— А ви чарівниця! — підхопив я пристрасно. Вона засміялася, ми вийшли на алею, і нас добре побачили всі три вікна. Рук ми вже не тримала з'єднаними, а йшли трохи наче й сторонячись одне одного.
— Не поспішайте, — попередила мене Софія.
Ми ступали поволеньки, обоє заспокоювалися, обоє мали майже байдужі лиця, йшли назустріч трьом струменям, що лились із шибок; я вже навіть побачив уклеєну в скло монументальну постать мадам Фридерикс; здалося мені, що очі її відсвічують червоним. У другому вікні стояло бліде, майже біле обличчя Наталі, а покоївка десь зникла. Зрештою, вона з'явилася з-за рогу дому в накинутій на плечі свитці і в зав'язаній під підборіддям хустці. Обличчя її цвіло, а з рота виривалися струмені пари.
— Ходіть уже, пані кличуть, — озвалася вона, не в силі загасити усміху, який, до речі сказати, таки прикрашав її миле личко.
— Що вона хоче? — холодно спитала Софія.
— Кажуть, самовар закипів, — блиснула лукавими очима наймичка.
— А він таки справді закипів? — спитав я, мимоволі переймаючи той її усміх.
— Аж на столі стрибає, — відказала весело покоївка й крутнулася на стежці, щоб якнайшвидше сховатись із морозу…
Я повертався додому, приголомшений тим, що відбулося. Западали ранні зимові сутінки, від чого сніг став прозірчасто-синій, а над головою розгорнулося бузкове тремтливе небо, яке готувалося впасти на голови всім живим і, з'єднавши бузкові площини із площинами синіми, народити ніч. Я йшов обережно, наче крадучись, готовий щохвилини пришвидшити крок, — не хотів, щоб мене хтось перестрівав із знайомих. Сьогодні бажав набутись сам, непомітно прослизнути в свою кімнату і вже там розмірковувати про все, що сталося, а може, просто покупатись у солодких хвилях, якими мене обдаровано. Хотів бути задоволений і щасливий, бо, відколи знаю себе, не відав таких почуттів і такого піднесення. Здається, не так багато часу минуло відтоді, коли я вирушив із Києва до Житомира, а скільки всього сталося? Коли б під цю хвилю зустрів я себе самого, отого холоднозорого молодика, від якого всі сахалися, відчув би те, що до мене відчували інші люди: обридження і острах. Зараз же я був добрий, благий, розмлоєний, щасливий — не мав діла ні до кого у світі, бо збагнув не таку вже й малу істину: жити у світі і зі світом ліпше, ніж залишатися його холодним спостерігачем. Усе менше й менше користуюся я даром роздвоєння, все рідше й неохочіше відпускає од себе моє видиме невидиму частину єства; більше того, в цей чудовий, синьо-бузковий вечір я пізнав ще одне: саме тепер починаю ставати по-справжньому цілісним. Раніше я цілісністю тільки хвалився, а зараз починаю нею жити — оця моя нехіть до роздвоєння і є ознакою того. Ні, не був я такий засліплений, щоб не бачити: Софія просто поспішає вийти заміж, а її матінка прагне якнайшвидше ту дочку випхати з дому; я знав, що не для мене той затишний дімець, та й не вмістив би він дві родини. Я таки ніколи в ньому не поселюся, і мене, може, як і всіх, чекає з'їдливе й монотонне сімейне життя. Здається, й наречена моя тільки вдає із себе янгола, насправді ж характер має твердий і невдовзі спробує, як і всі жінки, сісти мені на карк, щоб перетворити мене у слухняного прислужника, — все це я розумів, бачив, але не хотів сприймати. Не міг думати про завтрашній день, бувши так наповнений днем сьогоднішнім. Скільки є його в світі — щастя, думав я, а коли воно посилається, треба його випити без острашок і застережень. Треба наковтатися його спраглими вустами, бо за день-два стане воно неістотним і невловимим. Знову вдарить, як мороз на квіти, холодний та жорстокий будень, отож хотів самооблуди, й мав її, і втішався з неї, напивався, похлинаючись. Хотів марити юним дівочим тілом і горіти коханням до прекрасної істоти, хотів відчувати вічно загадкову таємницю жінки, вдихати в себе її запах, вражатися. Одне слово, хотів жити для себе, а світ, який колотиться навколо, хай відступить і не чіпає мене, хай поколотиться трохи без мене — холоднооких молодиків у ньому вдосталь. Коли все буде гаразд, коли нарешті осягну те, чого прагну, поставлю у цій своїй книзі останню крапку, й ніколи більше моя рука не потягнеться до пера: відтепер я мрію влаштувати власне гніздо, відтак матиму потребу огородити його й тішитись у затишку. Хто зна, можливо, я хочу перетворитись із persona grata в людину елементарну, яка живе й бореться за своє існування, радіє, коли їй радісно, і сумує, коли б'ють її невдачі. Хочу пити життя, щоб не прогавити в ньому ані хвилини — воно не тільки чорне чи сіре. Воно різноманітне і різнояке, все залежить тільки від окулярів, які накладаємо на очі. Зараз на очах у мене рожеві окуляри, і я радий з того, хочеться навіть підскакувати й безглуздо всміхатися, я навіть чуда особливого прагну — нехай, наприклад, це чудо буде жінкою. Воно і в цю мить з'являється до мене і живе в мені, і я знову стаю в подвійній іпостасі, розділений на єство жіноче й чоловіче в собі, єднаю їх, як щось воістину сокровенне, готовий засліпитись і захмеліти — хочу такого з'єднання, і всі остудні міркування вириваються з мене, як пара з рота. Починаю закипати зсередини, я сліпий, бо не бачу навколо ні людей, ні вулиць, вони мені під ту хвилю й непотрібні, адже існує вищий сакрамент, якого я готовий доступитися — великий сакрамент любові. "Ното sit homini deus", — проголошую не без патетики і задираю самовпевнено носа…
Але й сьогодні мені не судилося пораювати належно: тільки-но ступив я у хвіртку, як відразу ж побачив суху зігнуту постать учителя латини Міхневича (чи не мої латинські фрази викликали його у світі), він зирнув на мене з-під форменого кашкета, і я весело подумав: чи не хоче знову зі мною стрілятися?
— На мене виглядаєте, пане Міхневичу? — спитав я.
— На вас, — буркнув Міхневич, і не подумавши всміхнутись у відповідь.
— Будемо тут говорити чи зайдете до мене в гості? — спитав я все ще люб'язно.
— Зайду ліпше до вас, — так само понуро відповів Міхневич.
— То ласкаво прошу! — сказав я, відчуваючи, як шкрябнуло мені в душі: була це якась клята закономірність, що в найліпші моменти життя доля підсувала мені когось аж зовсім небажаного.
Мовчки піднялися по залізних сходах, Міхневич важко сопів у мене за спиною. Зрештою, опинились у кімнаті й сіли один супроти одного, розділені свічкою. Міхневич завмер у фотелі, випроставшись і дивлячись на мене понурим пильним поглядом.
— Все-таки хочу перевірити, — сказав нарешті, — чи справді існує в нашому домі скарб…
– І просите дозволу роздовбати мої стіни? — спитав я все ще добродушно.
— Ні, прошу дозволу їх тільки обстукати. А в нагороду відкрию речі, які будуть вам пожиточні й цікаві.
— А в Охоцької ви простукали? — поцікавився я в таємній надії здихатися гостя.
— В Охоцької всі стіни глухі. Там немає тайника…
— Дозволила шукати в себе?
— Я в неї купив це право, — гостро відказав Міхневич. — Купую його і у вас. За новини дуже й дуже вам пожиточні.
— Що за новини?
— Вони стосуються вашої нареченої, — буркнув Міхневич, все ще не відводячи од мене пронизливого погляду. — Але виповім їх тільки після того, як простукаю стіни.
— А коли й мої стіни виявляться глухі?
— Тоді я вважатиму, що ви мене розіграли із тим скарбом.
— Я сказав тільки те, що чув сам. Коли б був упевнений, що той скарб і справді існує, повірте, розколупав би стіни сам.
— Гаразд, я згоден повірити, що вас одурено. Але і в цьому випадку хочу переконатися, що всі розмови про скарб порожні. Я тоді зможу заспокоїтися…
Щось маніакальне мигнуло в очах Міхневича: це був чоловік, який од мети не відступає.
— Обстукуйте, — зітхнув я. — Чи довго це триватиме?
— Години зо дві.
— А чому не хочете розповісти своєї новини відразу?
— Тоді не витерпите так довго моєї присутності. Я стурбувався. Здається, він справді знав щось неприємне — приємного і сповіщати не було потреби. Але я вдав із себе байдужого, розгорнув книгу і спробував читати, в той час, як Міхневич почав лазити біля стін, методично їх обстукуючи. При цьому він часто притуляв вухо до стіни, і чим довше це робив, тим більше я дратувався.
— Може, попрошу Охоцької приготувати, самовар і вип'єм чаю? — запропонував я, але він тільки блимнув у мій бік:
— Сидіть тихо! — наказав.
Я сидів тихо. Літери стрибали перед моїми очима, в серці млоїло. Хто знає, може, я справді пропустив щось важливе? Це було б дивоглядне, адже мої вивідчі здатності немалі. Останнім часом я, правда, був сліпий та глухий, зачарований лагідними усмішками жінок із Рудинської, а сьогодні навіть повірив, що одна з них мене щиро полюбила. Міхневич стукав. Одноманітно й уперто, і цей стук відбивавсь у мене в голові. Тук-тук, — тільки й чув я. Тук-тук! Міхневич, працюючи, надсадно дихав. Мені здалося, що починаю божеволіти. Я заплющився і слухав, як тахкотить моє серце. Тук-тук-тук-тук! — моє серце гупало в такт того безнастанного постукування по стіні. Не міг сидіти, тож устав і пішов на кухню, щоб узяти там шматок хліба й сала. Їжа застрявала мені в горлі, але коли поїв, мені полегшало. Міхневич усе ще стукав.
Тоді я пішов на кухню вдруге, зробив ватяні тампони й забив ними вуха. Стукіт став долинати тихіше, але я чомусь почав гостро до нього прислухатися. "Ах, господи, — подумав я, — дві істоти у цьому світі полюбив: хлопця, який кинувся з тетерівської скелі, і панну, про яку зараз маю почути казна-що. Якесь прокляття переслідує мене!"
Я почав міркувати: те, що оповість Міхневич, напевне, має бути правдою, адже і він нишпорка не з останніх. Йдеться, очевидно, про якусь міську плітку про Софію, що минула моїх вух. Ні, я учинив нерозважно: треба було в час залицянь пустити своє невидиме єство по салонах та компаніях і послухати, що там про мене та про Софію балакають. "Це все дурниці, — сказав я собі, — бо те, що балакають у компаніях, я зараз почую: немає ліпшого дослідника амурних історій за Міхневича". Міхневич тим часом стукав. У сутінках його постать нагадувала якусь допотопну істоту: вперту, послідовну й завзяту. Вона повзає по моїх стінах, а я мушу безживне сидіти в кріслі і тільки спостерігати. Я відчув, що вельми сьогодні стомлений і що очі мої злипаються. В грудях колотилося щось сіре й нудне, а вся моя радість та півнячий екстаз пропали навіки. Навіть не міг відтворити Софіїного образу — те сіре й нудне розмивало його. Я ставав покірний, зневолений, отупілий. Ну от, утішав себе, чим довше стукає цей чоловік, тим ближче до розв'язки! Я вже спав. Розплющивши очі й не тратячи свідомості. Бачив допотопну істоту, що повзає по стіні, але не впізнавав її. Чув далекий приглушений стукіт, але він мене більше не дратував. Був-бо наче стукіт годинника.
Цей годинник відстукав свої дві години й замовк. Я вийняв із вух тампони — допотопна істота рушила до мене. Сіла навпроти й подивилася морочним поглядом.
— Так що? — спитав я.
— Ваші стіни глухі. Вся та історія про скарб — байка!
— Можливо, — сказав я. — А тепер, які ваші новини?
— Мої новини звичайні. Про це все місто знає. Чи відаєте ви, що ваша наречена вагітна?
Очевидно, на моєму обличчі з'явилось щось таке, що втішило Міхневича. Я дивився на нього широко розплющеними очима, а на його вустах з'явилася усмішка.
— Перед вами, — сказав Міхневич спокійно й розважно, — Софія крутила роман із заїжджим офіцером. Той звів її й накивав п'ятами. Вона була у лікаря Завітневича, який твердо засвідчив стан її вагітності.
Я, здається, пожовтів, як вогник свічки, що мене освітлював. Здається, усміхався, але це навряд чи був веселий усміх.
— Ми з вами не зовсім мирилися, — мовив далі Міхневич. — Пам'ятаєте, навіть хотіли стрілятися. Але тоді говорила в мені збунтована кров. Потім я повірив, що ви поділилися зі мною неперевіреною чуткою. Ви й справді не шукали того скарбу, а коли так, не вірили в нього. Я повинен був би зважити на цей факт. Через це, як чесний чоловік, вирішив перевірити ваші стіни особисто і вчинити вам послугу, оповівши правду про Софію Фридерикс. Ті бестії хочуть вас окрутити, а в мене вже немає підстав відчувати до вас неприязнь.
Аж віддувся після такої тиради і встав, сколихнувши полум'я свічки, відтак став якийсь лахмато-широкий. На вустах у нього цвіло й досі щось схоже на усмішку, але дивився на мене без симпатії.
— Дякую вам, — пролепетав я.
— Моє вам шанування! — голосно сказав Міхневич, ніби впевнився, що я став тугий на вуха. — Можете мене не проводжати, сам знайду двері…
Ще раз хитнув йому на знак удячності, бо під цю хвилю й справді не міг звестися з крісла, наче був до нього приклеєний. У голові билася тільки одна думка: може, простягти руку до шухляди, де ховавсь англійський пістолет, і ввігнати кілька куль у того чорного й зігнутого, що спокійно залишав моє помешкання, — здається, він те заслужив. Але не міг рухнути жодним м'язом, був у цей мент дерев'яною, грубо витесаною лялькою, яка оживає, але наполовину ще бовван. Отож тільки міг дивитися, а дивився на підлогу, бо мені здалося, що Міхневич залишає за собою горілі сліди, ніби ступає на дошки розпеченими чобітьми. Але ні, то були білі сліди — глина, якої натлусив і по якій натоптався. Тоді вирішив послати за ним своє невидиме єство: хай зірветься із крісла, до якого мене приклеєно, і з беззвучним криком вистрибне йому на плечі. Хай схопить його невидимими руками за горло і хай захрипить те горло й забулькає. Але не зміг учинити й цього, бо невидима частина мого єство була припнута до крісла разом зі мною. Тоді я заплакав. Беззвучно, не кривлячи м'язів обличчя, — самі тільки холодні сльози покотилися по моєму лиці. Хай не обертається цей чоловік, котрий так тяжко мене уразив і котрий смертельно мене поранив у цьому жорстокому поєдинку. Мені здалося, що лечу з Голови Чацького, розпластавши руки й ноги, падаючи повільно в прірву, де мене чекають, наставивши гострі роги, почварні камені. Зараз упаду на те каміння, і мій крик розіб'ється в тій долині, як дзеркало…
Міхневич послухався мене й не обернувся. Йому не було вже до мене діла, бо розрахувався зі мною цілком. Тож не побачив моїх сліз і мого плачу — це його врятувало. Коли б побачив у цей мент мене, коли б зустрівся з моїми очима, не вийшов би з цього приміщення.
Але він вийшов із квартири, спокійно гримнувши дверима, від чого дерев'яні стіни захиталися, ніби зроблені з картону. А може, вони й зроблені з картону, та й я сам паперовий, як і всі оці речі навколо — все це несправжнє, все пап'є-маше. Все легко може загорітися навіть від одного мого бажання, варто тільки зробити рух, ніби викрешую вогонь.
Але все ще був я незрушний, все ще не знав, як повестись у цій ситуації та й чи можу щось учинити? А може, виплачу всього себе, всі доброчинні свої наміри й почуття, які огрівали мене ще кілька годин тому, а залишу тут, у фотелі, порожнє тіло із того-таки пап'є-маше? Вперше в житті був покараний так безоглядно, програв партію в шахи, де моїм партнером було саме життя; воно, життя, поставило мені мат і, відкинувшись на спинку стільця, задоволено регоче. Зовсім так, як регоче Ленсаль, інспектор гімназії, а я тільки сиджу й дивлюся. І в мене висихають на обличчі сльози, а очі стають сухі й порожні — блукають кімнатою, покинувши моє тіло. Хочуть упізнати, куде це потрапили і що це за клітка, в яку їх зачинено. Мені здалося, що сиджу я під відкритим небом, бо стеля раптом почала здійматись і вищати, а тоді різко відпала. І лягло мені на обличчя небо, холодне, сіре, заповите хмарами. З нього посипалися сніжини, я покривався білим пухом і ставав як дерево в саду Фридериксів, тільки навколо стояла ніч. Я заплющився, а коли розклепив повіки, свічка майже догоріла, а вогонь готовий був перейти на стіл — може, погасне, а може, почне на ньому танцювати. Жовті кошлаті тіні рухалися біля мене, безголові люди чи безголові привиди; здається, вони танцюють контрданс. Я ж шукаю чогось поглядом у кімнаті, роздивляюся пильно кожну річ — всі знайомі мені, але й непотрібні. Ліжко, стільці, крісло, в якому й досі сидить тінь од Міхневича, голі стіни, а на одній із них картина, яку залишив мені у спадок Кулаківський. Придивився пильніше: що на ній зображено? Кошлаті й безголові тіні, що танцюють контрданс, дами й кавалери, а серед тих кавалерів я. Дамою у мене Сухокоста, та сама, що колись лізла за мною, коли дряпався по крутій стежці біля Голови Чацького. Я знову приплющився, а коли отямився вдруге, помітив, що в кімнаті моїй голо, що всі речі позникали, а є тільки комод, на якому стоїть мале пуздерко, яке приніс мені Барановський, — отрута, призначена для мене. Дивився на Це пуздерко довго й пильно, перевіряючи, чи існує воно насправді, чи, може, це тільки чергове моє марення. Але воно було: єдина річ, що не розтопилася від дотику мого погляду. Очевидно, саме там сховано призначення моєї долі, папір, на якому написано присуд; я зараз устану, піду й прочитаю його!
Зворухнувся, ну, звісно, вже можу рухатися, махнув рукою, щоб переконатись у цьому, — все, здається, стає на місця; я вже ожив, адже знайшов річ, яка мені необхідна. Вже міг звестися, вже звівся. Підлога і стеля захиталися, стіни стали навкоси, але на ногах стояв твердо. Такою твердою ходою пішов до комоду та пуздерка, що на ньому стояло, і, хоч хитався комод і стіна біля нього, простяг руку й узяв пуздерко, а тоді поколивався разом із ним на кухню, де стояло в мене відро з водою. Відчув радість од того, що так легко слухається моє тіло, що в голові немає жодної думки, що я вільний та розкутий і таки нарешті сам. Мені треба випити ці ліки, що їх заготовлено виключно для мене, адже це пуздерко, проблукавши по різних руках, все-таки повернулося.
Тихо й затишно раптом стало в моїм помешканні, навіть свічка перестала горіти, а здивовано поблимувала до мене золотим оком. Я зупинився: перестріло мене дзеркало. В глибині його бовваніла незнайома постать з білим, як стіна, обличчям, і я був переконаний, що не знаю того чоловіка. "Чи не здається це тобі дивним? — спитав у тієї істоти. — Двоє мене полюбили й обидва померли". — "Ти їх убив" — відказав той чоловік у дзеркалі. "Може, й так, — згодився я покірливо, — але навіщо?" — "Бо не можеш жити у цьому світі, як усі люди, хіба не помітив? На чолі в тебе знак!" Я придивився: може, й справді на лобі в мене щось є? Але чоло того чоловіка, до якого придивлявся, було чисте. "Нема в мене ніякого знаку" — сказав я. "Є, — мовив той чоловік, — а вбив ти їх тому, що сам ніколи нікого не любив" — "її я хотів полюбити, — сказав пошепки, — її я, здається, й полюбив". — "Тоді вона тебе не любила. Хотіла скрутити, як останнього дурня, а ти, такий телепень, і не розібрав!"
Розсміявся, справді — я телепень. Через це й хочу прийняти ці ліки, а відтак спокійно заснути. Завтра прокинуся сцілений і не корчитиму з себе ідіота. Моя мета була доказати, що навколо люди гірші за мене, а хіба це не так? Є нагода ще раз переконатися, що я ліпший за інших, а коли так, спокійно ступатиму по землі.
Роздивився пуздерко, яке тримав у руці: чи випробовуваги його? В грудях у мене наростало щось чорне, заповнювало всього мене — чорний кисіль, щось важке й холодне. Я подививсь у дзеркало й не побачив у ньому нічого й нікого: кімната, в якій стояв, була порожня. "Господи, — подумав я, — вона хотіла зробити з мене посміховисько". Хотіла, щоб ціле місто реготало з мене, тицькаючи пальцем. Воно й зараз уже регоче, але ще стримано, душачи сміх рукою, притуленою до вуст. Воно завмерло там, за вікнами, і чекає, коли заковтну гарненьку наживку. Я вже майже зловлений, вже пече мені губу гачок, який таки вчепивсь, я — в річці часу, а на березі стоять усі троє Фридериксів та й покоївка їхня — схопилися всі разом за вудлище й тягнуть, аж піт тече. Вони наївні й дурні, ці відчайдушні рибалки, хочуть витягти мене на берег, накинути сітку, а тоді притягти в затишний дімець. Вони надто наївні, ці Фридерикси, бо, хоч уявляють, що в тому домі шипить, пострілюючи жиром, сковорідка, не беруть до уваги, що риба їхня може зірватися.
У мене знову потекли сльози, які замерзали на щоках, а в грудях товклася темрява. І так мені стало легко, що завити захотів. "Ні, — подумав я, — ніхто з мене не посміється! Не відчув радості Міхневич, і не втішиться Ковнірчук! Я таки вип'ю те, що ховає в собі це пуздерко, і хай воно вирішить мою долю…"
Відчув похмуру урочистість, а ще похмурішу радість. Відчув зловтіху і незнайоме досі задоволення. Я примушу їх усіх позатуляти роти, і хай ті роти перекривляться з жаху, а не зі сміху.
Рука моя, тримаючи склянку з водою, перехиляла пуздерко. Рідина з'єдналася з водою, яка залишилася прозора. Я пішов до ліжка, поставив склянку на тумбу й почав розстеляти постіль. Вийняв сигару й припалив її од свічки. Роздягся й натягнув нічну сорочку. Натяг ковпака із китичкою і спокійно вклався.
Курив і хотів заспокоїтися. Але не міг по-справжньому втішитися — накотилося на мене щось колюче й гостре. Хвиля солона й кисла — боляче мені було на серці. Я плюнув на запалений кінчик сигари й поклав її на попільницю. Тоді потягся за склянкою й почав неквапно пити. На смак вода вийшла трохи гіркувата, але не бридка. Я випив усе, що було в склянці, а тоді пожбурив її геть. Склянка вдарилася об картину, на якій зображено було контрданс, і з дзенькотом розбилася об підлогу. Свічку гасити я не став. Вона догорить до краю й погасне сама. Я заплющився: зараз усе почнеться…
Усе почалося через п'ять хвилин. У животі в мене раптом загурчало, і я відчув, що тіло обсипало дрібним потом. Ще за кілька хвилин я зірвався з ліжка й, ранячи босі ноги об розсипані на підлозі скалки, помчав на, кухню, де стояла моя нічна ваза. Мене пронесло так гостро й нестримно, що, коли отямився, все обличчя було мокре, а по тілі пройшов трем, який відчуває людина при звільненні.
РОЗДІЛ XIV
Через кілька тижнів після цього місто було сколихнуте разючою звісткою: отруїлася дівиця Софія Фридерикс, упавши в відчай, що свого гріха їй уже не втаїти і переконавшись, що не зможе вчинити те з моєю допомогою. Ці тижні я не дармував, а примушував своє видиме й невидиме єство тягатися по всіляких вечірніх зібраннях: на мене видимого дивилися з насмішкою та співчуттям, а невидиме почуло те, що вони з цього приводу думають. Виявилося, що Міхневич сказав правду: за моїми амурними зальотами таки стежила вся інтелігентна частина міста — всі з нетерпінням очікували, як все закінчиться. Те, що я раптом перестав відвідувати будиночок на Рудинській, вельми заінтригувало міських пліткарів; зрештою, вони слушно дійшли висновку, що хтось мене попередив. І все-таки звістка про самогубство Софії Фридерикс усіх приголомшила, а найбільше мене самого.
Ніколи ще Житомир не знав такого багатолюдного похорону, на який, певна річ, я піти не міг, адже був певною мірою причетний до відчайного вчинку згаданої дівиці, про що й говорили майже скрізь, і я мимоволі став місцевого знаменитістю, хоч вини за собою не відчував. Оголосив себе хворим і перестав ходити в гімназію, так само не виходив я на вулицю, і єдина жива істота, з якою спілкувався, була Охоцька, яка мала обов'язок столувати мене. Охоцька й принесла мені звістку про Софіїну смерть, дивилася при цьому на мене блискучими очима і відразу ж звідомила, що на її думку, я тут ні при чому, що кожен добромисельний чоловік учинив би так само, та й звідки було знати, що станеться саме так?
Похоронна процесія мала пройти повз мої вікна, бо Фридерикси були православні, а шлях на православний цвинтар ішов якраз попри гімназію. Я міг стати біля вікна й дивитися на незчисленну юрбу, що заповнила цілу Вільську, тужливо грала музика, несли безліч вінків; зрештою, я побачив і мадам Фридерикс, її молодшу дочку й покоївку — всі в чорному, запечалені й урочисті; вони йшли відразу ж за домовиною, яка ховалась у катафалку. Дах катафалка закривав мені покійну, але я й не подумав вислати на вулицю невидиму свою половину — ні для чого воно мені! Позірно був спокійний, хоч усе в мені крижаніло й тремтіло, — я відчував незбагненний ляк і дивний покаянний відчай, — крізь зачинені вікна до мене долинав виразний запах смерті: соснова глиця із духом напіврозкладених квітів, хоч квітів у цю зимову пору й бути не могло. Хотів одступитись від вікна, але не зміг рухнути й пальцем; на вийсті з нашого двору стояла Охоцька з дітьми, трохи осторонь чорною тінню завмер Міхневич; серед тих, що йшли в процесії я впізнав директора гімназії й кількох учителів, але не вони зараз мене цікавили. Хтозна-чому я шукав серед знайомих та незнайомих облич Миколу Платоновича Біляшівського, але його цього разу в юрбі не було. Коли ж процесія дійшла до нашого дому, мадам Фридерикс, її дочка, а з ними й покоївка одночасно повернули в мій бік голови, а з ними подивилась у цей бік і частина цікавих, — я уздрів, що то все мої вороги, які глибоко зневажають мене й осуджують. Але від мене вже нічого не залежало, я знав: те, чого найбільше остерігався, збулося: про мене говорять зараз із інтересом та завзяттям; відтак подумав, чи не вчинити так, як мій попередник по цій квартирі Кулаківський, тобто покинути цю гавань і знову поблукати в краї невідомі. Здається, минуло небагато часу, відколи сюди приїхав, а вже зв'язався з містом так сильно, що це починає мене гнітити. Всі наївні настанови стояти осторонь життя виявилися сміху варті, — сам того не помічаючи, я зробився головною дійовою особою власної "Чорної книги". І хоч я без вини винуватий, не можу обминути простої істини: жертви мого перебування тут — ті, кого я любив і хто виявляв добрі почуття й до мене. Позбувшись їх, я знову стаю самотній, і ця моя самотність уже не та, якої шукав півроку тому. Та перша самотність була самовтіхою, тоді я був упевнений і самонадіяний, тоді й світ для мене був, як картинка в дитячій книжці, і своє ставлення до нього та й думки свої я міг би записати по пунктах чітких та недвозначних. Я міг легко кпити з людей, розігрувати з ними комедії й дивився на них, як мисливець на дичину, і, як мисливець, тішився, коли посилав у жертву жменю шроту. Зараз, думаючи про це, я відчуваю смуток, бо знаю, що ніколи не збагну світового тайнопису. Почав жаліти свою "дичину", і це був перший крок до того, що самотність та відреченість од світу почала мене гнітити. Я захотів когось полюбити, але сумна виявилася моя любов, гірка й безнадійна. І я раптом відчув, що та самотня шкапа, яка й досі блукає по житомирських вулицях, — це якоюсь мірою і мій образ, образ смутного блукача.
Струснув із себе ці думки: ні, то маячня! Нерозумна й алогічна, а все тому, що в душі моїй починають осідати невідомі раніше кволість і нерішучість. Вливаються в мою душу від тієї жовтої музики за вікном і мають запах глиці та перезрілих квітів. Я зібрався на силі й таки відійшов од вікна, але жовта музика наповнила мою кімнату вщерть, кожна цаль її об'єму була насичена нею, звук тремтів і мучив мене. Я кинувсь у кімнату, вікна якої виходили в протилежний бік, але й ця була до стелі забита тим-таки жовтим зойком. Тоді я вчинив те, що й при Міхневичу, коли той обстукував стіни: забив собі вуха ватою. Але в цей мент музика затихла. Я сидів у кріслі, глухий і хворий, і нервово посмоктував сигару. Дим сухо входив у груди й розчинявся там. Здавалося, починаю дихати вогнем, який запалює мені голову. Я відклав сигару й приплющився. Було тихо. Зовсім тихо. Так тихо, що аж очі почали склеплюватися. Щось мені треба вчинити, думав я. Вийти з цього помешкання й пройтися вулицею, високо звівши голову. Не я винуватий у цій смерті, і про це треба кожному звістити. Прийти в гімназію в наглухо застебнутому мундирі й подивитися в очі всім своїм колегам. Коли хтось схоче мене звинуватити, хай вони відчують мою переконаність. Ніхто з чужих, а тут усі чужі, не має радіти з моєї кволості: кожен із них учинив би на моєму місці так само…
Але це буде тільки завтра. Доти в мене багато вільних, порожніх і непотрібних годин. Безліч хвилин і секунд, які мушу пережити сам. Чи можу когось навідати? Ленсаля, Бергена, Ковнірчука, а може, Миколу Платоновича? Чи спуститися мені до Охоцької і спокійно з нею потеревенити — вона мені співчуває. Але про що буде сьогоднішня балачка? Про похорон і сумну подію, сьогодні про це говоритимуть по всіх домах. Звістка про цю смерть поширилася по місті, заповнивши його так, як нещодавно заповнювала мої кімнати жовта музика. А може, мені вчинити те, що й Борген? Вийти на подвір'я й, розстебнувши шинелю й мундира, піти від одного шинку до другого. Замовляти в кожному по дві чарки, щоб потім очманіти, як чманіє і він?
Все це знову-таки мені не підходило — викликало б побільшену цікавість до моєї особи. Борген чинить так завжди — до цього звикли, я ж узагалі не п'ю. Лишалося отже одне: сидіти в цьому фотелі й чекати завтрашнього дня.
Сьогоднішній день для мене не існує. Хочу я того чи ні, а доведеться вдихати запах глиці і зів'ялих квітів. Мертві дні, які нас відвідують, потрібно віддавати мертвим…
Наступного дня я вчинив так, як намислив. Ретельно поголився, застебнув на всі гудзики мундир і пильно озирнув себе в дзеркалі, щоб не було на мені й порошини. Чоботи наваксував ще звечора, я тільки навів блиск шерстиною. Важче було з обличчям — всі мої хвилювання й переживання мимоволі відбивалися на ньому, а може, це по-інакшому почали світитись у мене очі — невмолиме дзеркало душі? Я змушений був, як актор, потренувати належно обличчя. Ну от, воно стало поважне. Я міг виходити з дому, що й учинив незагайно. Спускався по залізних сходах, як кілька місяців тому — впевнено і беззастережно, від того сходинки під йогами дзвеніли. Здається, це здивувало Охоцьку, бо не витримала, щоб не визирнути з дверей.
— Чи смачний був сніданок, Киріяку Автомоновичу? — спитала в мене: сніданок мені приносив її старший хлопець.
Я приклався до руки Охоцької, сказавши, що ці руки не можуть готувати несмачно. Охоцька заграла очима.
— Обідати прийдете? — спитала.
— А чого б я мав не прийти? — запитав я спокійно.
— Приходьте просто до мене…
Охоцька увіч хотіла відновити наші колишні дружні стосунки, а я, не маючи нічого проти, чемно вклонився.
— Непогано виглядаєте, Киріяку Автомоновичу, — сказала вона.
Я розвів руками, мовив багатозначне: "О!", і ми всміхнулися одне одному.
Ранок почався, таким чином, з доброї настроєності, і це мене підбадьорило. Правда, в поведінці Охоцької було щось таке, що зумисне підкреслювало: немає їй діла до міських пліток, однак з її боку це був вияв дружнього ставлення до мене, а саме цього мені бракувало.
Йшов вулицею, строгий і підтягнутий, гудзики на форменому пальті блищали, сяяли носки чобіт, обличчя було незрушне — я навіть одпустив свою невидиму половину, щоб подивилася на мене збоку: асе виглядало якнайліпше. Зустрічалися якісь люди, які дивилися на мене з інтересом, але я відповідав найнастирливішим холодним і ясним поглядом, від чого настирливець неодмінно знічувався.
Розрахував свій час так, щоб зайти у двір гімназії ще до того, як почнуть розводити гімназистів по класах, — у дворі мені зустрівся Борген.
— Як себе почуваєте, пане Боргене? — спитав, чемно всміхаючись.
— Ет! — махнув Берген рукою, обличчя в нього було зім'яте.
— Знову хапала за душу печаль?
— А вас, я бачу, печаль не бере? — сказав Берген трохи невдоволено — таки натякав на події останнього часу.
— Щось проти мене маєте, пане Бергене? — я дивився на нього холодним та ясним поглядом, саме тим, при допомозі якого тримаю дисципліну в класі.
— З чого ви взяли? — злякався Берген. — Просто я ще не прийшов до тями після вчорашнього.
Це теж звучало як натяк, але я не хотів заводитися.
— Приходьте до тями хутчій, пане Бергене, скоро дзвінок! — сказав я поблажливо й рушив од нього.
Берген дивився мені вслід. Здається, він сплюнув, а може, й ні? Може, він нічого мені не натякав, а таки впився учора, як це умів, а сьогодні не може отямитися? Я йшов упевнено й прудко, обличчя лишалося поважне, але в душі починав ворушитися черв'ячок. "Ну-ну", — підбадьорив себе я…
Учителі зустріли мене такими ж поглядами, що й перехожі на вулиці, й однаково реагували на мій відвертий і ясний позир. Ніхто, звісна річ, не сказав мені ні слова, ми перемовлялися про шкільні справи, один тільки Міхневич вів себе інакше. Дивився на мене пильним, чорним поглядом, ніби хотів пробратися мені в душу і там усе обнишпорити. Я вдавав, що не помічаю його настирливості й того, що він стереже кожен мій рух. У коридорах тупотіли діти, я зирнув на великий настінний годинник, що висів в учительській кімнаті, — за кілька хвилин мав ударити дзвінок. Зайшов Ленсаль і почав тиснути руки кожному, а побачивши мене, скинув бровами. Міцно потис руку й тихо мовив:
— Співчуваю!
— Дякую, пане Ленсалю! — просто сказав я.
— Прикра й неприємна історія, — мовив Ленсаль. — Але на вашому місці я вчинив би так само…
Я розвів руками і раптом помітив, що до вашої розмови дослухаються інші.
Ця сцена могла б перетворитись у німу, але всіх нас виручив дзвінок. Кинулися розхапувати журнали, я вийшов у коридор і готувався пройти по ньому таж, як це звик: випростано й неспішне, набираючись самоповаги, яку так люблять відчувати учні. Але мене нагнав Міхневич.
— Хочу висловити вам співчуття, — глухо сказав він.
— Співчуття у чому? — спитався я.
— У лихові, яке сталося, — мовив він. — У тому і я трохи винуватий. Коли б не я, дівиця, може, й не наклала б на себе руки…
— Перестаньте, пане Міхневичу! — трохи різко сказав я. — Кожен спокутує свої гріхи сам. І немає тут винуватих, хіба той, що зробив їй дитину й накивав п'ятами…
— Але ви проти мене нічого не маєте? — спитав Міхневич знічено. — Повірте, я сьогодні цілу ніч не міг заснути.
— Значить, у вас не все гаразд із нервами, пане Міхневичу. — Я позирнув на нього, і мені в душу ввірвалося щось гірке й солоне: я, здається, починав жаліти й цього чоловіка. В нього посмикувалася права брова, обличчя було сіре й нездорове, а очі вже не дивилися на мене, а були скошені. — Коли б усі, хто плескав про ту історію, — сказав я так само різко й категорично, — терзалися муками сумління, то цієї ночі не спало б півміста, принаймні вся його інтелігентна частина. Ту новину ви мені повідомили перший, пане Міхневичу, але після вас до мене підходило принаймні з шестеро і слово в слово оповідали те саме. А коли б ця історія протяглася, то до мене підійшли б шістдесятеро і знову-таки повідомило б те саме. Ви не помічали, пане Міхневичу, що цей світ створено з самих добродійників?
Різко повернувся й пішов, залишивши Міхневича розгубленого й розхвильованого — здається, це був останній акт нашої дуелі. Я вже не жалів його, швидше відчував зловтіху: хай карається! Підійшовши до класних дверей, я змінив ногу, щоб переступити порога з правої, як це робив завжди. Прокрокував до кафедри, відмірявши звичну кількість ступнів, і кинув оком. На мене дивилося кілька десятків очей, дивилося з жахом, захопленням та цікавістю. Здається, всі ці очі сподівалися побачити не мене, а когось іншого. Але я вже був собою і за кілька хвилин довів те, вліпивши кола тому, котрий уважався серед них ліпшим учнем, але, з огляду на виняткову ситуацію, урока зважився не вивчити. Ця подія струснула клас, і я відчув, що погляди, протягнені від тих очей до мене, — добре наладновані струни, а я можу грати на них, що хочу. Коли ж так, все в світі нормально, і я можу заспокоїтися тим більше…
Але людська душа, очевидно, не така елементарна, як нам хочеться. Мені вдалось утриматися в такій формі тільки кілька годин. На четвертому уроці я відчув, що тінь умерлої незримо присутня біля мене: я подивився на учня, котрий відповідав, і раптом упізнав у його обличчі риси Софії Фридерикс. І хоч це була видима облуда, я відчув, що хвилююся. Розповідав новий матеріал, а в той час бачив себе в засипаному снігом саду, власне, не себе, а її: усміхнене обличчя, рука моя майже фізично відчула доторк руки її, я ловив дівочий погляд і коли зводила на мене очі, з рота в неї струмувала пара, а коли вона скрикнула, посипався сніг із тонкої гілочки.
На п'ятому уроці застебнутий на всі гудзики мундир став мені, наче середньовічні обладунки, важкий і тісний — захотілося розстебнутися, бо увіч бракувало повітря. Лоб упрів, я зібрав усю волю, щоб позірно лишатися незмінним, щоб, борони боже, мою слабкість не відчули там, де чатують на мене десятки пильних і насторожених очей. Треба було зайняти їх чимось, через це й дав контрольну роботу. Тепер вони зайняті і стривожені, тепер уже їм не до мене, отже, я міг хоч трохи розслабитися, щоб не задихнутись у своєму мундирі. Повернув голову до вікна й побачив прозоре обличчя Софії Фридерикс, управлене у скло. Дивилося на мене весело й лукаво, але вуста її стулені смутно. Я почав ходити класом від дверей до вікна, а тоді й між партами. Чоботи мої глухо стукали й порипували, і вже це примушувало учнів ще нижче схилятися над зошитами. До мене повернувся запах глиці та зів'ялих квітів, а в грудях розливалося щось гірке й солоне. Я сів до столу й почав заповнювати журнала; зрештою, так я робив завжди, коли давав контрольну роботу. В цей час визирнуло з-за хмар сонце й залило клас срібним світлом. Од руки моєї на папір упала тінь, і тінь нагадала орлиний дзьоб — цей дзьоб клював на папері дрібний бісер літер, власне, не клював, а випльовував. Дивно було те, що я не міг прочитати їх — літери розпливалися.
На шостому уроці не давав контрольної, бо це виявилося випробуванням не для учнів, а для мене: лишався-бо сам на сам. Тому вступив у двобій із десятком очей, котрі вже, здавалося, почали помічати мій розлад — ярився, як ніколи. Клас трепетав, я ж засудив кількох до різок, кількох залишив без обіду, а кільком поставив кола. Але й це не принесло мені полегші, мундир од того не переставав гнітити; я чекав дзвоника, як спасіння. Вирвуся нарешті з цієї задушної клітки і дихну свіжим повітрям.
Підійшов до вікна і здригнувся: по вулиці повільно брела знаменита житомирська шкапа. Йшла, понуро опустивши голову, й похитувалася, ніби впилася. Боки в неї позападали, аж прозначалися ребра, — шкапа даремно шукала в снігу чогось їстівного. Окрім неї, на вулиці не було нікого, і я раптом відчув до тієї нещасної тварини співчуття. Здається, щось таке відчував і Берген, коли на нього нападало гостре бажання випити…
Різко відвернувся від вікна. Учень відповідав біля дошки, крутячи в руках крейду. Від того долоні в нього були білі — я вирішив прислухатися до того, що говорить, але вловити нитки розповіді не міг. "Швидше б продзвонив дзвоник!" — подумав я, і в догоду мені це сталося. Я пішов до кафедри, щоб поставити оцінку, і раптом забув прізвище того, хто відповідав. Схилився над списком учнів, перебігаючи очима. Ага, здається, цей. Ручка вмокнулась у чорнило і, на велике здивування викликаного, що й досі стовбичив біля столу, вивела у журналі п'ятірку.
— Всі вільні! — сказав я класові, заплеснув журнал і, взявши його під пахву, дерев'яною ходою пішов геть…
І ось я вже можу нарешті вдихнути в себе свіже повітря. Морозне й чисте, воно обпекло ніздрі. Я відчув полегкість, шинеля моя була розстебнута, я хотів прохолодитися після задухи. Мимохідь озирнувся й побачив такий знайомий мені будинок, застебнутий на всі гудзики будинок-мундир. У цей момент один з його гудзиків розстебнувся, і звідти, з мундира того, випав ще один такий, як я. Теж був у розстебнутій шинелі й похапцем розстібав горішні гудзики. Теж задихався, а може, був надто спраглий. Обличчя в нього побуряковіло й набрякло — зирнув він на мене запитально і злякано.
— Тільки-но бачив шкапу, яка колись вас злякала, — засміявся я, і пара від мого сміху покрила мені, лице.
— О, то моя подруга, — сказав, добродушно всміхаючись, Берген.
Я присунувся до Адольфа Карловича ближче й несподівано для самого себе зашепотів:
— А що, пане Бергене, може, візьмете сьогодні мене в свої компаньйони?
Берген зніяковів і відвів погляд.
— Не можу вас узяти в компаньйони, пане Сатановський, — сказав винувато, — я ж бо яко наг, тако благ…
— А коли візьму у свої компаньйони вас? — спитав так само пошепки.
— Тоді буду вам сердечно вдячний! — мовив Берген. — Я, здається, вчора своєї покути не відбув.
— Покути від чого, пане Бергене?
— Від життя, — сказав Адольф Карлович, — яким маємо нещастя жити. Чи не помітили, пане Сатановський, наше життя — самий гріх. Отож я дбаю, щоб його змити.
Ми йшли серединою порожньої засніженої вулиці.
— Ви так справді вважаєте? — обережно спитав я.
— Переконаний, — відповів Берген. — Бо там, у тому мундирі, я лихий і мушу творити зло. Карати учнів, кричати на них, ліпити їм коли. А коли я розстібаю мундира, пане Сатановський, то не маю потреби зло те чинити. Тоді я добрий, бо таки покутую. Потім знову набираюся зла і дістаю від того почуття вини, яке в мені росте, як тісто на дріжджах, або ж набирається, як у відро вода.
— А ви потім ту воду виплескуєте геть?
— За кілька махів, — сказав добродушно Берген. — Але послухайте, пане Сатановський, ми, здається, з вами вже раз компаньйонами були.
— Не пригадую такого, пане Берген, — мовив я. — Коли це?
— Повинні мені ви сказати коли, у вас голова молодша. Але ми напевне вже були разом, я своїх компаньйонів не забуваю.
— Пригадав, пане, — мовив я. — Перед тим, як викинувся з вікна Ковальський.
— Може, й перед тим, — згодився Берген. — А взагалі, мені трохи дивно, що не гребуєте моїм товариством. Хіба не видно, що я пропащий?..
Ми вже підійшли до Боруха.
— Чи ви пропащий, не знаю, — сказав я. — Але ви старший від мене чоловік, а зі старшими часом варто перекинутися словом.
Ми переступили поріг, Берген важко зітхнув…
— О, пане Бергене! — щасливо сплеснув руками Борух. — Чи ж ви здорові? Сьогодні я вас не сподівався…
— Той, що тратить сподіванки, — поважно відказав Борген, — нещасний чоловік.
Ми пішли в дальній куток, колись стіни там сльозилися, а зараз були покриті плівкою льоду. Я раптом відчув у душі холодок: чого сюди прийшов і навіщо? Зрештою, що маю робити? Повертатися зараз у порожню квартиру було ще гірше — там знову сяду в фотель і знову перетворюсь у боввана. Ми пригостилися.
— А тепер посидьмо трохи, — сказав Берген. — Щоб він узяв.
— Хто він? — спитав я, відновивши дихання.
— Як хто? Зелений змій. Зараз він почне висмоктувати з нас зло.
Мені раптом пригадалося, така ситуація десь уже була. Якийсь шинок, червонобородий шинкар. Зелена дівчина, котра співає химерних пісень, — чудна вакханалія. Дивні речі писав ти, мій далекий предку Ілля Турчиновський, дивні тому, що тільки тепер їх почав я розуміти.
— За кого він у вас, цей Зелений змій, — спитав я, — за бога чи за чорта?
— Бог — це бог, а чорт — це чорт, — твердо відказав Борген. — А він ні до того, ні до іншого відношення не має.
— Тоді він — третя іпостась цього світу?
— Мені наплювати на ваші іпостасі, — сказав Берген. — Він — це він, і я більше нічого не знаю.
— Е, пане Бергене, — мовив я. — Того разу, коли ми з вами розмовляли, ви не клеїли із себе дурня. Того разу ви мудрували…
— Не може такого бути! — сказав Берген.
— Тоді ви міркували про світ, як зробити його ліпшим.
— Може, й міркував. Але не так відразу, — сказав Борген. — Для цього треба розстебнути не один, а кілька гудзиків на мундирі.
— Воістину, — сказав я, розстібаючи ще одного гудзика.
— Ви щось питали про бога й чорта, — мовив Берген, і я побачив, що очі його вже не покриті червоними артерійками — стали голубі й прозорі, — то от що вам скажу: й бог, і чорт — це той світ, у якому ми злі діла творимо чи, як інші кажуть, живемо. А людині завжди треба сховатися і від першого, і від другого, їй треба втекти, втулитись у печерку, затулитися руками, заплющити очі. Оце він і є, той третій світ, — Адольф Карлович постукав нігтем по порожній чарці, і та задзвеніла. — Криївка і від бога, і від чорта. Не іпостась це, пане Сатановський, а логово, барліг, куди людина заповзає, щоб утекти від життя, коли не хоче озлобитися супроти світу. Такого, який навколо нас є…
Ми покинули Боруха і йшли, розхитуючи розстебнутими полами шинелей до Холоденка.
— Мудру річ ви сказали, — мовив я. — Але вона тільки наполовину мудра. Один від вашого ліку і справді стає тихий, сліпий та глухий, а другий перетворюється у звіра.
— Бо один тишу шукає, а другий — звіра.
— Воістину, — мовив я. — А інакше тиші знайти не можна?
— Це як хто шукає, — сказав Борген. — Я си знаходжу її так, бо інакше не вмію, талану а мене нема, інший шукаєінакше, ну, хоч би в тому, що розшуковує гарні камінці і складає колекцію…
Я дивився на носки своїх черевиків. Вони не торкалися землі, йшов я у повітрі. Лівою й правою — так дивно ступав! Будинки навколо були ніби з пап'є-маше…
Холоденко світив до нас тією ж професійною усмішкою, що й Борух, однак його зелене царство було сіре. Сірі стіни й вікна, сіра підлога і стеля.
— Це ваш брат? — спитав Холоденко.
— Брат безназванний, — відказав Берген. — Чи розумієте ви по-німецькому, пане Сатановський?
— Дивлячись, що ви скажете, — відповів я.
— Мудра відповідь. А, власне, чому це ми стали компаньйонами?
— Хіба я того недостойний?
— Недостойних компаньйонів для мене не існує, — відказав Берген. — Я про інше думаю: коли ви зв'язалися з таким пропащим, як я, щось там у вас негаразд?
Я сидів за столом і дивився у вікно, з яким сталося чудо: засвітило ясною голубою барвою, мені навіть здалося, що шибки обмальовано білими квітами. Може, й справді сталося диво, і я потрапив у якісь далекі часи, і я вже не я, а Ілля Турчиновський. Може, й справді, варто повернути голову й побачу: в кутку сидить із гальбою пива Страх?
— Я давав урока, пане Бергене, — сказав мій голос, прозвучавши звідкілясь збоку. — І відчув раптом, що мене чавить мундир. Відчув, пане Бергене, що немає мені чим дихати…
— А, — сказав Берген, — це типова історія.
– І коли вибіг я надвір, пане Бергене, мундиром мені здався будинок нашої гімназії, а за ним, десь у глибині, височів мундир ще більший, велетенський, пане Бергене… Навіть ця корчма, Адольфе Карловичу, здається мені мундиром, а ми — в ньому; скажіть, не чавить вона вас?
— Мене ні, — мовив Берген, випиваючи. — Для мене вона — барліг.
Була в мене ясна голова, бо наповнювався світлом, що текло із голубого вікна. Хотів перед кимось висповідатися, а може, просто почути заспокійливе слово. Захотів раптом, щоб хтось мене пожалів, поспівчував мені, а завтра про це остаточно забув.
— Ось чому ви стали мені компаньйоном, — сказав я.
— Схвалюю ваш вибір, — поважно мрукнув Борген. — Розказуйте!
І я розповів йому печальну історію мого кохання. Тільки цю історію, бо саме вона найбільше мене зараз займала. Розповів йому, що годі мені стало жити самотою, що захотів я когось полюбити щирим серцем і щоб хтось щирим серцем полюбив у цьому світі мене; хоч, може, я й не заслуговував на таку милість: не було в мене місця, до якого тягся б душею, ні близьких, до яких відчував би щирі зобов'язання. Батьки мої померли, а дім, у якому виріс, давно заселено чужими людьми; зрештою, ті люди примудрилися його спалити. Дитинства я не знав, бо вчився далеко від дому. Постійно самі гуртожитки, а коли вчився в університеті, знову-таки жив у камері на чотирьох. Отож я тільки й знав, що такі камери, більшість були навіть загратовані, не диво, що хотілося мені самоти. І ось тільки тепер я захотів, щоб мене полюбили…
Можливо, я трохи прикрашував свою історію та й притаював багато чого, хоч би про свою здатність роздвоюватися, але в цю хвилю, розм'яклий од хмелю, з розстебнутим мундиром, я мав право скласти про себе сентиментальну казку, і я її складав. Та й не зовсім це казка була — я мав право розтопити кригу в своїх грудях, бо відчував, що вона розірве мене, як розриває пляшку замерзла вода. Відтак, усе, що оповідав, — правда, хоч ця правда жила в мені, як паросток під снігом. Я хотів, щоб той пагін проклюнувся, щоб зміг хоч трохи прорости. Берген слухав мене уважно. Міг би плюнути на всі пересуди, сказав я, і взяти її, вагітну, собі в жінки, але для цього мені треба було бути впевненим, що й вона щиро мене любить. Хай би в ту сердечну хвилину, коли опинилися ми в засипаному снігом садику, впала б переді мною на коліна й щиро розповіла про своє нещастя, тоді я, може, її б не відштовхнув…
— Стій! — сказав Адольф Карлович. — Ви певні, що її не відштовхнули б?..
Дивився на нього широкими очима. Чого це він перебив мене, що це зі мною сталося, чому я виливаю перед ним свою душу? Але моя душа лежала, вилита, на столі, перед моїми очима синьо цвіло вікно із зеленими квітами на шибах, блакитне вікно, а ще було на тих шибах гілля, зовсім таке саме, як те, із засипаного снігом саду.
— Не знаю, чи відштовхнув би її тоді, — признався я чесно. — Але вона того не вчинила. Хотіла обдурити мене, а це чи ж любов?
Я вигукнув останню фразу й побачив величезне, широке, рожеве вухо, наставлене в мій бік, вухо Холоденка, який стояв неподалік од нашого столу.
— Дайте нам щось поїсти! — наказав я, і Холоденко неохоче відійшов.
— Це була гра, — сказав Берген. — Грали ви, й грала вона. Вона програла, а ви не виграли… Не треба нам їжі! — гукнув він у спину Холоденку, і той зупинився. — Будемо вже йти!
— То що ви на те скажете? — мовив я. — Як мені жити далі?
— Просто, — мовив Берген. — Зараз ви покиньте мене й добирайтеся додому. Завтра прокинетеся новою людиною і почнете жити наново, хоч особливих гарантій на те вам не даю. Знаєте чому? Тому, що я й сам сумніваюся, чи завтра прокинуся і стану новою людиною.
— Ви скептик чи зневірений? — спитав я.
– І те, й друге, — відповів Берген. — Головне, не збудити в собі звіра. А у вас що там: тиша чи звір?
— Звір, — сказав я. — Але майже здохлий.
— Оце і є тиша, — мовив Адольф Карлович. — А чи не хочеться вам плакати?
Але я вже й так плакав. Котилися мені по щоках гарячі сльози.
— Це випливає із вас скверна, — сказав Адольф Карлович. — У вас надто проста історія, тіштеся! Ви вже можете повертатися додому, а мені ще треба промиватися…
– І тоді ви плакатимете також? — спитав я крізь сльози.
— Неодмінно, пане Сатановський. Кажу вам це, як старший літами й досвідом.
— А коли не заплачете?
— Тоді мені капут, — сказав Берген і з хрускотом стис кулака.
Ми встали, міцно потисли один одному руки й розійшлися: Берген до готельного трактиру, а я додому. Я уздрів перед собою рівну площину вулиці, білу й порожню, по ній було протягнуто каната, який починався там, де я стояв, а кінчався незвідь і де. Пішов по цьому канату, балансуючи, бо мені здалося, що дорога піді мною різко пішла вниз разом з екіпажами, перехожими, возами, а я опинився над усім цим на вузькій хитливій кладці, по якій мусив пройти аж до свого дому. Не мав страху, що посковзнуся, бо й невелика була робота отак іти і йти, ставити ліву ногу, а тоді й праву, і я вправлявся з тим бездоганно, а коли мені на шляху виростало дерево, перепочивав, обійнявши його. Незважаючи на мороз, стовбури дерев були теплі, я відчував життя, заховане в них, а коли задирав голову, бачив загублену в небі вигадливу сітку гілляччя. Тоді відштовхувався від дерева і йшов, ішов, було мені тепло й радісно, бо десь глибоко всередині тлів і грів мене жар. Уже уявляв собі власне помешкання, затишну постіль, уявляв сигару, яка чекає на мене; закурю ту сигару — і хай хилитається, хай плаває в житейському морі мій дім і дим. Хай хитають його вітри і обхлюпують дощі, хай налітають снігопади й бурі — я знатиму, що все це минуще. Там, унизу, під ногами кипить і нуртує море, і піт покриває мені чоло, адже я йду і йду, намагаючись не зірватися із вузького мосту, адже так багато маю недодуманих думок! Зрештою, я не боявся й упасти, бо на плечах у мене шинеля із розвіяними полами, вона розстебнута, я схоплю руками ті поли і вдарю ними в повітря, як крильми. Полечу туди, куди мене веде ця дорога, облітаю світ і повернуся додому, де запалю сигару й питиму синій дим, який очистить мене, як очищає вогонь фенікса…
Пишу ці слова в солодкому передчутті відпочинку, бо я вже досяг власного пристановиська і вже поруч свого ліжка. Зараз він відбудеться, великий акт очищення, а що станеться це уві сні, легше мені його відбути. В мене мліє рука, бо перед тим як заснути, я вирішив записати у свою книгу все, що пережив у цей день. Розум у мене, як кришталь, рука моя тверда, а що в тілі кошлатиться й бунтує хміль, мені зовсім не заважає. Там, у мені, йде дивна боротьба: чорний птах і світлий, вони зіштовхуються у мені, як день і ніч, і не повинен я тій війні заважати. Зараз я покладу своє перо й піду шукати тиші. У тому, що її знайду, не маю сумніву, а коли так, все йде, як йому й належить…
Од чого загорівся будинок, де жили вчителі гімназії Сатановський та Міхневич, а також удова Охоцька з дітьми, встановити не вдалося. Одні казали, що пожежа почалася з горища, а інші — з квартири Сатановського.
Гасили вогонь учні гімназії, спішно приведені Міхневичем із спільних квартир, тому в першу чергу рятували майно свого провідника, Міхневич сьогодні чергував. Потім було врятовано добро Охоцької, бо вона підняла з того приводу немалий лемент, і тільки тоді згадали про Сатановського. Двері його були зачинені, і скільки в них не грюкали, ніхто не обізвався. Тим часом дим заповнив коридор так, що Міхневич наказав учням йти із приміщення геть. Спішно доставили з гімназійного двору драбину, і Міхневич, ризикуючи власним життям, поліз у вікно квартири Сатановського. Він вирубав сокирою раму, яка вже палала, і вскочив у помешкання. За ним залізло кілька сміливіших гімназистів, які почали викидати з квартири всіляке добро. Зокрема, було вижбурнуто книжку в чорній палітурці, волею долі вона впала до ніг Миколи Платоновича Біляшівського, котрий випадково проходив мимо й зупинився подивитися, що відбувається. Микола Платонович підняв книгу, яка ще тліла, погасив її снігом і взяв під пахву. Тоді й почувся з вікна Сатановського крик: рятувальники натрапили на труп господаря квартири. В цей час яскраво запалав дах будинку, величезні стовпи диму з вогнем ударили під самі хмари, і директор гімназії, який примчав на цю оказію, послав сторожа з наказом Міхневичу й гімназистам негайно покинути дім. Саме через це труп Сатановського змушені були полишити напризволяще — палала вже й дерев'яна обшивка дому. Міхневич вигнав з вогню гімназистів, а сам скочив з другого поверху в сніг — користуватися драбиною вже було ніколи. На ньому курилася одежа, а при падінні він підвернув ногу, але в безтямному пориві він скочив і безсило замахав кулаками: дім палав шалено, нестримно, пожадливо з'їдаючи сам себе, а заодно й покинутого там напризволяще мертвяка. Всі раптом закам'яніли, бо відчули цей жахливий момент, навіть Охоцька перестала метушитися й лементувати. Стало гаряче, й люди відступили в глибину двору. Чувся скажений гелгіт полум'я і тріск. Всі дивилися розширеними очима на шаленство стихії й мовчали. Мовчав і Микола Платонович. Від спеки в нього сльозилися очі, бо стояв він до вогню найближче: там, де впала книга в чорній палітурці — ця книга й досі була затиснута під пахвою. Зрештою, він отямився, махнув рукою і, круто розвернувшись, подався геть. Після того Ковнірчук дав розпорядження відвести учнів, біля вогню залишилися тільки Охоцька з дітьми, Міхневич, директор і ще декілька роззявляк. Міхневича було залишено сторожувати майно, а Охоцьку з дітьми Ковнірчук забрав до себе. З полуночі вогонь почав пригасати, і тільки тоді примчала пожежна команда. Але рятувати не було чого, пожежна команда забралася, розійшлися й роззявляки, залишивши на пожарищі самого Міхневича. Спершу він стояв і непорушне дивився на вогонь, а коли той пригас, відчув, що його пробирає холод. Він застебнув гудзики на пальті, звів коміра, сховав руки в рукава й почав ходити взад і вперед, щоб зігрітися. Так ходив він до ранку, а на світанні пішов сніг. Той сніг звалився з неба нагально, ніби з лантуха, й чорна постать Міхневича, яка невтомно блукала біля пожарища, побіліла. Сніг догасив жар, і від того в повітрі сильніше запахло горілим. Розкидані речі теж почали покриватися снігом, і Міхневич раптом зупинився. Звів до засипаного крапками снігу неба обличчя й подивився туди пильно. Йому здалося, що сніг летить не з неба на землю, а навпаки. Тоді він потягся душею в те біле царство, що втягувало його в моторошні безмежні простори, й почув звідти тихий пригаслий погук. Здригнувся й озирнувся — біля хвіртки стояла бездомна шкапа. Була також покрита снігом, як і все навкруги, поклала на штахетини морду й дивилася на Міхневича печальними, пригаслими очима. Вчитель латини відступив кілька кроків і змахнув руками.
— Пішла! Пішла! — крикнув, наче каркнув, він. Шкапа неохоче звела голову, кавкнула, ніби спробувала заіржати, а не змогла, тоді повільно й розбито почвалала по вулиці геть. Хиталася, немов п'яна, а сніг заряхтів із неба ще густіший. Покривав цілий світ, а в ньому живе й неживе. Очищав його й омолоджував. Білив усе чорне на землі і так готував пришестя новому дневі. Той уже був у дорозі, і перша відчула це шкапа, яка раптом зупинилася й голосно заіржала на білій і порожній вулиці, ніби до неї й справді поверталася молодість. З її очей потекли каламутні сльози, а тіло дрібно затремтіло.
Житомир — Київ
1968–1981