— Не доводилося випробовувати, — сухо зауважив я. Тоді Ленсаль зареготав. Якось дивно закинув голову, показуючи зарослу волоссям шию, з його горла вирвався хрипкий клекіт. Я подивився на інспектора здивовано: ніколи не чув, як він регоче.
— Я вам симпатизую, — сказав він і поплескав мене по плечі. — Коли захочете перекинутися словом, заходьте якось.
Ми обмінялися люб'язними усміхами, і я відчув, що мені трохи бракує повітря. Зрештою, я й розсердився: на директора, Міхневича, Ленсаля — не знаю на кого. Скільки їх є, очей, скерованих на тебе, подумав я. Здається, кожен із нас пише свою "Чорну книгу": в умі, в пам'яті, на папері. Кожен із нас приклеюється до тіні іншого, хоче проникнути в найпотаємніше, щось там шукає й лапає. Не такий я уже вибранець у цьому світі, і годі тішити себе переконанням, що маю якесь особливе призначення. Запускаю свою руку в душу іншого, а той інший у душу свого сусіда чи й у мою. Все ми знаємо, злорадіємо, чинимо підступи, гудимо, а тоді тішимо себе думкою, що досить нам покаятися — і ми знову станемо чисті, як листок паперу, на якому можна писати вже нову нашу історію. Але ми — як полімпсест: пишемо пригідну нам історію, але з-під цих нових літер проступають змиті раніше слова й оповідають світові про все вчинене нами передоцім.
Мені захотілося прийти додому й кинути своє писання у піч. Тільки тоді я по-справжньому можу стати тим, за кого себе вдаю: сірим і ніяким. Деревом з лісу людей, яке годі відрізнити від інших. Шумітиму листом, як і вони, входячи своїм шелестом у загальний шум. Хто зна, може, й правий той дивак Біляшівський: треба полюбити цей ліс людей, щоб здобути справжню рівновагу й заморити в душі невситимого черв'яка. Але я до цього не готовий. Злість закипає в мені, і я знаю: спаливши свій рукопис, я сяду за новий. Без нього я голий і порожній, без нього я стану водяною істотою, яка розпадеться на міріади дощових крапель. Нічого не вийде, панове, думаю я, стискаючи вуста. Я защіпнуся на всі гудзики, і не вам мене судити, а мені вас.
Я йшов коридором негнучкою ходою, чітко відбиваючи крок. Обличчя моє закам'яніло, і я вже добре бачив, що цей будинок, окрім дорослих, заповнено ще й малими істотами. Кожна із них зі страхом світить у мій бік очима. Зараз я зайду в клас і кину на ряди, заповнені цими недоростками, блискавку свого погляду. В класі зависне мертва тиша, і тільки одне я прочитаю у тих очах — жах! Мені стане солодко й спокійно від того, бо я навчатиму цих істот житейської мудрості, хоч вони й ненавидять мене, й опираються. Кожен із них несвідомо вбере в душу мою науку, як губка воду. Бешкетуйте і злословте, панове гімназисти, виривайтеся з пут, що їх я вам готую, — нікуди ви не втечете! Станете нікчемними колесиками величезної державної машини, і вона вас пожере. Народите свої подобенства і напихатимете їх моїми істинами, бо я розчинюсь у ваших єствах, навіки безсмертний, адже в усіх вас на плечах, як і в мене, тавро…
В той день у місті з'явилися перші ознаки холери. Нагло захворів просто на вулиці якийсь хлопчак, він впав у корчах на землю — його вирвало й пронесло. Всі з жахом розбіглися, і довкола хлопчака утворилася жахнюща порожнеча. Я стежив за тим усім звіддалік, як багато інших, — всі чекали, чим це кінчиться. Тоді з'явився на вулиці Микола Платонович Біляшівський, спинився біля хлопчика і щось у нього запитав. Але той був без пам'яті, Микола Платонович роззирнувся і побачив зовсім порожню вулицю. Помітив він тільки мене. Здалося, ми зустрілися поглядами, наче спитуючи один одного, я дивився на Біляшівського іронічно, а він із жалем. Очевидно, той жаль стосувався не мене, а нещасного юного простолюдця, і саме тому не витримав я того змагання поглядами — що мені до його жалю та співчуття? Всміхнувся кисло: його жаль і співчуття так само себелюбні, як і моє несприйняття чужого болю, адже не про ближнього він думає насправді, а про спасіння власної душі. Біляшівський знав, що на нього дивляться. Був певний: не тільки з моїми очима зустрівся він на цій порожній вулиці — таких прихованих очей було на ній багато. Отож начебто кидав нам виклик, як, зрештою, кидали виклик і ми йому: ану-но, покажи, який ти добрий!
Микола Платонович уже не дивився на нас, він підняв хлопця, поклав собі на плечі й пішов по цій порожній-непорожній вулиці. Після дощів стояла тоді суха й тепла погода, хоч жовтень наближався до кінця, листя вже майже поопадало, і випадок холери треба було б уважати за нетиповий, адже починається ця хвороба здебільшого не на зиму, а на кінець літа. Це, правда, міг бути лихий передвісник і на наступний рік.
Біляшівський був уже немолодий; здається, йому нелегко було нести хворого, він важко дихав, але намагався іти швидко. Я приклеїв до його тіні себе, незримого, бо побачити перебіг цієї історії конче хотів: Микола Платоновнч піддавав себе немалій небезпеці. Саме в той день від нього пішов останній слуга; побачивши, що хазяїн притягнув у дім хворого холерою, відразу ж непомітно зник. Біляшівський покликав його, але, не почувши відгуку, першу допомогу хворому подав самотужки. Потім побіг до свого приятеля-лікаря, того самого, що удавано лікував Третяка, і той засвідчив, що у хлопця таки холера. Він запропонував Миколі Платоновичу помістити хворого в лікарню для ізоляції, на що Біляшівський не згодився. Він сам розтирав його і поїв ліками, лікар навідувався щодня, і мені стало нудно бути постійно біля них. Я покинув той дім — почав побоюватися, що, холера, як хвороба по-особливому чіпка, може перекинутися і на мене безтілесного, що, здається, в медицині повністю не виключається. Цей випадок посіяв у місті жах, і всі компанії, що збиралися по домах, миттю розпалися — люди воліли відсиджуватись удома. Миколу Платоновича, коли він виходив за продуктами чи на прогулянку, оминали десятою дорогою, а крамарі, побачивши його здаля, зачиняли непомітно лавки, і часто Микола Платонович не міг до них достукатися. Отож випадало, що він жив тепер наче у великій повітряній капсулі, але, помітивши це, не відступився від доброчинності, а упросив лікаря привозити йому харчі…
Я оповів Охоцькій про розмову, яка відбулася в мене а директором гімназії, і вона залилася слізьми.
— Бідній у цьому світі — як прокаженій, — сказала вона, не помічаючи, що висловлюється мудро. — Ну чим, бога ради, я завинила?
Я хотів її заспокоїти, але саме в цей момент почув у коридорі підозрілий шерех.
— Говоріть до мене, говоріть, — прошепотів я і почав пробиратися вздовж стіни до дверей: був певний, що з того боку до замкової щілини вже приклеївся підглядач.
Охоцька була жінка не дурна і миттю збагнула, про що йдеться, вона перестала плакати і почала щось, як завжди, оповідати, а я стрілою метнувся до дверей і штовхнув їх з такою силою, що мав би достеменно пробити підглядачеві лоба. Він, однак, устиг відсахнутися і вискочив у розчинені парадні двері, я побачив тільки спину і формений картуз гімназійного вчителя, хоч розібрати, хто саме підглядав, не встиг.
— Бачили? — сказав я, повертаючись до Охоцької, але вона вже знову лила сльози, наче вимагала, щоб я все-таки її втішав. Але я був надто сердитий, через це тільки нервово пройшовся по кухні, а тоді розвернувся на закаблуках і сповістив Охоцькій, що мені приходити до неї у дім не годиться, адже ми з нею маємо ворога, який не залишить нас у спокої, що це загрожує мені втратою місця, чого я, незважаючи на співчуття до її бідності, дозволити собі не можу.
— То ви відмовляєтеся в мене столуватися? — спитала Охоцька, дивлячись на мене трохи дивним поглядом, від чого в мене незвідь-чому почали свербіти п'яти — у ту хвилину я залюбки ними б накивав. Але було в цій жінці щось і притягальне, і язик мій не повернувся підтвердити її побоювання, окрім того, я мав домовленість з директором приймати її обіди в себе вдома і сказав їй про те, змовчавши, правда, що маю таку домовленість, а видаючи це своє рішення, як ввияв власної волі і як великодушність. Після цього обличчя Охоцькоі прикрасив усміх, який я не міг назвати неприємним.
— Ах, боже мій! — сказала вона простувато. Не вмер Данило, то його болячка задавила.
— Тобто як? — спитав я, не зовсім розуміючи. На те Охоцька легковажно махнула рукою і втерла тією рукою з очей сльози — почала оповідати мені про Біляшівського та його відчайдушний учинок.
— Здається, той старий вижив з розуму, ви не гадаєте?
— О ні! — сказав я, сідаючи до столу, щоб докінчити своє трапезування, двері ми так і не зачинили. — Я вважаю, що він справжній християнин.
Охоцька спинилася, здивовано розтуливши рота й показуючи рядок білосніжних зубів, але я не мав охоти розумувати, був зайнятий справою куди важливішою; я їв. Коли ж я їм, обличчя моє стає поважне й заклопотане, я можу тоді тільки слухати, а не говорити, все моє єство з осолодою приймає в себе харч, тим більше, що Охоцька була чудова господиня і вміла готувати так до ладу, що навіть мертвий не відмовився б скуштувати її страв. Вона знала це й любила, щоб їй таке підтверджували, я ж хвалив її не словами, а ділом, тобто їв з превеликим натхненням, відчуваючи, як шлунок упоєно наливається поживними соками, а стравохід блаженно здригається, приймаючи в себе таку розкіш; рот мій наповнювався солодкою слиною, і це викликало такої сили апетит, що я змушений був збирати волю, аби їсти не поспішаючи — жодна їжа інакше не принесе справжньої користі.
За кілька хвилин, легко посвистуючи, зайшов у парадне учитель латинської мови Міхневич. Він зирнув у відчинені двері й обірвав свист, накладаючи на вуста іронічну всмішку.
(Продовження на наступній сторінці)