У цей час ішов вулицею Микола Платонович Біляшівський. Я вразився з нової зміни, яка сталась у цьому чоловікові. Вже нічого не нагадувало в ньому того забезпеченого, добропорядного чиновника з круглим обличчям і видимим черевцем — волосся зовсім побіліло і вибивалося з-під капелюха. Однак голову Микола Платонович тримав гордо, очі палали, і саме ці очі спинилися на застигло-поважній фізіономії начальника інвалідної команди, а відтак і на мені, пропікши нас наскрізь. Я трохи переполошився, сидів-бо поруч Іщинського зовсім невидимий, але сумніватися не випадало: ми дивилися один одному у вічі, і я таки був певний, що Біляшівський бачить мене. Захотілося скорчитися, змаліти і перетворитись у жучка, бо такого ще в моєму житті не траплялося, навіть давнішня розмова із Бергеном не йшла тут у паралель. Щоб перевірити остаточно це своє враження, я зняв кашкета і вклонився Біляшівському, на що той підніс руку до капелюха й ледь-ледь його припідняв. Я всміхнувся до нього доброзичливо, відтак відкинувся на спинку сидіння і зімітував той-таки вираз обличчя, що його мав Іщинський, — мертва усмішка, масні очі, які не роздивляються перехожих, а прилипають до них; зрештою, що з того, коли б навіть Микола Платонович мене побачив? їхати з Іщинським мені не заборонено, та й хто зна, чи пов'язує він цей мій образ із тим, що воює зараз з підростаючим поколінням? Через це моя стурбованість майже щезла, хоч неприємного почуття я позбутися не зміг — це було те саме, що відчуває злодій, коли його застає при таємному обшуці шухляд господар.
Карета почала спускатись униз по Чуднівській вулиці, і я відразу ж здогадався, куди мій супутник прямує. Ну, звісно, все відбувалося, як по розпису: відчинилися двері, і начальник інвалідної команди знову був віч-на-віч із чемно усміхненим фактором, хоч цього разу в очах у фактора зламалося по іскринці, і він не втерпів, щоб не зауважити:
— Надто часто ви ощасливлюєте мене своїми візитами, ваше благородіє.
— А тобі чому це в носі крутить? — не зовсім чемно обізвався Іщинський.
— Крутить не крутить, — сказав фактор, — а ваше благородіє в місті надто показна особа.
Аполлон Григорович уже сидів у фотелі, спустивши погляд на неметену підлогу, шкіра на обличчі була жовто-сіра, бо він уже розповів фактору причину свого наглого приїзду, і вони обоє замовкли, наче віддаючи шану поганій звістці чи, може, з приводу того сумуючи. Фактор ходив по захаращеній всяким добром кімнаті, а що вільного простору тут було небагато, то він, ходячи, вигинався туди й сюди, наче був гутаперчевий, а може, він і справді був гутаперчевий, адже треба було виявити неабияку гнучкість і добре-таки поворушити мізками. Підлога рипіла під пантофлями фактора, він ходив і замислено пощипував собі лівого пейса, бо так чинив завжди, коли треба було поламати голову.
— Чи дуже строгий ваш корпусний? — спитав зрештою.
— Звір, дикий і жорстокий. Знаєш, що він каже на смотрах?
— Скажете.
— Він каже на смотрах, що дозволяє засікти дев'ять чоловік, щоб десятий був вишколений, як належить.
— Це справді так? — радісно підскочив фактор.
— Нема чого радіти, — похмуро обізвався Іщинський. Але фактор уже не ходив, а бігав по кімнаті, спритно вигинаючись у проходах, щоб не вдаритись об гострі ріжки комодів, столу, шаф, стільців і підставок. Підлога співала під ногами, а Іщинський пильно стежив за ним, як стежить кіт за пташкою, котра відводить його від свого гнізда.
— Може, я зовсім дурний, — сказав нарешті фактор, — але коли такий він звір, хе-хе… — Він підморгнув Іщинському, і око його виросло для стривоженого начальника інвалідної команди в щось величезне й багатозначне: — Я, ваше благородіє, прожив трохи на світі. І знаєте, що я вам скажу, о, почекайте, не перепиняйте, бо в мене отута починає так гарно крутитися, — він показав пальцем на голову, бо саме там почало так гарно в нього крутитися. — Еге ж, коли він такий звір — це значить, ваше благородіє, що він… стривайте, стривайте, я зараз скажу, що він, хе-хе… під черевиком у своєї жінки. А тепер кажіть, що хотіли…
Але Іщинський нічого не хотів — він реготав.
— А ти — зух, побий мене качалка!
— Ну, що ж, — задоволене озвався фактор. — Треба нам якось рятувати шкуру. А може, вона, пані генеральша, часом і модниця?
— Модниця, модниця, — заплескав себе руками по колінах Іщинський.
— То я це діло візьму на свої кволі, старі плечі, — сказав фактор. — Видатки ми з вами поділимо, трохи дам я, а більше ви, бо не я до вас прийшов, а ви до мене, та й не такий зараз час, щоб за копійку стояти. І знаєте що, — він перестав бігати, — не приїздіть поки що до мене, а я до вас. Коли захочете зі мною перебалакати, шепніть шинкарю Холоденку, а треба буде мені, то хтось до вас прийде. Скаже, що він од м'ясника… ви щось хотіли сказати?
— Скільки? — спитав Іщинський.
— Три тисячі ваші, а тисяча моя. Чи, може, замало? Іщинського перекривило.
— Пані генеральша на менше не спокусяться. Менший хабар — менший виграш.
— Роби, як знаєш, — сказав, зводячись, Іщинський. — Правду кажучи, обдереш мене, як липку.
— Ще жодна липа з того не всохла. З неї деруть, а нова кора наростає.
— Заткни пельку! — ліниво обізвався Іщинський.
— Зараз, зараз, ваше благородіє. Я добре знаю: легко брати, а важко давати. Може, вам жаль грошей, то вигадайте щось розумніше.
Але Іщинський уже впадав у лихий настрій. Він блимнув на фактора, який чемно йому усміхався, а ще чемніше кланявся, і тільки вряди-годи поблискував вивідчим оком, отож, начальник інвалідної команди блимнув на фактора і рушив до дверей, котрі самі відчинилися і відслонили чотирикутний шмат простору. Іщинський зирнув туди і аж зупинився: в повітрі повільно кружляв сніг. Сіре небо облягло прирічкові горби, наче впиралося об них краями, і повільно сіяло рідкі сніжини, що спадали на землю, м'яко кружляючи, але до землі не долітали, бо розчинялись у повітрі чи лишали крихітні мокрі цятки на кам'яних лобах бруківки.
— Ну от, і зима на носі, — сказав фактор, підставляючи долоню під сніжини.
Була та рука жовта, покрита схожою на відшліфований пергамен шкірою, і мені подумалося, що долоня пошліфувалася так від безкінечного рахунку грошей. Така вже його робота, лічити, заради цього він і живе, в той час, як його компаньон живе, щоб ті гроші тратити. Але мають вони однаковий клопіт, бо ні одному, ні другому їх не вистачає: факторові їх мало, щоб задовольнити жадобу рахування, а Іщинському так само мало, бо не покривають потреб. Через це вони й дивилися так чудно на сніг, адже подумали водночас, що коли б мали стільки монет, скільки висить оце в повітрі сніжин, вони б ще сяк-так задовольнилися, перший лічив би їх до кінця віку свого, а другий до кінця віку свого їх би розметував. Але вони знали, що це тільки маревна забаганка, тому зітхнули водночас і відвернулися один від одного.
— Щасти вам, — буркнув Іщинський і пішов до карети.
— Хай вам біс, ваше благородіє, — сердечно обізвася фактор.
(Продовження на наступній сторінці)