На те стрепенувся раптом Петро й метнувся притьма в двері, щоб утекти. Але на ньому повисли два сердюки, і він упав додолу під їхніми важкими тілами. Відтак потягли його немилосердно по долівці, при чому подряпав він собі обличчя, і, спихнувши Оришку, яка ще й досі сиділа на покарній лаві, кинули на ту лаву Петра. Він крутнувся, щоб вирватися, відтак закричав тонко й пронизливо. Оришка звелася з долу, куди її трутили, і, ледве переступаючи ногами, побрела в куток, де сидів на лаві її батько.
Злетіли барбари і почали немилосердно шмагати Петрове тіло. Він стогнав, кричав, лементував, аж доки не опустилися барбари. Тоді до катованого підійшов Павло Мартось.
— Не бийте, панове, — сказав Петро, випльовуючи криваву слину. — Не збавляйте мене здоров'я. Я її візьму за себе!
Тоді спали поворози, і Петро сів на лаві. Відтак звівся, і його очі несамовито забігали по покої. Спокійно сиділи за столом урядові, спокійно стояли два сердюки. Спокійно опустив вуса Оришчин батько, а ще спокійнішою була сама Оришка. Дивилася на нього теплим, майже розчуленим поглядом, і її нижня губа звісилася, оголюючи жовтуваті зуби. Петро вклонився суду, тоді підійшов до лави, з якої шумно звівся Кость Гресь, вклонився і йому.
— Подайте руки! — наказав Павло Мартось. Петро подав руку, яка втонула у великій Гресевій долоні, на Оришку не дивився.
— Ти дав слово перед судом і сповнюй його, — сказав поважно Гамалія. — Відпустимо їх обох з ратушу, панове?
Урядові закивали головами, і Петрові на мить здалося, що всі вони без облич. Сидять тіні в одежі, безсловесні, завмерлі, і тільки хитаються вряди-годи, наче їх вирізано з паперу.
— Я, сину, — сказав Петрові Кость Гресь, беручи під руку, — на тебе зла не маю. Якщо вже оступився, май силу спокутувати. Заладь свою вину, і всі тобі це за добро візьмуть.
— А коли вини нема? — спитав Петро, переступаючи поріг.
Кость Гресь захихотів.
— Перед урядовими ти міг сказати й таке: їхнє діло питати, а твоє правду ховати. Але, коли не зміг того доконати, не блюзни!
Він пригладив повагом вуса, а Петро озирнувся затравлено. Побачив, що урядові повставали зі своїх місць і вели, певне, буденну балачку.
— Ви мудрий, — сказав Петро майбутньому тестю, — то вкладіть до моєї нерозумної голови ще й таке: чи добрий той чоловік, що жінка примусила його вийти за себе?
— Всяке в житті бува! — озвався Кость Гресь. — Аби тільки вини чоловік перед небом не відчував…
Петро подививсь у небо і побачив те саме, що і з вікна ратушу. Цвіло воно чистим шовком, на якому ясно згоряли срібні хмари. Смуток потік в його душу, і він зирнув на Оришку, яка йшла поруч. Мала лагідний на лиці вираз, аж покращала, а чи освітило її так сяйво від срібних хмар…
— Може, ви й правду кажете, дядьку, — мовив Петро, зупиняючись. — Але я знаю й інше. Коли пришити полотно діряве до нового, нічого з того доброго не виходить.
— То хто це полотно діряве? — аж скрикнув Кость Гресь. — Замудрився ти, хлопче!
На те поник і принишк Петро і йшов якийсь час мовчки. Не мав досить слів, щоб виповісти те, що розумів, і так ішли вони, доки мав Петро звернути до свого обійстя. Тоді він і побачив лукавий і насмішкуватий Оришчин погляд: очі її заблищали потайним і пекучим вогнем, від якого в його душу засівався попіл.
— Прийду сьогодні до твого батька, Петре, — сказав Кость Гресь. — Ніде і ти не дівайся, треба нам про весілля побалакати.
Подав Петрові руку, і той уклав у неї свою, безживну. Відтак завернули вони в бічну вуличку, а хлопець стояв і дивився вслід. Гресь ішов швидко, але поважно, вряди-годи повертаючи голову, — щось говорив до дочки. Вона ж ступала легко й весело, начебто й не бито її нещодавно.
7
Стояв завмерло, дивився й нічого не бачив, хіба тільки те огрядне тіло, сховане в мішкуватій сорочці, до якого ніколи не мав пристрасті. Йому здалося, що Оришка йде не від нього, а до нього, підступаючи все ближче й ближче. Аж очі приплющив у щемкому передчутті нещастя, що от-от має статися. Зараз воно відбудеться, зіткнення, яке породить блискавку, і та спалить усе і спопелить. Відчув, що від ніг до грудей та голови підіймається йому полум'я. Згоряв на цій пустельній дорозі, бо не мав куди йти. Здалося йому, що опинився на майдані з п'ятьма виходами з нього. Кидався поперемінне в усі, але скрізь наштовхувався на одне й те ж. Скрізь ішла на нього, криво всміхаючись, Оришка, і Петрові здавалося, що суне на нього потвора на п'ять тіл і з тисячею чорних палких очей. Дубнув під тим поглядом і пропадав. Хотів згадати інше обличчя, яке так вабило його й чарувало, але Настя Кутневська вже не існувала в цьому світі. Вона опинилася десь надто далеко, можливо, на отій луці, біля дерев — стояла серед трави і згоряла. Махала руками, наче хотіла злетіти, але ставала попелом. Він теж попелів під цим сонцем, і, здавалося, — навіки.
— Не можу одружитися з Оришкою, — простогнав він, таки рушаючи з місця. — Не можу щодня бачити й біля себе, щодня торкатись її — не можу!
Ішов, і сльози застеляли йому світ. Може, тому не бачив, куди йде, зрештою, було йому до того байдужки. Мав заплющені очі і здерев'яніле тіло, і те, що воно рухалося, теж не було в його волі. Ноги йшли самі, руки вимахували в такт, а сам був сліпий. Сплітались і розпліталися довкола нього хитро вигнуті лінії, які миготіли на червонясто-буруватому тлі; він поступово забував про людей і краєвиди, які залишалися за спиною. Так тривало, може, з годину, а може, й день, бо, коли розплющив очі, сонце похилилося до заходу. Тоді й побачив він дорогу, по якій простував. Була порожня, довкола стелився порожній степ, вигинаючи хвилі тирси, але скоро й цей рух припинився. Петро обернувся назад і там уздрів те саме. Ніде не було ані душі, не чулося ні дзвону цвіркунів, ні покрику птаха. Ледь-ледь шаруділа сухими головками трава, і він нерішуче зупинився наслухуючи. Здалося йому, що чує далекі людські вигуки і гавкіт собак, лементування й покрики, начебто йшла неподалік за кимось погонь. Стрепенувся й озирнувся затравлено. Кинув оком, шукаючи забіччя, щоб сховатися. Але довкола було таки порожньо, і він побіг по дорозі, плескаючи босими ногами по куряві. Від того збивався буруватий пил, який здіймався, наче дим, угору. В поросі постать утікача почала розтавати, заслонюватись і щезати; сутінки, які вийшли з трав, ще згустили той дим, зробивши з утікача тільки тінь. Тінь бігла без напруження, підстрибуючи і наче летючи над дорогою, але ходи не збавляла. Піт висіявся на Петровому обличчі — і був то холодний піт. Дорога починала стелитися м'яко й пухко, і від того пропадав тупіт ніг. Трава довкола заспокоїлася, і мертва тиша прийшла у степ. Зникли міражні звуки погоні, але Петро не зупинявся. Біг, і серце його, звикле до руху, билося зовсім рівно. Вряди-годи позирав у небо і побачив нарешті місяць. Той запалав іржаво-золотистим сяйвом, холодним рудуватим полум'ям, і на цілий степ раптом стало чути один звук — калатання серця втікача.
ВІРШІ, ЯКІ Я, ПЕТРО ТУРЧИНОВСЬКИЙ, НАПИСАВ У ВІТРЯНУ НІЧ
Дорога невідома тягнеться до краю,
Початок її в небі, де кінець, не знаю,
Побачив я сьогодні: починався день,
Цар-вуж в короні злотній, вилізши на пень,
Сльозу-перлину ясну тихо вигрівав,
А я чогось весь ранок був ходив, шукав:
Чи зілля, може, може, квітку несмертельну,
Відтак знайшов дорогу я лише пустельну.
ВІРШІ ПРО СВІТ
Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,
Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.
Щось упало, поламалось щось в душі чи в світі,
Опускають, квіт скидають вже й осінні квіти.
Коло котить, коло бродить, коло скрізь, в усьому,
Тишу п'ю я і сумую у порожнім дому.
Щось з'явилось, покотилось, щось живе, забуте,
Щось шепоче, мружить очі, добре, гарне, любе.
Щось велике, хоч безлике, щось, як помах крильний.
Як пізнаєш, покохаєш, станеш вільний, сильний.
Цю дорогу топчуть ноги, що то за причина?
Світ кидає і не знаєш, чи не йдеш до згину.
Зупинися, озирнися, зрозумій щось в ньому,
Щоб не з'їло, не спалило, як вогонь солому.
Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,
Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.
Все з'явилось, зрозумілось, — ще чогось бракує.
Все пізналось, поладналось — смуток серце чує.
Що там в тиші тужно дише, що за звук там знову?
Цокіт кінний, цокіт кінний, цокіт загадковий.
Прислухаюсь, напиваюсь того цоку з тиші —
І малію, й сутенію, бо то звук із виші.
Не впізнаю, не вгадаю таємничу мову,
Тож сумую, тишу п'ю я у порожнім дому.
РОЗДІЛ III
Петро утеклий другий
1
— А що, Петре, — почувся голос із темені, — добре тобі живеться з молодою жінкою?
Петро зупинився, наче хто його вдарив, і різко повернувся на той несподіваний голос.
– І хочеться тобі з мене кпити, Горпино? — спитав прикро.
— Чого ж кпити, Петре, коли твоє життя й мені на очі сльози вибиває…
Стояв серед вулиці, майже розмитий темінню, і тільки його русявий чуб білів.
— Бачиш, — сказав тихо, — зачепила-таки мене… А я й сам збирався до тебе заговорити…
— Нащо?
(Продовження на наступній сторінці)