І мене обпекло: дививсь у широко розплющені переді мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло, і бачив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу померти, коли надто довго розглядатиму їх, через це заплющився. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в які потрапив, — був наче корабель між них. Плив без вітрил та щогол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож знову розплющився, щоб подивитись у широко розверсті перед собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських полів, біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наближав його до себе силою волі, і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я раптом скрикнув: переді мною постало обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його було заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася кров…
— Добре вам було? — спитала В'юцка, цілуючи мене в вуста.
Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді мною не було, і я мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й блимотіли. Сірий спокій увіходив у мої груди й розпливався по них, наче туман. Я був наповнений тим туманом і ставав невагомий. От-от мав відірватися від землі, але до мене доторкнулася гаряча рука.
— Не спіть, — зашепотіли біля мого вуха палкі вуста. — Не спіть, бо мені тужно сьогодні…
13
Вранці В'юцки біля мене не було, і я ледве зліз з полу. Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана, котрий моторно посилав до рота ще паркі вареники.
— Доброго вам ранку, пане канцеляристо, — сказав бадьоро Савич. — Чи не болить вам голова?
— Вгадали.
— Тоді випийте пива й закусіть варениками. Вони гідні найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз, вибачайте на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав був кант у славу вареників. Його й досі співають по школах.
Я випив кухоль й поклав до рота вареника. Але він не видався мені смачним. Тоді я залишив на столі гроші й вийшов на вулицю.
Назустріч мені виступила В'юцка з повними відрами, причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом, і світила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту усмішку, але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив був через вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне обличчя, великі тужні очі, а вуста розтулилися чи до усміху, чи до плачу. В'юцка підморгнула мені гострою, як пташине крило, бровою, я розсміявся й глянув на червонясту дорогу, яка й сьогодні не курилася. По ній котився круглий, як барильце, чоловічок з чорнезними довгими вусами та підвусниками, і мені увіч здалося, що простує він на розмову з паном наказним сотником…
— Так ти Кучурба чи Кочубей? — спитав його наказний сотник.
— Хто каже Кучурба, а хто Кочубей, — відповів, розсвітивши на круглому обличчі усмішку, стадник пана судді Ягельницького.
— Чи був ти в шинку козака Лук'яна Поповича в неділю сьомого вересня?
Кучурба зітхнув і хитнув головою.
— Хто був з тобою?
— Та Михайло з Лук'яном Кнуренком, стадники значкового товариша Федоровича, Хома Біда, Маркевичевий коровник; був той убитий… Петро і його товариш, звати його Іваном, а на прізвище Нечерда чи Дядечко. З них я тільки Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той убитий ІІетро, не знаю і не відаю.
Він вимовляв слова, лепечучи, його повні мокрі губи під чорними вусами приплямкували, говорив він швидко, розколюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому очі, і вони ставали здивовано-щасливі.
Я ж уперше записав у свою книгу ім'я вбитого і ймення невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли на слід, через це наказний сотник пожвавішав і запросив Кочубея сідати, бо той стояв серед покою, наче прицвяхований.
— Я не звик сидіти, — сказав Кучурба. — В мене, коли стою, голова ліпше варить.
— Лук'ян Кнуренко довго з вами був? — спитав Скиба.
— Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до стада й більше з нами не був.
— Що робили тут Петро з Дядечком?
— Шукали коня. Казали: скажений чи звідкілясь утік… Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій дорозі, збиваючи клубені рудої куряви, — вогняний кінь з упряжі Фаетона! Щось мені уявлялося, щось верзлося. Фаетон з легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні показилися. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли паслися, посипався на них із неба жаристий пил. Попік спини, і вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути її в прірву небес… Я мимовільно протер очі: засинав біля столу. Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються речі буденніші й незначніші.
— Чи не той це кінь, що про нього байки розказують? — спитав я.
— Та коли б їх послухати, — розсміявся Кучурба, затрусивши пухким тілом, — то начебто й той!
Оповідали, що з'являвся на світанні, як тільки вставало сонце. На дорозі чи просто в степу виринала раптом хмара куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи, начебто мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара розріджувалася, і в просвіти ставало видно вогняного коня, котрий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь. Про цього коня теревенили всі стадники довкола, і то було одне з найчудовніших марев, котрі привиджуються стомленим від безсоння очам саме тоді, коли на овиді з'являється велетенське світило, яке дає світові тепло.
Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів як дерев'яний.
— А від Поповича ви куди пішли? — спитав наказний сотник.
— Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до Андрія Хвоста, Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома Біда й хустку заставив…
Кочубей поплямкав губами й примружився, тоді знову заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горіхи, — оповідав про те, як пішли вони до В'юцки Безкровної і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В'юцка плакала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли співають.
На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на обличчя лягло щось, наче усмішка.
— Ну, а після того?
— Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду, стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав…
Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і захропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене черево, відбивши звук, наче впали вони на котел. І йому приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочунявши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння якої супроводжувало весь його сон.
— Хто може за тебе посвідчити? — спитав Іван Скиба.
— Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана судді Ягельницького.
— Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?
— Господь милував, — зітхнув Кучерба. — Та я, знаєте, панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоловік, пробудивши…
Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього. Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього й торкнув, як дитину.
— Авжеж, авжеж, — підхопився Савич. — Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся…
14
Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.
"Коло докручується", — подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим листом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх сюди прийде троє, — снувалася несамохіть думка, — і одного з цих трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайправильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою самотину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.
Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вимити її ні водою, ні настоями трав.
— Погано виспалися, пане Савичу? — підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи роздирав. — Так твердо ви заснули.
— Все це бісова В'юцка, — всміхнувся тепло дячок. — Не така це жінка, щоб дала виспатися!
Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з В'юцкою був таки я.
— Це вам не наснилося, пане дяче? — не втерпів спитати.
Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось загадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.
— Чи великий маєте в тої жінки борг?
— Мій борг у неї вічний, — проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу. — Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.
(Продовження на наступній сторінці)