— Ви, мабуть, здогадалися, про кого веду я балачку. Звісно, я і в думці не кладу, що ви мали щось із тією жінкою. Міхневич — звісний кляузник, і вірити йому — зневажати себе самого. Окрім того, ви надто молодий і партію з тією жінкою складати й не збираєтеся, навіщо вам чужі діти, коли ви ще на своїх, хе-хе, спроможетесь… Чи не так я кажу?
— Достеменно! — проказав я, бо в тих словах і справді був незаперечний сенс.
– Інше діло я, хм-хм, я на своїх дітей уже не розраховую. Але не хочу, знаєте, потрапити, як жаба в калошу, вибачайте за варваризм… Через це перш, ніж познайомитися з жінкою, я веду… як би вам сказати, маленьку розвідку, чи що? Не находите в тому нічого негожого?
— Коли вже зв'язуватися з жінкою, — сказав я розсудливо, — то треба її принаймні знати.
— В самісіньке око потрапили! — аж підскочив директор і обійняв мене за плечі десь так, як обіймав недавно Ковнірчука попечитель Київського учбового округу. — Чи пані Охоцька богомільна? — спитав він солодко, увіч наслідуючи голос Матневського-Шашкіна.
— Вона католичка, Венедикте Іполитовичу, — сказав я, впадаючи директору в тон, від чого в мій голос проникли єлейно-масні нотки. Я своєрідно передражнював директора, але не настільки, щоб він це помітив.
— Що ви кажете? — спинився Ковнірчук. — Це зле…
— Звісно, зле, — задоволене сказав я.
— Зрештою, не так уже й зле, — зморщив лоба директор. — Бог один, а щодо обрядних різниць… Вона ходить у костьол?
— Як всі християни, — сказав я, і це була правда: Охоцька не була богомільніша, ніж годилося.
— А як вона те… готує? — вкрадливо спитав Ковнірчук. — Знаєте, в житті це також немаловажне.
— З цієї причини, — зізнався я відверто, — не бажав би я, щоб вона йшла у ваші економки. Директор засміявся.
— А ви ще й гуморист, — сказав він. — А як у неї те… з характером?
— Про це вам міг би докладно оповісти Кулаківський… Вони, здається, були на ножах.
— О, я не збираюся бути із жодною жінкою на ножах, — сказав Ковнірчук. — Окрім того, Кулаківський покинув наше місто — це була людина важка.
— Це була марновірна людина, — докинув я.
— Так, так, марновірна й лиха. Кажуть, він був із тих… вільнолюбців?
— Не випадало помічати, — сказав я, бо при цих його словах виразно запахло смалятиною. — Пані Охоцька має гострий характер до тих, кого вона не любить, і стає досить м'якою з тими, до кого має симпатію. Зрештою, на мій погляд, це жінка цілком ординарна.
— Що ви хочете цим сказати? — насторожився директор.
— Тільки те, що сказав, Венедикте Іполитовичу. Жінка як жінка…
— По-моєму, те, як ви її відрекомендували, мене задовольняє. Одне тільки… да-м, католичка. Ксьондзи у неї бувають?
— Не випадало зустрічати, — відрапортував я.
— Я б не хотів, щоб моя економка була фанатичка, — смиренно проказав директор. — Знаєте, цей целібат у католицьких священиків, це щось таке… А ще коли жінка фанатичка, їй недовго тоді річ грішну видати за святу, ви мене розумієте? Про неї ходять пересуди?
— Ходять, — сказав я трохи сердито. — Але, як ви зволили зазначити, безпідставні.
— О, ви маєте себе на увазі, — весело озвався директор. — Ну, тут я цілком спокійний.
— А то чому? — спитав я, відчуваючи, що починаю дратуватися.
— Бо ви скромний і доброчесний молодий чоловік, — мовив директор, ще й поморгав, очевидно, вдавати із себе дурнішого, ніж є, складало йому приємність: він увіч із мене кепкував, зовсім у той самий спосіб, що і я з нього. Мені не зовсім те подобалося, бо в цій розмові я не відчував звичної зверхності, та й упосліджуватися перед ним мусив як підлеглий. Зирнув на співрозмовника краєм ока і раптом зрозумів: вся оця розмова — якийсь підступ, має він розрахунок далекоглядніший, недаремно був колись таким завзятим мисливцем. До речі, після своєї поїздки в Київ і переходу в гімназію, він продав усі свої рушниці, а власний дім перетворив у молитовний. Почав приятелювати із священиками, а в гімназії найбільшою його прихильністю користувався законоучитель. Про дружбу з Ленсалем він таки забув, притому так грунтовно, що навіть здивувався б, коли б хтось про те нагадав.
— Я хотів би поглянути на вашу ікону, — сказав він, змінивши тему розмови.
— Це не Моя ікона, а Кулаківського, — вкрадливо зауважив я.
— Я став в іконах розбиратися. Коли хочете, з іконою треба вміти спілкуватись, як з людиною, а може, й тонше. Вміти ввійти з нею у розмову, і то має бути розмова не вуст, а душі. Байдуже, добрий на ній живопис чи лихий, важить тільки внутрішня закладеність і закладене в лініях та барвах відчуття вишнього. Ви на тому розумієтеся?
— Анітрохи.
— Жаль… Вам не завадило б трохи більше молитися.
— Перед цим ви назвали мене скромним і доброчесним.
— Звісно, назвав, — сказав спокійно директор, — але це не значить, що ви не маєте гріхів.
— Гріх — це наші думки чи діла? — спитав я.
— Це наша зарозумілість, — мовив директор і усміхнувся трохи цинічно.
— Зарозумілість перед небом чи перед самим собою? — наївно спитав я.
Директор зупинився, глянув на мене й, жартівливо погрожуючи, покивав пальцем.
— Ви ще дуже молодий, — проголосив він, коли ми знову пішли, — і вам, на мою думку, краще вдавати розумного, залишаючись насправді дурним, ніж навпаки.
– І це має бути свідомий акт? — здивувався я.
— Та ж звісно! — вигукнув директор. — Так безпечніше, і нікому не чинитимете неприємностей. Бог не за розум прокляв людину, а за надмірний апетит, а розум послав, щоб вона могла в цьому світі вижити. Але бог і зарозумілих не терпить…
Ми піднялися по сходах, а за кілька хвилин Ковнірчук уже розглядав призначену йому ікону. Він раптом опустився на коліна, а що мені не годилося при тому стояти, вчинив я те ж таки. Обличчя в директора стало строго святенницьке, він пильно вдививсь у зображення святого, і вуста його заворушилися й посиніли. Кров відлила йому від обличчя, а очі налилися вогнем. Мені раптом страшно стало стояти обіч цього чоловіка, здається, він перевищував мене розумом і якоюсь недозволеною відчайдушністю: коли на мені напластовано два єства, то на ньому їх було — як кілець на розрізі дерева. В лісі людей, подумав я, — це дерево твердої породи, але й воно вже дуплавіє. Дуплавіє через те, що, ховаючи своє "я" за декількома машкарами, зовсім забуло, яке ж справжнє, адже й воно давно стало маскою, а коли так — зникло. Цей чоловік одяг на себе десять кожушків, як цибуля, і зовсім не впевнений, що під тими кожушками є тіло. Через це він, як та ж таки цибуля, їдкий, і не в одного від того виб'ються на очі сльози.
— Це добра ікона, — сказав поважно Ковнірчук і звівся, струшуючи з колін порох, якого в мене на підлозі не було. — Ви щиро хочете мені її подарувати?
— Віддарувати, — уточнив я. — Це не моя власність, а річ покинута.
— Ви дуже впертий, — сказав директор м'яко. — Занесете мені якось. Але не трактуйте це як хабар.
На його вустах заграла іронічна усмішка, і ми обоє зрозуміли, що трактуємо цю ікону не як хабар, а як символ союзу, який тільки й закладається, щоб один не чинив капості другому.
— То ви познайомите мене зі своєю столоначальницею?
— Я скажу, що ви обдивляєтеся казенні квартири, — знайшовся я.
— О, тоді вона трактуватиме мене серйозно! — засміявся директор і впевнено рушив до дверей, як і належить людині чиновній та солідній…
Внизу я постукав у двері і звістив Охоцькій про перевірку казенних квартир, що підлягають віданню гімназії. Здається, нічого гіршого я вигадати не міг, бо Охоцька побіліла й подивилася на директора так перелякано, що на його обличчі мимоволі з'явилася поблажлива усмішка. Він відіслав мене кивком голови, і моя тілесна оболонка відійшла, потупотівши по залізних сходах, а невидима спокійно всілась у крісло і почала з інтересом наслухати й наглядати, адже між цими двома розігралася досить промовиста сцена.
— Я справді оглядаю квартири, — сказав майже офіційно директор, сідаючи в запропоноване йому крісло, а що було воно те саме, де вмостився і я, то довелося мені перебратися й сісти на менш вигідний стілець. — Ви тут живете давно?
— П'ять років, — прошепотіла Охоцька. Ковнірчук увіч милувався нею: була вона при своєму переляці ще привабливіша, ніж завжди.
— А на якій підставі? — поцікавився директор. — Здається, до гімназії ви відношення не маєте?
— Я оселилася тут за згодою покійного директора, — сказала Охоцька.
— Отак узяли і вселилися?
— При сприянні колишнього правителя губернської канцелярії Біляшівського, — сказала жінка.
— О, це вже зрозуміліше, — директор постукував пальцем по коліні. — А він на якій підставі про вас турбувався?
— Мій покійний чоловік був його чиновником.
(Продовження на наступній сторінці)