— Що ж ти просиш? — холодно спитала генеральша.
— Саму дрібничку, — тихо сказав фактор. — Ну таку дрібничку, що вам треба тільки поворушити пальчиком. Може, ви якось те… хіба я знаю, як це сказати, ну є один добрий чоловік, ну, нехай начальник інвалідної команди в Житомирі, хороша така людина, ай-ай, Аполлон Григорович Іщинський. І що він хоче, така дрібниця, просто не знаю яка, він хоче, щоб його нікуди не переводили, бо чоловік уже обжився, а людині так важко покидати насиджене місце…
– І це все? — здивовано звела брови генеральша.
— Ну-ну, ви не дуже турбуйтеся, — теревенив фактор. — Я такий багатий, такий багатий, що мені зробити вам такий подарунок саме задоволення. Зате вчиню я добре діло, о, як мало ми думаємо, щоб учинити комусь добре діло, і ваше Превосходительство зробить добре діло, хіба я що кажу? Ми захистимо чесного чоловіка, о, який це чесний чоловік, хотів би я, щоб весь світ був такий чесний, як пан Іщинський! Він такий добрий, сердешний, що просто цьом! — Фактор поцілував собі пальці. — Всі його люблять, а коли люблять, то й вороги не сидять без діла, о, я це знаю на собі, хіба не? Люди так і заздрять, отож чим добріший чоловік, тим більше на нього сичать. А він такий добрий, такий чесний, я сам хотів би бути такий добрий і чесний!
Фактор замовк, зітхнув і розвів руками, водночас хитро позираючи на господиню.
— Почекай мене тут! — сказала генеральша й подалась у кабінет чоловіка з таким стрімом, наче хотіла попередити його про пожежу.
Вона повернулася через декілька хвилин, велична і строга, на обличчі в неї горіли ті ж таки рум'янці, що робили її майже молодою й привабливою, очі її світилися вмиротворено, і вона махнула, як повелителька, факторові рукою.
— Можеш їхати додому, — сказала вона, чітко вимовляючи кожне слово. — Той Іщинський лишається на місці…
Я раював тоді, сидячи в м'якому фотелі корпусної генеральші, бо все, що відбувалося, не могло не тішити мене. В цей-таки час видима моя половина незвідь-чому страждала. Можливо, причиною того стала погода: сумирна, похмура, напівосіння й напівзимова, сніг падав, але розтавав, дерева вже не були глянсувато-чорні, а висохли й посіріли; в один із таких днів я пішов на прогулянку аж до Голови Чацького — місце, де традиційно влаштовувались у Житомирі дуелі. Можливо, потягла туди мене описана вище розмова з Міхневичем — добре було б озирнути те місце перед двобоєм, коли той шаленець від свого не відступить. З іншого боку, я знав, що Міхневич одкинувся від цієї думки, ходив він, і досі не помічаючи мене й грізно насуплюючись при зустрічах, але намір стрілятися в нього, здається, зник. Тягло мене в це місце й інше, здається, та ж таки туга, що почала охоплювати все єство, власне, мене видимого, я сподівався знайти в цій прогулянці якусь утіху. Через це спустився по Чуднівській вулиці, перейшов Чуднівський міст і рушив угору на Павлюківку. Кілька разів починав падати сніг, засипаючи мене, і я йшов, покрапкований білими цятками. На Павлюківці я звернув у завулок і вийшов до соснового гаю. Тут було тихо й затишно, сосни мирно шуміли, погойдуючи коронами з приреченою упокореністю. Я ступав по устеленій глицею землі, і ноги мені інколи підверталися — наступав на сховані шишки. Зрештою, вийшов до скель, ось і вона. Голова Чацького, я бачив висунутий прискалок — невелику площинку над кам'яною прірвою. Дуелянти ставали на краях виступу, і кожен, навіть легко поранений, падав на розкидане в долині каміння й неодмінно знаходив там смерть. Річка внизу була сталево-непорушна, і не видно біля неї ні душі; навкруг чаїлася насторожена тиша — мені раптом морозець продер поза шкірою. Я відчув, що туга моя не зменшується в цьому дикому й прекрасному місці, що ступні мліють, наче готуюся я злетіти, за лопатками я відчув дивний свербіж, немов і справді виростали у мене крила, щось дивне почало коїтися зі мною — ще хвилина, ще трохи, і я відштовхнуся від землі і, змахнувши крилами, полечу, навіки покинувши цей світ. Холодний піт покрив мені тіло, і я почав відступати від рокового місця, бо й крик уже сидів мені в горлі забитим кілком, він відбився б від цих скель і роздвоївся б. Я почав лякатися невідомого, і тіло моє від того затремтіло. Не про Міхневича я думав і не двобою з ним лякався; я злякався тиші й рогатого звіра, котрий зирнув на мене з кам'яної долини; я злякався, що справді стану птахом, що доля моя — залишити цей дивний ліс людей і полинути в пошуках вирію, покинувши в цьому світі тільки тінь себе, яка відтепер безприкаяно блукатиме, непокоїтиме і штовхатиме на лихі вчинки людей. Через цей страх я задкував і задкував. І ось тут, перед видимим лицем своєї смерті — звіра, що пильно дивився на мене з кам'яної ущелини, я раптом зрозумів, що всіх оцих людей, описаних мною в цій "Чорній книзі", я починаю жаліти, причому жаль мій якийсь розпачливий: кожен з них по-своєму нещасний, і я з усіма. Знав, що це фатальні думки, що нашептав їх мені отой сірий звір, який хотів перетворити мене в птаха, а потім пожерти; я раптом подумав, що і я в цьому світі анітрохи не ліпший від тих, кому так самовпевнено себе протиставляв. В цю урочу хвилину ще одна істина хльоснула мене, наче батогом: в цьому лісі людей ніколи й нікого я не любив!
Я відступав у глибину соснового гаю, глибше й глибше, як птах, перед яким стоїть із рушницею мисливець. Він уже націлився, вже готовий натиснути на гачок, і я знаю, що наступної хвилини обійме мене вогонь, і я запалаю в цьому лісі, як багаття, щоб перетворитися потім у малу жменьку попелу. І розсіє той попіл вітер, і це буде ще одним перетворенням у птаха, бо треба буде мені летіти й шукати свого вирію, який хтозна, чи існує на цій землі. Хтозна, чи існує він і поза цією землею, а коли так, треба щось удіяти з тим мисливцем, котрий готує супроти мене вогонь.
Я пережив усе надто гостро, і це дивно подіяло на мене. Досі, коли мене полишала невидима частина мого єства, хапаючись іти на звіди, я був холодною оболонкою, не людиною, а її футляром — чітко виконував усе, що належало за суспільним становищем, тобто перетворювавсь у такого собі сухаря, в якого ні думок, ні почуттів, а тільки незмінне почуття обов'язку. Здається, я тоді западав у своєрідну сплячку, у стан тривалої прострації і лише коли поверталася до мене моя невидима половина, знову відчував себе здатним мислити й відчувати. Я пізнав у собі щось третє, яке народжувалось у мені, мов трава весною. Воно розпускало по мені корені і вибивало пагони. Туга моя від такого перетворення й повела мене на цю прогулянку до Голови Чацького, і принесла мені ці кілька одкровень, які мене потрясли. Я йшов, гребучи ногами мокру глицю, і мене обсівав сніг. Мене й ці сосни наді мною, що вже не шуміли, а мовчки здригалися, просіюючи крізь себе білий кристалічний холод. Весь світ навколо заповнювався білими мухами, я виставив перед себе долоню і з печальною мукою розглядав, як тануть чисті, дивовижно прекрасні мережки. Вони були збудовані так правильно, з такою незбагненною довершеністю, що сльози розчулення постали в мене в очах. Невже є рація в такій дивовижній досконалості форми, коли доля їхня — злетіти з неба й безшелесне розтанути? Я зирнув у небо, наповнене летючими білими цятками, й відчув і себе деревом у цьому лісі, котре, як усе в цьому світі, тягнеться до неба й обмацує гіллям сірий, але зовсім не мертвий простір.
Наступного дня я учинив несподіване і для самого мене, Йшов коридором гімназії з тою-таки непроникною поважністю, що й завжди, коли ж погляд мій упав на учня шостого класу Барановського. Він самотньо стояв біля вікна, одягнений у полатану форму, і обличчя мав аж синє: худе, випите й виснажене. Я знав, що це сирота якогось чиновника, бідний і загнаний нуждою, несміливий, але дуже здібний. Якась незвідана сила примусила мене зупинитися біля учня, і я побачив, як злякано він затремтів. Але на моє обличчя лягла погідна усмішка, а голос мій промовив до нього так тепло й по-приятельському, що учень скинув на мене зчудовані очі і, певне, не міг прийти до тями від здивування. Я ж розпитував у нього про родину, на що Барановський тихим голосом оповів: його мати зараз хворіє, а в нього кілька молодших братів та сестер. На моє запитання, чим же годується їхня родина, він відповів, що основний годувальник — він-таки, а заробляє репетиціями.
— Ви здібний, слухняний і старатливий учень, — сказав я. — Коли матимете вільний час, зайдіть якось до мене на чай.
(Продовження на наступній сторінці)