Я не знав, куди йти гуляти. Вже пора було б щось і перекусити, але без того міг обійтися — все одно апетиту не маю, а ще після таких подій. У хату мені доступу не було — там зараз творилося казна-що, та й не пустять мене туди. До бабці я заходив рідко, а тепер заходити було небезпечно, бо вона почала б наговорювати на маму й бабу Ганю й переконувати мене, що прописувати бабу вона ніколи не дозволить — витримати таке я сили не мав. Піти на вулицю — але не вабила мене та вулиця! Піти на річку — але вона смердюча й брудна, і від того запаху мене нудить. Отже, єдине місце, де я міг сховатися, — це таткова халабуда. Там густо пахне тютюновим димом і духом самотнього чоловіка, адже татко влітку в хаті не жив, та й узимку з мамою не спав, ніби вони й справді не чоловік і жінка. Запах халабуди, однак, був мені приємний. Міг залізти в татковий барліг, забратися під ватяну ковдру, бо татко вкривався тільки ватяною ковдрою, й читати хоч би півдня, хоч би й цілий день; коли татко на першій зміні, то там узагалі мені ніхто не заважає; мама в халабуду влізти не могла, такі вузькі були двері, отож могла мене звідти видобути тільки криком, а коли я на неї сердився чи вона на мене, то дістати мене звідти було аж ніяк, отож тільки погрожувала. Правда, коли це траплялося, зі своєї половини вискакувала бабця і героїчно йшла мені на поміч; вони заводили баталію між собою, кінчалося все тим, що бабця починала труситися і йшла геть, а потім довгий час вони поміж собою не розмовляли. І тільки один татко ні з ким із них не сварився, носив одній і другій воду, а в холоди палив печі, тягнув із міста харчі, а більше не робив нічого — любив свій барліг і книжки, і ненастанно читав і читав їх разом зі мною, або ж грав, також разом зі мною, в шахи чи в карти. І тільки в серпні—вересні, коли достигали в нашому саду-перестарку яблука, татко ставав натхненно-діяльний, крутив на м’ясорубку яблука, заливаючи підсолодженим соком величезні бутелі, які бродили із зав’язаними бинтом горличками, шумували, каламутилися, щоб потім скинути сірий осад на дно і просвітитися до бурштинової прозорості. Тоді татко обережно зливав прозору рідину, бутлі спускалися до льоху, а каламут він помаленьку випивав — щоб не пропадало, як він казав, добро. Загалом татко п’яницею не був, казенних трунків не купував, бо це було йому не по кишені, не купував самогонки у вуличних гуралів, бо ті підмішували туди всіляку нечисть. Часом мама виганяла самогон сама, але не для татка, а для своїх оборудок — таж завжди трапляється нагода й потреба когось у хаті пригостити. Татко з ніг збивався, розшукуючи той самогон, але ніколи йому те не вдавалося, отож він задовольнявся яблучним вином, розподіляючи свій запас так, щоб йому вистачило до нового врожаю; мама його не вживала, кажучи, що їй після того болить живіт, а я потайки тільки куштував його з покинутої й не допитої татком кварти (бо він, як правило, за раз випивав тільки півкварти, а другу половину лишав на потім) і визнавав, що цей напій ненабагато міцніший за квас, правда, цей "квас" чародійно впливав на систему таткових настроїв: він тоді ставав говірливий і висловлював патетично-людинолюбні сентенції, які, в першу чергу, випадало слухати мені, бо бабця й моя мама були на ті сентенції аж зовсім невразливі, вважали-бо, що він плете дурниці з п’яної голови, хоч нічого нерозумного він їм не казав. Вино було йому потрібне, як, здається, мені тепер, дорослому, для того, щоб здобути сміливість ті сентенції проголошувати, притому він і в голову не клав, що бабця й мама ставляться в ті моменти до нього поблажливо, як до хворого, і вважають здурманілим. Загалом, мама ставилася до татка якось особливо, може, трохи й боялася, що він її прожене, адже її статус у нашім домі був такий невизначений, адже татко мешкав од неї цілком окремо, і тільки приявність мене в домі їх між собою зв’язувала. Маму зовсім не цікавили таткові книжки, вона була цілком проста жінка, тоді як татко розвинений і начитаний, отож хоч не раз траплялося, що вони й "гризлися", як кажуть, але завжди поступалася мама — тепер мені здається, що татко офіційно з мамою не одружувався саме з того резону, щоб вона йому не сіла на голову, а вона, як жінка рішуча й практична, це учинити таткові могла любісінько. Невизначений і цілком хиткий її статус у нашому домі, а ще й при такій бабці, як у нас, примушував шануватися і не розпускати свого досить активного норову. Окрім того, я знав (виснувавши те із підслуханих розмов між ними, бабця з того теж мало що відала, інакше не забула б осідлати такого коника), що татко маму вибавив із якоїсь оказії і взяв її до себе з милосердя, а я народився в них, може, й випадково — факт той, що мама того не забувала. Бабця ж про те, що мама з татом нерозписані, знала, але вважала, що раз я є, то вони повинні жити разом хоч би задля мене, однак прописати маму й досі категорично відмовлялася, до чого мама вже звикла; правда, інколи на бабцю нападав ґедзь, і вона починала переконувати татка знайти собі когось більш підходящого, а цю вигнати, що татко збував, як правило, жартом, заявляючи, що він людина слабкого характеру, і тоді йому доведеться жити не з однією жінкою (тобто мамою), а з двома.
— Дурні турки, — якось сказав мені, сидячи по-турецькому в самих плавках на барлозі в халабуді. — Мало їм однієї жінки, то заводять гарем. Знаєш, що таке гарем? — питав він мене, ніби я мав чомусь не знати такої очевидної речі. — З однією жінкою не просто вжитися, а з цілим виводком?.. — він сміявся, поводячи головою. — Однак, сер, не будемо злостиві, ге?
Я кивав: злостивим, ліпше не бути.
— Світове добро ламаної копійки не варте, — проголошував він і навчально підіймав, наче Будда, пальця, — без нашої спроможності його творити.
5
Отак поселилась у нас баба Ганя. Перше, що мене вразило в цій історії, це те, що бабця, виявляється, мала рацію: бабу Ганю треба було тільки зсадити з вантажівки, а решту шляху вона вільно могла б пройти сама, хай і з підтримкою. Так само зовсім не треба було всаджувати її разом із канапкою у вікно, вона з осторогою, з труднощами, могла піднятися і спуститися з ґанку. Татко збив для неї нечупарне одоробало, зате таке міцне, що могло витримати 172 кілограми, туди всунули здоровецьке відро й оббили все це рядниною. Після того в хаті поселився такий сопух, що мене млоїло, і я перейшов спати до татка в халабуду; у такий спосіб жінки виселили нас із нашої-таки хати. Цікаво, що моїй мамі при її астмі жахливий сморід в хаті ніби й не заважав.
Баба Ганя викликала в мене жах — це була величезна гора м’яса, її трико, яке щодня вивішувалось у дворі на шворці, було таке гігантське, що я вільно сховався б ув одній штанині, а обрізана ковдобина бюстгалтера могла б вільно служити шапочкою навіть дорослому чоловікові, хоч би головатому людиноподібному з бур’янів. Я дивився на цю атрибуцію широко розплющеними очима, і мені було по-справжньому моторошно — невідь-яким мізерним себе бачив. Мама все-таки відчувала певну незручність, що мене і татка "виставили", як казала бабця, в халабуду ("В ту собачу буду", — казала бабця), тож весь час запитувала, чого я в хату не заходжу, на що я незмінно, щиросердно відповідав: мене там нудить. Мама знала, наскільки я делікатний і що маю схильність до блювання, отож тільки зітхала й не казала нічого, а я думав: що буде, коли почнуться холоди, — де ми з бідним татком подінемося? З татком мені було б зовсім добре в тій його нечупарній халабуді, яка зроду-віку не заміталася (мама туди пролізти не могла, а татко такі речі ігнорував), коли б він не хропів уночі, а хропів він могутньо, особливо, коли причащався яблучного вина, та й пахло тоді від нього бридко, хоч ми й спали валетом. Я прокидався од того хропіння й не міг заснути, прислухався до звуків за дощатою перегородкою: щось там шаруділо, лазило, мабуть, вужі й гадюки, а може, й здоровенні нічні жаби. В глибині бур’янів галакали п’яниці, які, здається, не потребували сну; часом дико кричали коти; очевидно, й наш котик там балював; чулися голоси й вискоти парочок, що тут проходили, а часом і зупинялися; вранці мене будив півень і кури — півень співав у курнику, що був прибудований до халабуди, а кури голосно кудкудахкали, сповіщаючи світові, що знесли яйце-нерайце. Таткові все це аж нітрохи не заважало, а мені дуже; правда, я тішив себе думкою, що звикну до такого життя, але звикнути ніяк не міг. Тим часом баба Ганя виперла з дому й останню особу чоловічої статі — нашого кота, я тільки побачив, як він вискочив із сіней такий божевільно переляканий і з таким вереском, що в своєму дворі миттю з’явилася бабця і, підбивши долішню щелепу під горішню, пильно почала дивитися у наш бік.
— Що там таке? — спитала мене, і я, не бажаючи, щоб вона втручалася в наші сімейні справи, збрехав:
— Мабуть, кіт ковбасу вкрав!
— Мало тій бабері ковбаси, — сказала бабця, — то вона й нещасну тваринку обжира.
— Та нє, — мовив я миролюбно. — Кіт ковбасу вкрав…
— Ніяк не нажереться, корова, — сказала бабця і знову підбила долішню щелепу під горішню.
Тоді я почув у нашій хаті крик, кричала мама на бабу Ганю:
— Чого ти взялася до того кота?
— Він смердить, — почувся низький голос баби Гані.
— А ти не смердиш? — горлала мама. — В хаті через тебе не всидиш!
— То й не сидіть, — байдуже відказала баба Ганя.
— Не смій чіпати мені кота! — кричала мама. — Бо відвезу тебе назад у село!
— А я цього й хочу, — сказала баба Ганя. — Чого вони в хату не приходять?
(Продовження на наступній сторінці)