«Сиві хмари» Валерій Шевчук

Читати онлайн оповідання Валерія Шевчука «Сиві хмари»

A- A+ A A1 A2 A3

— Гей, люди! — загорлав він.— Я оце наказав викотити для вас п'ять кухов горілки!

Одностайний крик вирвався з сотень грудей.

— А ці воли віддаю вам на заїдок!

— Слава панові Гозьському! — загорлав Твардовський. Його слуга підхопив погук з юрби, і люди гукнули хвалу.

Гозьський підступив до вогнища, лице його від вогню побуряковіло. Вийняв з-за паска ножа і вкраяв шмат печені. Заплющив очі й пожував. На нього летіли снопами іскри, зі шваркотом стікала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забійцю.

— Можна їсти! — закричав Гозьський, і роз'ятрена юрба стрімголов кинулася до м'ясива.

Рвали руками, різали ножами, відтинали шаблями, з кухов було вибито днища, і слуги з черпаками відмірювали питво в дерев'яні чаші...

Пан Твардовський сидів за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими лапами, поклали на сіру постіль і заколисали. І уздрів Твардовський себе підвішеним у небі, висів він над землею і плив кудись, плив. Дивився вниз крізь приплющені повіки й бачив, як мчить дорогою кінний загін. Той загін оточував посілля, і він добре знав, чиє то посілля і хто стоїть на чолі напасників. Ударено на ґвалт у церкві, але зайди вже скочили в двір. Їдко спалахнула усмішка в пана Долинського, перелякано закричала дочка Ходачківського, хтось зі слуг вистрелив, але впав із розваленим черепом. Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачківського й потяг її за клуню. Розбишаки кинулися грабувати панський дім, вершники літали й по селі, махаючи нагаями й калічачи селян. Люди розбігалися навсібіч, жертви валилися, і над ними свистіли сірі змії канчуків...

Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонічна всмішка. Заграли поблизу музики, і він здригнувся. На майдані танцювали. Підпилі міщани й міщанки похапалися в обійми й гопцювали. Скакав, облапивши широкотілу жінку, пан Гозьський, стрибав і слуга Твардовського та й решта шляхти й міщан. У цей мент наче забули про станову різницю, дихали одне на одного перепаленою їжею й трунком, запалювалися вогнем.

Слуги підкинули до багаття палива, і все те місиво, обілляте червоною барвою, ще шаленіше застрибало й закрутилося. Чоловіки тисли до себе жінок, клеїли груди до грудей, ноги до ніг. Жінки звискували вражено й захоплено, а їхні напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний лахман горлав у варисько натхненну, пісню, біля кухов усе ще пили, припадали до чаш, а тоді знову кидались у нестримний вир...

Твардовський наче приспустився до землі. Сиві хмари гойднули його, і він причалив до найближчої кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у себе вогонь зі смаком крові і пирснув, наче кіт. Тоді знову піднесло його вгору, і знову він поплив, задоволено всміхаючись. Побачив-бо й другий кінний загін, який з льоту вдарив на помістя пана Долинського. Слуги Долинського тікали через поле, але їх наздоганяли кіньми, топтали, в'язали й волочили за собою. Розбивали вікна й двері, тягли добро й складали на вози...

Твардовський повернув голову в другий бік: обійстя пана Ходачківського палало. Загін Долинського відходив у ніч, сам Долинський озирався вряди-годи, скалячи зуби, а за ним бігла припнута до коня дочка Ходачківського. Обличчя в неї було закривавлене, волосся сколошкане, а очі повні жаху...

Пан Ходачківський там, біля обійстя Долинського, світив задоволено всмішкою. "Ану, хлопці! — горлав він.— Розбивай це кубло!" Люди Ходачківського полізли на дах, скидали гонту, стинали бантини...

Тваодовський хитався в сивих хмарах. До нього підпливла кудлата постать, і він уздрів жіноче личко. Воно захихотіло й підморгнуло Твардовському, і той оскалився, показуючи попсовані зуби. Схопив жінку в обійми й почав шалено перебирати ногами. Дригав ними, бо плив між небом і землею; жінка хихотіла й притискалася до пана Твардовського, і він закричав захоплено чи радше заіржав: глибоко в темряві, в кудлатому мороку завис і сумно загус крик коня...

Палали багаття, іскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловіки й жінки, і Твардовський раптом відштовхнув від себе ту, котру приймав за жінку. Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього й зареготало. Чорні руки підкинули його, як опуку, і Твардовський знову поплив у сивих хмарах, підвішений над землею, безсилий торкнутися тверді чи знестися до хмар справжніх...

У глибині ночі ясніло ще одне вогнище: розбивав маєток Гозьського розбійник Ясинський. Жінка пана Гозьського ридала на землі, і її ясне волосся тремтіло на плечах, граючи іскрами...

Тонкий страх, наче вуж, проліз панові Твардовському під пахви. Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Ні, летів він над землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкірилися й кривилися якісь обличчя, і він раптом збагнув, що то все його обличчя, тільки розкладене на множество подобенств.

Тоді знову підпливло до нього те чорне. Приклеїлося до його вуст холодним присосом, і Твардовський став зовсім легкий од того поцілунку. Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тільки ніч глибочезну побачив і кілька палахкотливих вогнищ у ній. Вогнища у Звягелі і роз'ятрену від трунку та їжі юрбу, що вигецувала; вогнище садиби Ходачківського, на яке востаннє озирнулася, біжучи за конем Долинського, юна Ходачківська; вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела до неба білі руки знівечена жінка й трусила ними чи молячись, чи проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горічерева й поплив далі між небом та землею, вже твердо знаючи, що ніколи не ступлять на твердь його роздуті, як кулі, ноги.