Приємно було думати так, хоч, може, висловлював я не безперечну істину: в лісі людей не все улягає визначеним дефініціям, а винятків із правил буває багато. Просто я міг дозволити собі розслабитися, що й учинив був у товаристві Фридериксів. Я знав, що жіноче сприйняття чи несприйняття людини — це здатність чи нездатність настроюватися на її лад, а в нас цього вечора з Фридериксами все вийшло якнайкраще. Я не боявся жіночих силець та звад — маю досить сили владнати своє життя так, як мені забагнеться. Зрештою, і їхні тенета розставляються для того, щоб не тільки впіймати в них когось, а щоб бути зловленою разом із тим, на кого полюють…
— Пане Сатановський, — почув я раптом за спиною. — Зачекайте хвилину!
Різко повернувся. Мене наздоганяв поквапливою ходою Микола Платонович Біляшівський.
— Ви ніби заворожений, — сказав він, привітавшись зі мною — Гукаю вас, а все не чуєте!
Я потис руку задиханому старому, притому зробив це сердечніше, ніж звичайно.
— Давно шукаю з вами зустрічі, — сказав Микола Платонович. — Хочу подякувати вам…
— Подякувати мені? — щиро здивувався я.
— Атож! За те, що не донесли поліції на тих хлопців. До речі, отрута, що її вам приніс Барановський, — звичайні послаблюючі ліки. Від них напала б на вас різачка, і не більше, — він сягнув у кишеню й дістав знайоме мені пуздерко, — коли не вірите, сходіть, в аптеку, і вам те потвердять.
— Не маю причини не вірити вам, — сказав я стримано. Ми пішли поруч по рипкому засніженому хіднику.
— З тих чотирьох, що підбивали Барановського на лихе діло, один і справді піде кривою стежкою, — говорив усе ще задиханий Білящівський. — Для трьох інших смерть Барановського стала важким ударом — вони запам'ятають цей урок на все життя. Можете вважати, що вчинили добре діло і врятувати три душі.
— Нікого я не рятував, — сказав я. — А не виказав їх тому, що не хотів мати зайвого клопоту.
— Отак і було вчинено добро, — незворушно зазначив Микола Платонович. — Повірте мені, половину зла чинять ті, хто надмірно старатливий у виконанні своїх панівних функцій, — можновладці та їхні прислужники.
— Ви шкідлива для суспільства людина, пане Біляшівський, — сухо відказав я. — Заперечуєте державну владу і її інструмент — поліцію.
— Заперечую насильство, пане Сатановський, — різко сказав Біляшівський.
— Насильство є також двояке: одне для скріплення суспільного ладу, а друге, щоб той лад розкласти і знищити.
— Все має примірятися не до інтересів держави, а до гуманістичних принципів, — мовив Микола Платонович. — Отож є відповідне їм і невідповідне. Люди ж користуються потребами насущної хвилини, через що чинять зло, а називають це добром, і навпаки. Здебільшого в них бракує сили й розуму піднятися над потребами сьогоднішнього дня і глянути на все очима вищого розмислу…
— Любите помудрувати, — всміхнувся я, — а це вже зло. Добра можна досягти тільки тоді, коли суспільний організм стане досконало сплетеною сіткою, в якій кожна лунка залежна одна від одної і втримується, усвідомлюючи те.
— А коли сітка гнила? — сумно всміхнувся Біляшівський. — Почне розлазитися, чи не так?
— У чому ж вихід?
— В людині, — палко сказав Біляшівський. — У добрій, розумній, наділеній почуттям сумління. Коли таких людей більшатиме в світі, поліпшуватиметься світ.
— Але це та сама сітка, пане Біляшівський, — сказав я. — Від однієї гнилої лунки почне розлазитись уся.
— У світі йде вічне змагання, — наче не чуючи мене, говорив Микола Платонович. — Розуму і глупоти, добра і зла. Не сітку треба ладнати, а сприяти розуму й добру. Побільшувати їх у світі й кріпити.
— А тоді виявиться, що добро, про яке мислите, — зло, а зло — добро. Все переплутається, пане, і люди знову не вмітимуть розрізнити, де гниле, а де здорове.
— Це софізм, пане Сатановський, хоч, може, ви й праві. Людство знатиме не одне засліплення і не один сказ. Звичні поняття не раз ставитимуть на голову. Але людина живе не одну тисячу років, зло своє й облуду забуває, а добро й розум помножує…
— А коли виявиться, що це теж облуда? Що мають рацію давні християнські теологи: світ — це зло.
— Тоді збудеться їхнє пророцтво: світ загине, — сумно сказав Микола Платонович. — Але я в це не вірю. Світ знає про загрозу собі і зробить усе, щоб урятуватися.
Від цієї розмови в мене аж у голові почало потріскувати, я вже й сердитися починав на божевільного діда. Все моє благодушшя, задоволення, тепло і спокій відлетіли бознакуди, в мене позамерзали руки й ноги. У мене почало мерзнути все всередині, і я уже хотів якось відв'язатись од співрозмовника. Що мені до його мудрувань і до світу взагалі? Завдяки йому знову буду вибитий із колії і замість розкішно зануритись у марення, якого сподівався, відчую самоту й неприкаяність.
— Може, ви щось і розумне кажете, — мовив я повільно, — але що з того? Гляньте на себе, ви стали міським диваком і на вас люди пальцем показують. Де ваші прихильники й послідовники? Де ті люди, що візьмуть вашу науку й почнуть нею жити? Людина простіша й елементарніша, ніж вам здається. Вона все-таки живе сьогоднішнім днем і міряє правду й істину мірилом сьогоднішньої потреби. Через це ніколи не матимете ви ні учнів, ні послідовників, а хіба наречетесь блаженним і заберете свої думки в могилу. Світ який був, такий і залишиться…
— Наука розуму й добра, — сказав Біляшівський, — це не наука окремої людини чи навіть певного гурту — це досвід людської цивілізації. Коли ми його усвідомлюємо, значить, підлягаємо йому і тим сіємо у світ. Придивіться пильніше до людей і побачите: більшість людей цієї науки не заперечують. Моя місія нагадувати про неї людям, і, хоч, може, й справді моя доля виявиться проклята — це тільки мій особистий фатум. Коли не можу чинити добра, я принаймні не чинитиму зла…
Ми вже дійшли до мого помешкання й зупинилися. Я тремтів од холоду майже так само, як у тій кам'яній долині, в якій знайдено було труп Барановського.
— Але чому все це говорите мені? — спитав, кусаючи губи, щоб не зацокотіти зубами.
— Тому, що вам це потрібно сказати перш за все, — мовив Біляшівський, гостро в мене вдивляючись.
І я так само, як у день похорону Траутфеттера, побачив супроти себе ясні, розширені, трохи несамовиті очі. Мимовільно здригнувся, і в мене полилося щось гаряче, вимиваючи з тіла остуду й трем, щось таке, як вогонь, — мимоволі переповнився ним. Біляшівський узяв мене за лікоть.
— Бувайте здорові, юначе. Може, вам колись буде важко на серці, може, захочеться відчути поруч дружню й безкорисливу душу, приходьте, мій дім — ваш дім.
Повернувся різко, і тільки тепер я побачив, що весь світ засипано білими пушинками — пішов сніг. Між тих пушинок пропадала зігнута незграбна стареча постать, зникала в глибині неосвітленої вулиці й виглядала, як підбитий чорногуз.
Мої пальці щось несвідомо стискали. Розтулив їх — було то кляте пуздерко, яке приніс мені Барановський. Я не повірив Біляшівському, що то були ліки: сказав він це, щоб переконати мене в своїй правоті. Ну що ж, хай лишаться у мене, хто знає, як складеться моє життя, може, й ця річ не завадить, та й призначалася вона для мене. Подумав так, бо мав безнадійно зіпсований настрій, у грудях колотилася сіра мішанка — щось мене невдоволило. Хтось із нас повівся не так, як годилося, — чи я, чи Біляшівський, — не міг у тому розібратися. Надто різко зламав він мій блаженний настрій і те раювання, якого не так часто дізнаю. Сьогодні мені хотілося бути простим, натомість випало мудрувати й захищатися. Не було вже біля мене й запаху віталеньки, та й одежа моя не дихала жіночими частками, яких набралася в гостиннім домі Фридериксів. Залишалося одне: сховатись у своєму гнізді й забарикадуватись од світу. Лягти в ліжко й закурити. Дивитися на вогник свічки і гратися, звужуючи чи розширюючи очі…
Я ліг у ліжко й закурив. Змружував і розплющував очі, і вогник двоївся й троївся. Танцював на тоненькій ніжці гнотика — малий і сумний перелесник. Я теж був малий і сумний, тож спробував забути ніч, Біляшівського й усі оті мудрування. Будував навколо себе віталеньку, де мене так люб'язно зустріли й зовсім не цікавилися моїми поглядами на світ. Вони, ті дівчата й жінка, жили в цьому світі, і цим уже все сказано. Вони — квіти цього світу, а не будяки, як ми з Миколою Платоновичем.
Я ж хотів у цю мить спокою. Хотів, щоб моя втомлена голова відпочила, а в грудях оселилася радість. Щоб тепло й затишно зробилось у мене на серці — тоді не боятимуся заснути. Погашу свічку й опинюся в солодких хвилях забуття. Спершу побачу червоні хвилі, які покотяться на мене, а коли випливу, опинюсь у цій-таки кімнаті, але залитій перламутровим світлом. Розчиняться двері, і в них увійде гола й осяйна через те Софія. А може, зайде їх двоє, однакових, як дві краплі води, дівчат-близнят. Я також розполовинюся в їхніх очах: дві мої іпостасі ступлять назустріч. Спиною до нас за фортепіано сидітиме мадам Фридерикс і гратиме контрданс. Ми танцюватимемо повільно й зосереджено, старанно виконуючи всі належні рухи…
(Продовження на наступній сторінці)