, здивованими і зчумілими очима.
— А що, Петре, — почув Оришчин голос, — воно ж таки сталося?
Він зирнув злякано в той бік, звідки пролунав голос. Дивилася на нього вологими, затуманеними очима корова й монотонно ремигала.
5
Року 1751, місяця серпня, двадцять дев'ятого дня на лохвицький уряд прийшов Кость Гресь, сотенний козак, городовий житель зі своєю дочкою Оришкою.
(Продовження на наступній сторінці)