«Сиві хмари» Валерій Шевчук

Читати онлайн оповідання Валерія Шевчука «Сиві хмари»

A- A+ A A1 A2 A3

— А чхати я хотів на ці звичаї! — вигукнув Долинський.— Теперечки й справді все міняється. Не встигнеш сісти до столу, як лізе туди ж слуга. Це вже псування звичаїв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кіт на підборах до твоєї жінки підмощується.

— Але ж пан Долинський — давній узівець! — Твардовський відчував задоволення: князь був у доброму гуморі, коли лаяв нові звичаї.

— Це я до прикладу, пане... А де це вельможного так довго носило? Діло мав до вас...

Твардовський умів приїжджати вчасно — слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, і Твардовський задоволено це відзначив.

— Німчика я теж спровадив,— сказав князь, усідаючись до столу й дивлячись на Твардовського із властивим собі презирством та насмішкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне.— Німчик виявився надто розумний для мене, а може, надто дурний. Тобто говорив такі мудрі речі, що я майже нічого в тому не тямив! — Долинський зареготав.— Що чувати в світі, пане Твардовський?

Слуги застеляли стола м'ясивом та кашами. Твардовський не поспішав відповідати. Взяв шматок волятини і відкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м'яса у мису й сунув слузі. Той кинувсь у куток, і звідти почулося голосне чавкання.

— Я вже давно нікуди не виїжджав,— сказав князь.— Все ці клопоти, кат би їх погриз, все клопоти! А треба було б розігріти кров! Пам'ятаєте, пане Твардовський, що сталось у дворі Ганицьких? — Долинський зареготав.— Кого там підстрелили?

— Кількох слуг, ваша милосте,— відповів Твардовський.— А що Меланка?

Питання було недоречне: пан Долинський побагровів. Нахилився через стіл до Твардовського і сказав злісно:

— То не Меланка, а вирвикорінь. Хіба не знаєте, що селяни спалили її за відьмацтво. Треба було б, щоб разом з нею згоріли і ви, пане Твардовський!

— Ваша милість забажали жінку гарячої крові! — незворушно відказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно.— Я вам і вистарав її...

Князь зирнув на Твардовського, і його вуста порвала всмішка.

— А ви, пане Твардовський, чи не закладаєте з чортом? Кажуть, із вас немалий чарівник?

— З мене ніякий чарівник, бо я добрий християнин,— серйозно сказав Твардовський.— Звісно, коли казати про кебету...

— Але ж, пане, їздите на цій нікчемній шкапі. Маєте порвані ронди, а про панові маєтки оповідають на дорогах вітри. Чи, може, ви так само мудрий, як той німчик, котрий і сам не розумів, що патякав?

Твардовський сидів за столом, як бог. Пив пиво й спокійнісінько покліпував каправими очима.

— Ваша милість,— прорік він байдуже,— теж абиякий пан. Хай і князь, але чи їздите, ваша милість, каретою у вісім коней?

Долинський хапнувся за бік, де мала б бути шабля. Його обличчя наливалося кров'ю.

— Хочете, пане,— сказав він із притиском,— щоб ваша вельможність перекинулася догори ногами за дверима?

— Ні! — спокійно відповів Твардовський, кладучи собі в мису шмат лосятини.— Я хочу пограти з вашою милістю в шахи. Крім того, ваша милість цікавиться новинами. Є неабиякі, і заради них я й приїхав, бо шаную вашу милість не за статки, а за добру натуру й щедру душу.

Князь усміхнувся: йому подобався цей баламут. Мабуть, він справді має сяку-таку кебету. Часом приїжджає з доброго дива. Пан Долинський чудово знає, що хоч і водить Твардовський за собою слугу, за душею в нього ні шеляга.

— А я вже хотів ставати з паном на герць! — сказав князь насмішкувато.

— У Звягелі,— відказав весело Твардовський,— на мене нарвався один ляшок. Я розпоров йому черево...

— Га-га-га! — реготав Долинський.— Ото пан такий герой! А що там, у тому череві, пан випоров?

Твардовський, однак, коли треба, не мав почуття гумору.

— Я вибив йому з рук шаблю,— сказав він незворушно,— і випустив з нього тельбухи... Але я не про те. Я про новину, яку привіз вашій милості.— Він схилився над столом і засинів, віючи на князя перетравленим м'ясивом та вином.— Ваш лютий ворог за тиждень вибирається у Луцьк до своєї рідні...

Долинський захоплено скочив.

— Ота свиня — Ходачківський? Це ж чудова новина, пане Твардовський!

— Я два дні не злазив з коня, щоб якнайшвидше сповістити її вам.

— О, я пана не забуду! — забігав Долинський.— У мене, пане, зовсім застоялася кров, і я вже давно думаю, як би її розігріти!

— Радий посприяти вашій милості,— схилив голову Твардовський.

— Може, складете мені компанію? — запитав глумливо князь.— Такий славний герцівник, так славно порете животи...

Вуста Долинського розповзлися, показуючи щербаті зуби, а очі стали вузькі.

Пан Твардовський сидів незворушно. Долинський тим часом реготав. Брався за живіт і тицькав пальцем у співрозмовника.

— Я порву собі через вас тельбухи, пане Твардовський! — гукав він фальцетом.— Ні, з вас таки славний вояк і лицарі

Твардовський уже дивився на Долинського зизом.

— Даремно ображаєте, ваша милосте,— сказав він сухо.— На жаль, мене чекають невідкладні справи, а коли б не це... я й справді не відмовився б доказати панові силу своєї шаблі.

Князь перестав реготати.

— Сподіваюся, не супроти мене, пане? — ошкірився він.

— Чи б зміг я таке подумати? — так само сухо відповів Твардовський.— Я б доказував силу своєї шаблі на ворогах вашої милості.

Долинський підійшов до Твардовського й ляснув його по плечах.

— З вас добрий шляхтич,— сказав миролюбиво.— Я б навіть узяв вае собі за підчашого.

— Була б мені честь,— сказав пан Твардовський, схиляючись.— Але поки що я волію сидіти на власних добрах.

Пан Долинський здивовано витріщився...

Коли заводились у Твардовського гроші, його починала змучувати спрага. О, та спрага, вона зведе його колись зі світу! Недаремно покинув він і рідну стріху, лишивши жінку напризволяще,— бог дітей їм не дав,— і пішов волочитися.

Тепер, коли виїжджав від Долинського, в його чоботях було вдвоє більше талярів, на які міг купити й два коня, але йому про те думати не хотілося — вже допікала спрага. Недалеко був Звягель, а для спраглого там місце знайдеться завжди. Стара Ганна, що хазяйнувала в корчмі, була запобіглива перед усіма, в кого бряжчало в кишені. Вона побачила світу, пошепки переказували, що не проти вона повідьмувати, а коли всі співали пісень, і від себе доливала грубого голосу, викликаючи такі веселощі, що хотілося випити вдвоє. Дасть пан Твардовський грошей і слузі, той піде в простішу корчму і теж віддасться тій-таки пристрасті, яка палила слугу не менше від пана. Вони обоє вдосталь наспляться під столами, аж доки не засвистить у кишенях вітер і доки Твардовський знову зачухає голову, думаючи про завтрашній день. Але він не страшився завтрього — знав, що завжди потрібний там чи тут і таки заробить,— хоч і пив, але тямки не тратив і мав зовсім некепську звичку слухати, про що балакають навкруги. Адже в шинках зачинаються всі оборудки, крім того, пани, хоч і знали непевну вдачу Твардовського, ніколи не зважали на нього,— в шинку людські мізки забиває хмільна пара і кожен наче обгороджується кам'яною стіною. Ніхто і в гадку не кладе, що пан Твардовський, який хропе під столом, має одне око розплющене, а одне вухо насторожене. Через це не одному з уроджених фатально не щастило в його задумах та оборудках, через де гультіпака й розбійник Ясинський так учасно переймав на дорогах переїжджих. Не один із панства мав із Твардовським пильні справи і не звіряв тих справ навіть близьким собі,— хто ж бо знав, що Твардовський живе для всіх одразу? Його мовчазний, як риба, слуга теж знав що до чого,— пан Твардовський для нього не був скупий. Слуга також мав добре око й вухо, його коло знання — в іншому осередку: терся поміж міщан та козаків. Тож Твардовський міг вряди-годи гордо всміхнутися, їдучи на своєму потертому коні: хтозна, чи вже таку нікчемну роль грає він у житті? Воєводи й старости навіть гадки не мали про таке суперництво, але їх те, як і пана Твардовського, не обходило.

їхали польовою дорогою, над ними стояло чисте й палке сонце, курява вкривала їх з голови до ніг, але дзвін жайворонка був для Твардовського особливо приємний. Він усміхнувся й замугикав.

Дивився на світ крізь вузькі пролази очей, часом йому ставало й смішно. "Хе-хе,— хихотів він,— я зроблю тим добродіям добру оголоску! З цього не нагребеш купи грошей, але кожен щось усуне в руку. Зате яка втіха буде, коли вони почнуть, хе-хе, гризтись, мов собаки!" Він їхав, і похихикував, і похитувався на коні — було йому затишно, бо й сонце над головою похитувалося, соковите, приємне й затишне; цвіли над головою блискучо-чисті хмари, а поміж них розливався блакитний шовк. Він закинув голову й ковтнув слину: в горлі палило.

(Продовження на наступній сторінці)