Я вже хотів опинитись у власному домі і розгорнути нарешті книжицю, що її списав мій тутешній приятель Стефан Савич: чи не прочитаю я там розгадки іншої історії. Хотів сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу, і, дивлячись на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві чи й чужі вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось таке, після чого позбудуся скутого, насурмленого почуття, що його я назвав "сірим спокоєм". Хай розверзеться тож і небокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий кінь, котрий дихає вогнем, — хочу в нього повірити. Тільки тоді зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не знаєш і не розумієш, а відтак можна сподіватися і певності, що ти у житті не хробак…
Ми їхали повз вишневий садок, що його я бачив із вікна школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у чорне чоловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступив назустріч.
— Зачекайте, панове урядові, — сказав він. — Маю до вас дві слові!
17
— Звати мене Федором на прізвище Куценко, чи Куций, я підсусідок значкового товариша пана Нестора Федоровича. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із Зіньком Лихачем, своїм шуряком, із шинку Лук'яна Поповича. Коли ж минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича, над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що його прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив, щоб відвели його до вівчаря пана хорунжого Маценка Наумця…
Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ровом біла хитлива постать.
— Люди, зачекайте, — сказав Іван з перестрахом. — Щось водить мною, допоможіть!
Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а коли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі його заплющені.
— Коли це недалеко, — попросився Іван, — відведіть мене до Наумця, мого знайомого…
— Ми його й повели, — сказав Куций. — Наумець узяв його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову кошару додому.
— А не чули якогось крику? — спитав Іван Скиба. Куций хитнув заперечно.
– Є свідки, що ночували ви на хуторі?
— Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема. Всі вже спали.
— Як нам проїхати до Наумця?
— Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наумцева.
Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер, дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших руках.
— То що, пане наказний сотнику, — сказав я. — Здається, нам не треба буде й ради скликати?..
Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами ставала хмара.
— Ще трохи — й порудіємо зовсім, — показав зуби Скиба.
– І не пізнає вас жінка!
— Еге ж! — засміявся наказний сотник. — Скаже: іди геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.
— Ви чули щось про того коня, пане Іване? — спитав я. — Що дише вогнем і з'являється тільки на світанку?
— Це, здається, така ж байка, як і про месію, — блиснув зубами Скиба.
— Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії вража?
Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.
— Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з байок.
18
Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись, сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв гарний чорноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.
— Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наумця? — сказав Скиба.
— Чи не легше послати за ним? — спокійно спитав дяк.
— Не хочемо губити часу, — очі в наказного сотника блиснули, він уже поспішав — хотів сьогодні-таки завершити справу та й податися додому до своїх льохів та барил.
— Сідайте до пана кацеляристи! — наказав він. Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотником приострожили коней.
— А що, пане дяче, — спитав я, повертаючись до Савича, — записали ви в книжицю історію про коня?
— Чому б не записав? — сказав дячок. — Таке гріх би було б і не записать!
— Віршами записали чи просто?
— Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого я доміркувався?
— Скажете, пане дяче.
— Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але про це ще Мелетій Смотрицький писав.
— Що ж воно таке, пане дяче? — спитав я зацікавлено.
— Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є музика. Тра-та-там! Тра-та-там!
— Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?
— Та ж звісно! — майже закричав за спиною Савич, бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки. — Тоді кожен вірш можна буде заспівати…
— Як же ви цього досягаєте?
— Відбиватиму в ритмі наголоси.
— Так, як іде кінь?
— Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі вірші вже й до мене писали…
Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч як вона нас цікавила, — під'їжджали до Наумцевої хати. Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою, низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.
Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через перелаз. Ми пішли слідом.
— Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? — спитав спокійно Наумець. — Прошу до хати!
Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися. Наумець і дяк пройшли у них вільно.
Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн Наумець.
— Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі, — сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи коліна. Його довгі руки лягли на стегна — сидів, наче щохвилі готувався скочити. — Опівночі прийшли до мене Маценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вівчар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть, линовицького жителя.
— Чий це хутір, що ти сидиш? — спитав я.
— Хутір того ж Маценка, а колись був наш, — сказав Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.
— То привели до тебе Дядечка…
— Еге ж. Івана Дядечка. Хотів переночувати. Я колись у нього ночував, то він до мене й завернув.
– І довго він спав?
— До півдня, це вже в понеділок. Я зранку до овець пішов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.
Рипнули двері, на порозі стала Наумцева жінка і вклонилася.
— Правду ваш чоловік каже? — спитав наказний сотник.
— Я хотіла його вранці розбудити, та не змогла, — сказала жінка.
— Прокинувся тверезий і не захотів обідати, — мовив Наумець. — Все турбувався, що був із товаришем і не знає, де той ночує, бо вони вночі розгубилися. "Обійди, — сказав я йому, — хутори — і десь напевне знайдеш!"
– І пішов?
— До Маркевичевого хутора.
— Потім зник? — спитав трохи стурбовано наказний сотник.
— Чому зник? Коли гнав я вівці в полі, зустрів його, було вже надвечір.
– І знайшов він товариша?
— Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не знає тутешніх місць.
— Після того ми вже його й не бачили, — сказала жінка. Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я вразився: були дивовижно між себе схожі, як брат і сестра, хоч жінка не була темна й низька.
Вони сказали все й дивилися на нас очима, в яких застиг, як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув головою, як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.
В помешканні зависла така тиша, що чути стало дихання дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й подрімував. Здається, він один не переймався тим, що відбувалося. Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи підтримки: наш розслід, здається, ні до чого не довів.
— Ви коли довідалися, що Дядечкового товариша вбито? — спитав я.
— На другий день, але Дядечко від нас уже пішов.
19
Ми їхали порожньою рудуватою дорогою. Віддалік на стернах паслася бурої масті худоба, а біля неї їздили на конях стадники. Часом вони перегукувалися, і їхні хрипкі голоси долунювали до нас, як каркання. Я подивився туди, де слалися рудівські поля — на перший позір, не було в них нічого особливого. Тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто припухлі, як спина вбитого нещодавно Петра. Відливали червоною іржею, а водночас темною якоюсь синявою. Над ними зависло голубе небо, і здавалося, що ця рудаво-синя земля тільки його продовження. Над крайнебом ховалося за хмару західне сонце — вечоріло. Стояла навколо дзвінка, широка, майже безмежна тиша.
(Продовження на наступній сторінці)