— Значить, з філантропійних мотивів, хм… Але тепер склалася така ситуація, що один ваш добродійник у могилі, а другий не при владі, чи не так?
Охоцька мовчала. Ковнірчук підхопився й почав ходити по кімнаті, а я тим часом зайняв крісло, де він сидів.
— А коли, припустімо, в мене буде перевірка? — спитав він. — Як я поясню факт вашого проживання на казенній квартирі?
— Я живу при дуже обмежений засобах, — прошепотіла Охоцька. — У мене троє дітей.
— А де ваші діти?
— В сусідній кімнаті, пане директоре. В сусідній кімнаті стояла така тиша, що не було ніякого сумніву: діти справді там.
— Покажіть мені їх.
Охоцька покликала дітей, і вони спинилися біля порога кімнати, дивлячись на пришельця так само перестрашено, як і їхня мати. Ковнірчук підійшов до старшого і взяв його за підборіддя.
— Ти, здається, вчишся в гімназії? Хлопчик кивнув.
— А ті два?
— В пансіоні Рихлінського.
Ковнірчук обдивлявся дітей, як товар, виставлений на продаж.
— Ну, що ж, славні хлопці, — сказав він задоволене. — Відішліть їх.
Діти безшумно зникли в сусідній кімнаті, а Ковнірчук знову рушив до фотеля, примусивши мене поступитися йому місцем. Він сів і занімів. Так само мовчала Охоцька.
— Ну так що? — спитав він різко.
— Я хотіла б просити пана директора залишити нас на квартирі, — тихо проказала Охоцька. — Вік би вам були вдячні!
— У який спосіб? — спитав він цинічно. Охоцька почервоніла, в очах її з'явилися сльози.
— Тільки не плачте, — знову підхопився з крісла Ковнірчук. — Ви не маленька й повинні розуміти, що все повинно бути по закону. Ніхто, чуєте, ніхто не має права переступити закону, бо це суворо карається.
— Я прошу людського милосердя, — прожебоніла Охоцька. — В мене е трохи грошей, хотіла придбати меншим гімназичну форму.
– І що? — спитав Ковнірчук, ставши зовсім близько біля вдови.
— Я могла б запропонувати ці гроші вам…
Ковнірчук засміявся.
— Ви мені пропонуєте хабар? — спитав він, обриваючи сміх.
— Та боже борони! — злякалася Охоцька. — Просто хочу вам віддячити…
Він раптом торкнув пальцем пишне персо Охоцької, і та здригнулася.
— Віддячите в інший спосіб, — сказав він. — І запорукою тої віддяки хай стануть приязні стосунки поміж нами. Ви не проти?..
Охоцька мовчала.
— От, наприклад, мені скоро будуть потрібні ваші діти…
— Діти? — зойкнула Охоцька.
— Не лякайтеся, я не збираюся їх їсти. Через якийсь час має приїхати в Житомир з візитом попечитель Київського учбового округу. Я маю щастя знати його, притому досить близько Він любить церковний спів, особливо коли співають хлопчики, і я хотів би навчити псальм ваших синів. Я їм замовлю нову одежу, і це буде така моя плата за цю трохи незвичайну послугу.
Тільки тепер Охоцька заплакала по-справжньому.
— О боже! — тільки й сказала вона.
— Я вас не розумію, — нахмурився директор. — Хіба ваші хлопці не захочуть заробити собі гарні костюмчики?
— Я подумала про щось гірше, — сказала, досить привабно блимаючи очима, Охоцька.
— Про інше так зразу не говорять, — сказав Ковнірчук. — Треба нам ближче познайомитися і звикнути одне до одного. Ну-ну! — Він узяв. Охоцьку за підборіддя, зовсім так-само, як нещодавно старшого її сина. — Не плач… Не плач, я сказав!..
Охоцька не плакала. Сльози текли по її щоках, але вона не плакала. Силкувалась усміхнутися, і це виходило в неї зовсім мило.
— Я буду до вас заходити, — сказав Ковнірчук і велично поплив до виходу. Охоцька кинулася, щоб відчинити перед ним двері, і в цей час він легенько вщипнув її за сідницю. Охоцька крутнулась і вдарила його по руці, Ковнірчук нутряно хихикнув і переступив поріг.
Я вийшов услід за Ковнірчуком — був трохи ошелешений і здумілий. Дивне якесь відчуття переживав: радість від того, що зараз сяду за стіл і достойно поповню цією історією свою "Чорну книгу", а водночас жаль. Жаль за чимось таким, що мало в мені відбутися, але вже не відбудеться, — за якимось проясненням в собі, якого я ніколи не знав, а може, і не взнаю. Я живу в цьому світі сам. Зайняв супроти нього кругову оборону, а раз так — оголосив цілий світ своїм ворогом. Тішився з темних доль людських і мав задоволення, що я не такий. Хотів бачити себе обіленим саме через такий контраст: власної непогрішності й гріховності світу, і чи не слідував я в тому слідами свого батька? Але, на відміну від батька, я вже й зараз починаю відчувати в тому якусь облуду. Щось тут не тулиться, щось взаємно одне одне заперечує, бо є в усьому якась фатальна недостатність. У цій історії вже не був безпристрасним спостерігачем, я мав у ній неозначений, але тим більше істотний інтерес. Вперше за весь час мого холоднокровного життя в мені пробудилося щось на зразок симпатії до чужої людини — я не брав її як чистий об'єкт спостереження, а вступив, хоч і в ілюзорне, але співжиття. Воно було ледь-ледь окреслене, лякало мене й вабило, але було.
Моє невидиме начало підіймалося по сходах, щоб пройти крізь зачинені двері і з'єднатися з тим своїм видимим, котре лежало в ліжку і вдавало, що читає книгу. Коли ми з'єднаємося, мій жаль, здається, спалахне з новою силою. Вперше мій незримий відбиток відчув утому і ступав сходами, як тяжко наморений чоловік. Він праг до того самотнього, що дивився у книгу, а не бачив у ній нічого — щось у нім розладналося. Що саме, не знає ні той, котрий підіймався, ні той, котрий виглядав на білому полі мудрість світову — вони обоє щось утратили, і це "щось", здається, значило більше, ніж ситі обіди, якими мене начиняла Охоцька. "Боже, який він мерзотник!" — шепотів той, із книгою. "Я зараз писатиму, — думав той, що підіймався східцями. — Чудовий, чудовий епізод!"
Той, що підіймався, спинивсь у передухідді й озирнувся. Він дивився на розчинені в ніч двері парадного, в які вийшов Ковнірчук, пробіг поглядом далі, бо захотів побачити директора. Ковнірчук ступав серед темряви — місяць і зорі цієї ночі було вкрадено, й похихикував. Покльоцував пальцями і вряди-годи радісно підстрибував. Той, що підіймався, хотів порадіти, але його тужно покликав лежачий із книгою. Йому було сумно, і він не розумів чому. Хотів з'єднатись із тим, безтілесним, щоб стати простим змореним чоловіком. Зараз він заплющить очі й засне. Зараз він перестане існувати і вже тим здобуде втіху: втіха його цього разу стане подібна до забуття…
Всі в місті сподівалися, що Микола Платонович Біляшівський заразиться від хлопця, за яким ходив, але доля цього разу помилувала його. Хлопець видужав при сприянні лікаря — близького приятеля Біляшівського, Микола Платонович на прощання одягнув підопічного в нову одежу і дав йому на поліпшення харчу десять карбованців. Ці гроші належно використав для себе батько хлопця, відомий у місті п'яниця, який, добре смикнувши, з п'яної великодушності пішов дякувати Миколі Платоновичу, але був досить гостро виставлений за двері — це вчинив Біляшівський саморучно, бо відтепер і жив без слуг. За цей час його капітал скоротився настільки, що давав змогу існувати досить скромно, з чого Микола Платонович не робив трагедії, зате ще більше здивачів. Черевце було вже давно втрачено, а за час догляду за хворим він почав дивитися на світ запаленими очима, з чого публічно було зроблено висновки, що він таки трохи не в собі. Єдине, що лишалось у Біляшівського незмінне, — це звичка чисто й охайно вдягатися, на що йшло також немало кошту, але це Микола Платонович ще міг собі дозволити. Саме через те він зберіг свою величавість, і знайомі віталися з ним із підкресленою повагою. Здається, зберіг він дещо із своєї колишньої всевладності, і до нього часто з'являлися вдови чи зубожілі в пошуках протекції — такі прохачі майже не лишалися без допомоги. Жебраків цей чоловік не любив і відсилав від свого дому досить гостро, отож вони перестали до нього ходити: цю невідповідність пояснити мені нелегко, здається, він дивився на жебраків, як на ошуканців, що часто справджувалося. Я не любив зустрічатись із Біляшівським, бо після розмови, яку мав із ним, коли ховали. Траутфеттера, інстинктивно почав його остерігатися, мені здавалося, що він прозирає мене наскрізь, а я ніколи не любив тих, хто виявляє до мене посилену увагу. Отож при зустрічах із ним я робив вигляд, що поспішаю, від чого на вуста Миколи Платоновича незмінно напливала іронічна, а може, й поблажлива усмішка.
З Охоцькою в мене після візиту до неї Ковнірчука настало охолодження, вона присилала мені їжу з дітьми, а коли приносила сама, намагалася якнайшвидше відійти і вже не вступала зі мною в довші розмови. Зрештою, я й сам відчув, що її образ озвичайнів і зблід — ця жінка поступово переставала мене хвилювати, і я навіть почав дивуватися, що так колись було. Її страви стали пісніші і втратили смак, але я тим не переймався, зваживши, що особливий смак могло надавати їм моє суб'єктивне до них ставлення — річ цілком натуральна.
(Продовження на наступній сторінці)