Я вимовив ці слова, люб'язно кивнув і відійшов, принагідно зауваживши, що нашу розмову помітило кільканадцятеро пильних очей. Заходячи в учительську, я зирнув у той бік, де стояв Барановський, і побачив, що до нього підійшло кілька гімназистів, певне, розпитуючи про нашу балачку, — досі я з жодним учнем у приватні розмови не вступав. Більше того, я був ворог панібратства між учнями й учителями, слушно вважаючи, що залізна стіна між партами й кафедрою — запорука доброї дисципліни й належного виховання, адже світ розділено не тільки на чоловіків та жінок, є в нім третя іпостась — це світ дітей. Вся педагогічна наука, зрештою, зводиться до двох постулатів: якомога локалізувати ворожість тих, кому судилося заміщати нас у житті, і витворити відтак з них своє подобенство — завдання, яке витікає з першого і є хитромудрою помстою тим нашим наступникам; вони переймають не тільки всі наші добрі риси, але — передусім — болячки, через що і в свою чергу мають підстави ставитися згодом так само вже до свого підростаючого покоління. Так міркував я раніше, ще не бувши ослаблений тією тугою, яка несподівано загніздилась у мені, коли ще відчувався у світі певно й самонадіяно — саме тоді я проголосив перед учителями промову на цю тему; одні зі мною тоді згодилися, а інші — ні. І от сьогодні я незвідь-чому порушив цей цілком логічний припис і пішов від Барановського з дивним почуттям: ганив себе за таку невідповідну собі крихкотілість і, з другого боку відчував якесь особливе, я б сказав, тихе задоволення, яке, очевидно, приніс із вчорашньої, трохи незвичайної прогулянки. Коли ж повертався додому, перше перемогло в мені, і я втішив себе думкою, що Барановський не посміє до мене прийти і все само від себе забудеться, відтак і збережу я свою усамітненість, а в житті моєму нічого не зміниться. Але надвечір, коли я збирався залізти в постіль і запасти в солодке небуття, почув у передпокої дзвінок і змушений був піти відчинити. В передухідді стояв і кволо всміхався Барановський, був він такий несмілий та насторожений, що я зітхнув на повні груди і гостинно запросив його до себе, тим більше, що невдовзі перед цим приготував собі самовар. Я вгостив Барановеького чаєм з чудовим варенням, подарованим мені Охоцькою ще в часи нашого приятелювання, і дивився з німою жалістю, як намагається дотримуватися доброго тону цей учень — удома в нього звичаї, очевидно, прості. Ми почали бесідувати сердечно й відверто, і я вперше відчув, що з цим хлопчаком не маю властивої собі скутості, а розмовляю вільно, не намагаючись, як то чинив завжди, вразити співбесідника гострим словом чи насмішкою.
— Після гімназії вам треба йти в університет, — сказав я йому, — зрештою, це єдиний спосіб належно розвинути свої здібності.
Барановський сумно всміхнувся.
— Можу про це тільки мріяти, — сказав він, — бо моїх заробітків ледве вистачає, щоб прогодувати сім'ю. А поки брати виростуть, мені буде пізно думати про університет.
— То що ж думаєте робити після гімназії?
— Стати тим, чим був мій батько. В нього колись теж була мрія вчитися далі. Йому віщували вчену кар'єру, бо мав він незвичайний потяг до наук. Але довелося оженитися, з'явився, зрештою, я, а за мною й інші.
— Від чого помер ваш батько? — спитав я, співчутливо поглядаючи на співрозмовника.
— Від застуди, — смутно відказав хлопець. — Переходив Тетерів і провалився. Мені було тоді вісім років.
— Але все-таки ви не кидаєте гімназії?
— Така була його воля, — сказав Барановський. — Мене теж ваблять книги, і читання — найулюбленіше моє заняття. Але все менше й менше лишається на те часу, за репетиціями я ледве встигаю вивчити уроки…
Я придивився до свого співрозмовника пильніше. Був такий худий, що мені здалося, його плоть просвічується, і я бачу крізь неї протилежну стіну. На вустах лежала якась недитяча усмішка, ледь-ледь позначена на сухих і також синіх вустах, і я з жахом збагнув: хлопець уже заспокоївся. Вже ніколи не піддасться він юначому пориву і не вчинить жодного нерозважного вчинку, вже він не належить до химерного й іраціонального світу дітей — він уже наш! Він оспалий і старий, і стільки турбот у нього в голові про хліб насущний для себе й родини! Так триватиме доти, доки і він не провалиться на якомусь житейському льоду й не піде на дно, — в лісі це бадилина, яка засихає. Виросла там, де мало вологи й сонця, і мусить передчасно скинути листя, перетворившись у суху голу стеблину. За законами природи, я мав би радіти з того, що від його зникнення стане більше місця рослинам сильнішим та буйнішим, але щось у мені й справді почалося змінюватись: я жалів цього Здохляка.
– І ніхто не допомагає вашій родині? — спитав я.
— Трохи допомагає Микола Платонович Біляшівський, — сказав з якоюсь несподіваною гордістю Барановський. — Але тепер він сам зубожів, і ми не можемо приймати його помочі: обходимося самі. Микола Платонович обіцяв мені після закінчення гімназії допомогти влаштуватися на службу.
При згадці про Біляшівського його лице ожило, а усмішка стала бадьорішою: молодий він був і ще не розучився сподіватися.
На згадку про Миколу Платоновича все в мені скрижаніло. Знову я здибувався з цим химерним чоловіком, так наче заповзявся він на кожному кроці переходити мені дорогу. Зрештою, старий опускався вже нижче й нижче. Продав свій дім і поселився в малій комірчині в бідної вдови Лавровської, яка жила з того, що тримала на квартирі учнів гімназії. Біляшівський без будь-якої винагороди давав репетиції тим учням і навчав малолітніх дітей удови, його дивацтва почали виходити за пристойні межі, поступово він ставав у місті білою вороною, на зібраннях Біляшівський зробився напрочуд цікавим співрозмовником, особливо палко й гарно промовляв про потребу бути добрим у цьому житті. Я вислухав якось одну з його промов в поважному домі, де його поки що приймали, і пустив при цьому лицемірну сльозу, тішачи себе хоч би тим, що дуже непокоїться душа Біляшівського і їсть її якась ураза. Здається, самокатування давали цьому чоловіку втіху; був він мудрий й зумисне не афішував своєї добродійності, але й не чинив її таємно, через що я виснував, що він таки не проти був прославитися. Окрім того, він почав писати малоросійські сатири на місцеве панство, і ці сатири в певних колах мали успіх. Одне слово, це був дивак собі на умі, і, очевидно, все його добро чинилося задля того, щоб обілити своє минуле, а відома мудрість, яку любив повторювати Біляшівський, вичитавши її у старовинній книжці під назвою "Театрон", яку написав чернігівський архієпископ Іоанн, що "єдною без честі кого очерняет, многая вода з трудом тѣх не убѣляет". Його ж дії і були ота "многая вода", і я з тим більшим інтересом до нього приглядався. Він розшукав якусь бабусю, яка служила раніше гувернанткою, але від старості осліпла й жила в крихітній комірчині, ходячи на жебри. Одягав її й годував на свій рахунок, а особливо любив годинами з нею бесідувати — це приятелювання було так само блазнювате, як і все, що чинив тепер Біляшівський. Я не міг бачити в діях Біляшівського певної пози, хоч він, здається, намагався переконати себе, що чинить усе щиро…
Очевидно, я трохи дратувався, думаючи про Миколу Платоновича, через це випровадив якнайшвидше свого гостя; відчував, що все в мені починає закипати й бунтуватися. Недаремно так сталося, адже саме в цей час в'їжджав у Житомир фактор Іщинського, а з ним прибула й невидима частина мого єства, з якою я поспішив з'єднатися, і вже таке з'єднання вилікувало мене від зайвої чутливості, насталивши мою систему сприйняття; я знову здобув енергію діяти, мислити і стежити за перебігом подій… Я почекав, поки мій учень піде, а тоді вийшов і сам — манило мене непереборне відчуття, був певний, що в час прогулянки побачу щось важливе. Я не помилився, бо відразу ж уздрів на вулиці жіночу постать, яка поспішала, і миттю став її тінню — була то Охоцька. Вона йшла швидкою ходою, і її черевички на молодому сніжку дзвінко рипіли. Інколи вона озиралася, але вулиця була порожня і налита густими сутінками; видно було, що Охоцька не хотіла потрапляти на чиїсь очі. Я всміхнувся: небагато треба, щоб здогадатися, куди вона прямує. Завернувши на одну й другу вулицю, вона підійшла до будинку, в якому жив наш директор, і впевнено штовхнула двері, які виявилися незачинені. Я зразу збагнув, що вона йшла для грішного діла, і зважив за непристойне спостерігати ті сцени, хоч не сховаю: така спокуса в мене буває. Але в справах любовних я був недосвідчений і наївний, щось мене тут відлякувало. Я постояв, вагаючись, чи не податися мені слідом, бо тут могли вирішуватися не тільки справи інтимні, і поки я отак роздумував, невидима частина мого єства вже стояла в будинку і змогла побачити Охоцьку в обіймах Ковнірчука. Жінка рокітливе засміялася, зовсім так само, як сміялася колись і до мене, вислизнула з директорових обіймів і майже побігла в кабінет. Ковнірчук стрепенувся і, засвітивши цілком безглузду усмішку, затрюхикав слідом. В кабінеті горіли свічки, а на столі було вино й закуски; Охоцька всілася за той стіл так упевнено, що годі було сумніватися: у цих двох уже встановився певний церемоніял. Було б з мого боку доречним піти звідси геть, я все-таки не хотів випробовувати свою цноту, але Охоцька зі сміхом почала розповідати про витівку її хлопців зі мною і як утішно я покотився зі сходів. Ковнірчук при цьому відкинувся на спинку крісла і кудкудахкав так, що я почав побоюватися, чи не дістане він апоплексичного удару. Я вже не міг покинути цих перелюбників, було зачеплено мою честь, а це вже речі, які годі пропустити.
(Продовження на наступній сторінці)