Я вирішив прислухатися до бабці й почав туркати татові, щоб, коли приїде до нас дядько Володя, він був сміливіший і примусив забрати бабу Ганю, бо вона у нього прописана, і він через неї дістав додаткову квартплощу; посприяло тому й те, як сповістила мені бабця, що вона була вдовою загиблого на війні мого діда. Татко на всі мої резони мовчав, курив, зовсім незважаючи, що в халабуді дитина, чвиркав у відкриті двері жовтою слиною — не зовсім культурно, як я вважав.
— Це тобі бабця наговорила, — сказав він, і я засоромився, адже це була правда.
Тоді я нагадав йому про зиму і про те, що в халабуді ми не втримаємося, бо де б то витримати такий сморід?
— Нюховий апарат людини, — повчально сказав татко, — збудований так мудро, що при довшому вдиханні запахи атрофуються.
— Мені нудить, коли заходжу в хату, — вередливо мовив я.
— А бабця тобі не запропонувала перебути зиму в неї? — спитав татко.
Я аж рота розтулив: хіба так можна? Бабця, ясна річ, і в голову не вкладала, щоб таке чудне мені запропонувати, адже в нашому моральному кодексі ніби в’їлося, що обидві кімнати, в яких живе бабця, — це територія не ворожа, але чужа і нам не доступна, тобто цілком не наша — вважалося, що бабця робить нам ласку, дозволяючи жити на нашій половині, а ще й тримати там незаконно жінку, тобто мою маму, а щоб ми зазіхали ще на її, цілком законну половину, — це вже занадто. Окрім того, татко не міг збагнути такої простої речі: коли б я переселився до бабці, то ніби й від нього пішов би, тобто ніби пішов би зі своєї родини, а прийняти нас обох бабця не згодилася б ніввіки, та й мене самого ледве чи прийняла б. Був іще один резон, що його я розумів, а татко ні: коли б вона забрала мене до себе, то тим ніби б узаконила перебування в нашому домі баби Гані, а їй краще вмерти, ніж згодиться на це, — це було б рівнозначно тому, що вона згодилася б бабу Ганю в нас прописати. Ні, це були речі немислимі, і тільки мій наївний татко міг такого не розуміти.
— Ти колись бачив дядька Володю? — обережно спитав татко.
— Ні, — здивовано сказав я. — А що?
— А те, що дядько Володя нікому ще в житті нічого не давав, а тільки брав. Можна сказати точніше: коли він щось комусь і давав, то тільки для того, щоб потім узяти собі удвічі.
— Нехай він бабу Ганю бере, а не дає, — пожартував я.
Татко аж повалився з реготу; до речі, він сміявся зовсім по-хлоп’ячому, і я страшно любив це — мені тоді також ставало смішно.
— Чого ж він до нас хоче приїхати? — спитав я, коли ми пересміялися.
— Щоб узаконити перебування своєї матері в нас, — мовив татко.
— Як це, — спитав я, бо не завжди таткові афоризми до мене доходили.
— Елементарно, — сказав татко, виплюнувши за двері слину. — Не хоче з мамою, а своєю сестричкою, загризатися, бо та може написати проти нього, і його випруть із квартири як махінатора, а коли так, матиме неприємності, власне, не матиме, а може їх мати. Через це йде на видатки, їдучи до нас — спробує напоїти мене, твою маму розжалобить, покатає тебе на машині, а бабці, можливо, привезе кіло карамельок, а може, й шоколадку. І все вийде так, як він захоче, тільки бабцю він не переконає, хоч цукерки чи шоколадку вона від нього візьме. А може, карамельок чи шоколадку він їй не привезе, бо добре знає, що ніякої користі чи віддачі від бабці не дістане…
Усе це татко говорив протяглим, сумним голосом, ніби гадав чи дивився у воду, і я подумав: коли б бабця й запропонувала мені (що, зрештою, неможливо) переселитися до себе на зиму, я б ніколи ні за які карамельки чи шоколадку не погодився б, бо ніколи-ніколи не покину тут, у халабуді, свого смутного татка з його наївною, але проникливою мудрістю…
Вночі мене кусали комарі й снилися мариська. Ввечері татко комарів ретельно вибивав, щільно зачинявся, але вони все одно пробиралися крізь шпари і часом робили наше існування незносним; тоді татко вставав уночі і завзято товк по стінах і стелі ту потолоч — сон ми мали через те неспокійний. Може, тому дядько Володя приснився мені в образі вовка, можливо, через те, що Володя — це Вовка, вовк; баба Ганя приснилася в образі величезної ведмедиці, мама — тлустої кішки, бабця — в образі лисиці, татко — в образі півня, і вони всі розігрували якусь дивну байку, герої якої казали те, що вони кажуть у житті, а єдиним глядачем у порожній залі був малий, худий, аж світиться, хлопчик, тобто я. Говорили вони штучними "акторськими" голосами, і виходило, що вони сварилися, хоча насправді нічого подібного. Я спокійно додивився виставу — це ще не були мариська, а швидше пригадування того, що відбувалося насправді, мариська почалися по тому, коли баба Ганя, тужачись і хапаючись за перило, почала спускатися зі сходів сцени у залу, а тоді, налягаючи на палицю, раптом рушила на мене, двигаючи величезні малорухомі ноги і в міру її наближення до мене все більшаючи і ширшаючи. Очі її, такі великі, як колеса, були вирячені, обличчя — ніби з кривого дзеркала, тобто спотворене і скособочене; вона раптом почала падати на мене всією своєю гігантською тушею. Я закричав і прокинувся. Було навколо спокійно. Зуділи комарі, глухо перемовлялись у бур’янах п’яниці, мелодійно хропів татко, звіддаля долинав шум води, котра перевалювалася через греблю. Я витер простирадлом мокрого лоба, причавив біля вуха комара, відчувши пальцями малесенький вальок бруду, в який перетворився той комар, і знову поринув у чорну прірву, у криницю з гладкими металевими боками, за які даремно чіплявся. Зрештою, я летів не так і швидко, щоб розбитися, а десь там, як Котигорошко, коли провалився в підземне царство, приземлився. До мене підійшла якась жінка, і я відразу ж впізнав нашу сусідку, яка померла минулого тижня, — я бігав дивитися на той похорон і чомусь не міг відірвати очей від лиця вмерлої. Зараз обличчя в неї було так само воскове, але на вустах лежала усмішка.
— Прийшов своїх провідати? — спитала вона. — Ходім проведу. До речі, знаєш, що твоя мама тільки називається мамою, а справжня твоя мама тут.
Я зовсім не злякався від того, куди потрапив, хоч усе навколо було чудне. Все було залите міражним срібно-синім димом, у якому плавали напіврозмиті стільці, столи, шафи, канапи, будинки, лавки, сарайчики, халабуди, дитячі коляски, велосипеди, легкові й вантажні авта, літаки, автобуси, чашки й миски, ножі, ложки й виделки, величезні шруби, котрі не переставали крутитися, вітряки, човни, рушниці й гармати — якесь дивне накопичення не речей, а тіней від них. Я їх усі не мав часу розглянути, бо моя проводирка йшла надто швидко.
— Не затримуйся, — сказала вона, — тобі треба встигнути.
— А коли не встигнемо? — спитав я, надбігаючи.
— Тоді даремно сюди спускався.
— А як я звідси виберуся? — спитав я.
— Виберешся, виберешся, — сказала сусідка, пришвидшуючи ходу. — Тільки не балакай багато і не розпитуй зайвого.
Світ тіней речей закінчився, і ми потрапили в світ тіней тварин і звірів. У срібно-синім димі почали проступати червонясті силуети корів, коней, кіз, свиней, баранів та овець, вовків, лисиць, ведмедів, собак, котів, пацюків, ховрахів, кротів, над ними літали тіні птахів усяких розмірів та виглядів, начебто я потрапив у зоологічний музей, адже всі вони були нерушні, тобто це були не так опудала, як тіні опудал. Шкірили до мене зуби й блискали очима, але не видавали ані звуку, та й роздивитися я їх добре не міг, бо вже не тільки швидко йшов, а мусив бігти, та й моя проводирка бігла — очевидно, нам таки треба було поспішати.
— Не боїшся? — спитала проводирка-сусідка, котра вмерла минулого тижня.
— Ні, — мовив я. — Тільки якось тут чудно.
— Не чудно, а гарно, — сказала провідниця. — А боятися не треба, бо все це у тебе тільки сон. До ранку маємо встигнути.
І ми вже не бігли, а летіли, як ото без ваги в безповітряному просторі, але не на одному місці, а в сильному стрімі вперед. Тіні тварин та звірів позникали, срібно-синє повітря змінилося на срібно-рожеве, але так само малопрозоре, і тут я раптом побачив наш дім. Зовсім такий стоїть на землі, біля нього дуб, клен і старий запущений сад. Онде побіч — липа, але зараз липи біля нас не росло, онде інші дерева, що їх я не знав, загалом, дім був наш. Правда, не переділений на дві квартири, бо нашого ґанку не було, а тільки бабчин. Біля дому стояла напіврозмита постать, яка виглядала когось, приставивши долоню до лоба, і я подумав: а може, це і є ота уявна, гарна і молода моя мама, яку я придумував собі, коли на ту, стару, й негарну, й груботілу сердився. Вона й справді була прекрасна, та жінка: тонколиця, білява, з величезними синіми очима, мама із казки чи сну, з лагідною усмішкою, мама, придумана самотньою дитиною, з тонкими руками у срібній одежі. Загалом же вона була ніби нежива, ніби пам’ятник, а не людина, придимлена рожевуватою плівкою.
— Ходи, — сказала вона. — В тебе мало часу, а багато справ.
— Яких справ? — спитав я.
— Хіба тобі не казали? Познайомишся з усіма посельцями дому.
Розчинила рожеві двері, і я отетерів — за ними був зовсім не дім, не кімнати, а поле. Величезне поле, на якому сиділи на стільцях люди, і чим далі, тим менші були стільці й менші люди — вони сиділи, ніби були розміщені на величезній шаховій дошці, тобто ніби були шаховими фігурами, кожна у своєму квадраті.
— То оце я з усіма маю знайомитися? — спитав я.
(Продовження на наступній сторінці)