Я затремтів. Устав, загасив сигару й почав роздягатися. В кімнаті було холодно. Дрож пройшов по моєму тілі, я дмухнув на свічку й швидко поліз під ковдру. Загорнувся й приплющив очі. Чекав, щоб з'явилося те, що намислив, але навколо була темрява: глуха, чорна й непрозора. Я лежав, самотній, у ній, а може, мене в ній починало не ставати. Був тільки учень гімназії Барановський, який ішов по припорошеній снігом землі і мав щільно заплющені очі. Кінчалася відлига, й починався мороз, він попав саме на цей перепад. Підходив до прірви, а з ним разом і я. Хотів вирватись із його тіла, але був мертво до нього приклеєний. "Ні, я не хочу, не хочу!" — закричав, я, і голос мій розбивсь у долині, як дзеркало, — на тисячі скалок. Я вирішив погасити це видиво і створити інший образ. Зараз я його намалюю. Відчув, що закоханий у дівчину, яку малюю, але все моє тіло тремтіло від холоду. Від холоду а чи від збудження. Я подав руку Софії: прошу, панно, я ваш! На мене дивилося намальоване, здивоване, а трохи й перестрашене обличчя. "Я ваш, панно!" — мовив голосніше. Дівчина затулила руками оголені перса, і її обличчя спотворилося від страху. Розтулила рота й закричала без крику, кричала й відступала від мене. Тоді повернулася й побігла. Незграбно й спотикаючись — входила в непрозору тьму. Я побіг слідом. Закусив губу і мчав, аж серце мені зупинялося. Не міг дозволити їй утекти, а може, це так вона зваблює мене? Може, веде мене так у затишну віталеньку, в якій будемо тільки вдвох? Ноги мені мліли, очі вибалушувалися, я безгучно кликав її, безгучно прохав, бо таки хотів, щоб хтось мене в цьому світі полюбив. Але дівчини вже не було, а тільки кам'яна круча, на самому краєчку якої стояв Барановський. Повернув до мене зелене й худе обличчя й дивився. "Я вас любив, пане вчителю, — сказав він просто й лагідно. — Тому не штовхайте мене в прірву!" — "Бідний, бідний хлопчику! — прошепотів я. — Чи ж я тебе в ту прірву штовхав?" Повернувся й пішов од нього геть. Назад у свою порожню й самотню кімнату, в якій хотів знайти загублений спокій. Хотів лягти в ліжко, запалити сигару й дивитися на теплий вогник свічки. Хотів знову намалювати на полотні уяви образ коханої й переконати себе, що люблю її. "Я вас люблю, панно Фридерикс, — твердив я, наче учень, котрий зазубрює урока. — Я вас люблю…"
Сад Фридериксів був засипаний снігом, гілля густо обросло інеєм, і коли хмари в небі не затуляли сонця, цей сад наливався осяйним світлом, грали й мінилися кришталево-крижані спалахи, а земля іскрила. Це світло осяювало обличчя Софії, з якою гуляв по розчищеній доріжці, й ніколи панна не здавалася мені такою гарною, як у той момент. Оповідала про квіти, які росли тут улітку, про клумби й газони, про дерева та фрукти, які тут родили. Очі її захоплено блискотіли, а вуста розчервонілися, ніби ягоди. Грали півмісяці рум'янців на щоках, а рука без рукавички, яку витягувала з муфти, була ніжна й прозора. Від дихання біля рота звивалася біла хмарка, і я мимоволі подумав, що весь цей іній і є її замерзле дихання.
На сад дивилося троє вікон з будинку Фридериксів, і я знав, що в кожному за фіранками завмерло по парі очей. Ці очі стежили за нами й не втомлювалися, бо запалилися гострою цікавістю, але зараз мені було байдуже й до цих очей, я оповідав Софії про своє дитинство і про свого доброчесного батечка. Про залізні принципи його існування і про його теорію чесної бідності. Зрештою, це вперше так докладно згадав я в Житомирі про батька, хтозна-навіщо розповідав про нього зараз — ідеали чесної бідності не завжди подобаються паннам на виданні. Але язик мій натхненно молов, і це, здається, трохи пригасило радісний настрій співрозмовниці.
— Такі люди, як ваш батько, — сказала вона, — здебільшого не здобувають кар'єри.
— О, воістину! — відповів я. — Він тієї кар'єри й не здобув. Як був титулярним радником, ним і залишився.
— А ви, — спитали мене ніжні вуста, — теж хочете бути тільки титулярним радником?
— Аж ніяк! — заперечив я. — Коли вже ступати на драбину світу, нерозумно не підійматися по ній.
— Ах, як чудово ви висловилися! — вигукнула Софія, і від її срібного голосу з найближчої гіллячки осипався сніг. — Мені казала мамінька, що вас вважають за багатонадійного…
— Було б для кого старатися, — сказав багатозначно й торкнувся руки, що висунулась у цей час із муфти. На те від трьох вікон, що дивилися на нас, полилися потужні струмені, я навіть розрізнив, хто звідки дивиться: посередині підглядала мадам Фридерикс, з правої руки — Наталя, а з лівої — покоївка.
— Аж не віриться, — сказав я, — що така ніжна ручка любить домашню роботу.
— А я не люблю домашньої роботи. Люблю тільки варити варення й пекти пироги… Правда, це старомодно?
— Для сучасної жінки, — сказав я переконано, — це немалі достойності.
— Правда? — чарівно всміхнулася Софія. — А вам справі подобається музика?
— Анітрохи, — не менш переконано мовив я. — Але коли вона подобається вам… Софія зітхнула, і її рука м'яко стисла мою.
— Хочу вам признатися, — сказала, ще раз зітхнувши, — я теж не люблю музики. Коли б не мамінька, не підходила б до інструмента.
— У світі так не годиться…
— Саме тому я й училася, — сказала скромно. — Як могла…
– І чудово змогли, — мовив я.
Ми стали одне супроти одного, не випускаючи руки з руки, і я залюбки потонув у її темних очах.
— Здається, за нами стежать, — шепнула панна.
— Звісно, стежать, — сказав я. — Але чи нас це обходить?
— Неприємно, — озвалася Софія й повела плечима. Тоді я відчув натхнення.
— Нехай цілий світ дивиться! — вигукнув неголосно. — Чи нам із вами ховатися? Адже ми гарно й порядно дружимо чи не так?
Панна погасила віями очі, а коли подивилася на мене знову, я втонув у солодкій купелі.
— Уже ходжу до вас місяць, — сказав я. — Чи ж приємно вам?
Софія глянула на мене, гостро скинувши очима.
— Ходімте, — шепнула вона. — На нас дивляться…
— Але я хочу дочекатися вашої відповіді.
— Хіба не бачите?
— Бачу, але хочу вашого слова.
— А я… — витисла нарешті. — Я вам подобаюся?
— Безмірно, — мовив я. — Однак бути нав'язливим…
— Це ви нав'язливий? — здивувалася вона. Три потужні струмені лилися з трьох вікон; здається, вони нервували мене, але й по-своєму збуджували.
— Може, вам неприємно, що таке говорю? — спитав обережно.
— О ні, чому ж! — поспішила запевнити Софія.
— То продовжувати мені приходити далі?
— А хіба вам у нас неприємно?
— Хочу вияснити ваше ставлення. Софія замовкла. Вийняла руку, а другою з муфтою помахувала.
— Примушуєте до надмірної відвертості, — сказала вона.
— А ще не пора?
— Мамінька каже, що пора, — наївно озвалася дівчина.
— О, ваша мамінька достойна й розумна жінка. А як ви вважаєте?
— Мені соромно про це говорити…
— А все-таки?
— Давайте пройдемо далі. Там звернемо на малу стежку, і тоді на нас не дивитимуться. — Вона прошепотіла це якось зразу й навіть пристрасно.
Я ступив уперед, але її рука притримала мене.
— Не поспішайте так, — сказала тихо.
Ми пішли прогулянковою ходою, але я ледве стримувався, щоб не пришвидшити кроку. Біля загорожі стежка й справді повертала вбік, тут ми могли сховатися.
Стали під яблунею, обсипаною снігом та інеєм, і Софія подивилася на мене просто.
— То яке ваше слово? — спитав я.
— Мені приємні ваші візити, — сказала вона без зайвої соромливості. — Чи ж ви полюбили мене?
— Мрію вами, — мовив я.
Вона похилилася до мене, і ми змушені були впасти одне одному в обійми. Побачив перед собою жагуче розхилені вуста й припав до них. Панна кволо впиралась об мої груди, але вуст не віднімала. Нарешті різко відхилилася й задихано прошепотіла:
— Коли любите, беріть мене швидше з цього дому. Беріть, бо я тут задихаюся!..
Я почав обціловувати її обличчя, аж доки знову не натрапив на гарячі вуста. Ми обоє тремтіли, як у пропасниці.
— То що скажете на моє слово? — спрагло прошепотіла вона.
Ініціатива була вже не в моїх руках, але я не вражався.
— Візьму вас, — пролепетав я.
— Якнайшвидше?
— Якнайшвидше.
Вона застогнала й усім тілом припала до мене. Я знову пив її вуста, а вона трепетала в моїх обіймах, як пташка. Нараз здригнулася й відштовхнулася від мене.
— Вертаймося, — сказала, не дивлячись на мене. — А то вони підіймуть тривогу. Скажемо маміньці зараз?
— Чого ж, — мовив я, намагаючись пригасити зайве збудження. — Коли вже ми дійшли з вами згоди…
Вона подивилася на мене довгим, лагідним, проникливим поглядом.
— Ви дуся! — сказала розмлоєно.
(Продовження на наступній сторінці)