Мама махнула рукою — згоджувалася.
— Ну — раз, узяли, раз! — скомандувало людиноподібне. — Подимай перьод. Ну, раз!
Чоловіки кректали, сопли, обливалися потом, але канапку на лутку вікна все-таки висадили.
— На сіродіну двигай! — крикнуло людиноподібне.
Канапка, стешуючи фарбу з лутки, посунула в глиб кімнати. Я стояв неподалік од бабці, вона дивилась на все преспокійно.
— І це треба її так двигать? — сказала. — Встала б і пішла!
— В неї ж інсульт! — мовив я сердито, бабця увіч перебирала.
— Може, й інсульт, — мовила вона. — А може, й придурюється!
Я відійшов од бабці обурений: у цей момент я бабі Гані співчував. Бабця знову підбила долішню щелепу під горішню: лице її стало противне. Мама зі свистом вдихала ліки з інгалятора. Татко командував із хати:
— Двоє залишіться, а решта сюди!
П’яниці метнулися в хату через двері.
— Ну раз-і-і! Узяли! — розпачливо гукав з кімнати татко.
Чути було, що в хаті щось гупнуло, здається, чоловіки не втримали канапки і вона гепнула разом з бабою Ганею на підлогу. Але то вже були дрібниці — бабу Ганю в наш дім упроваджено, і п’яниці заслужено винесли з дому налиту прозорою рідиною трилітрову банку самогонки. Гнала її персонально мама, але татко про її існування не відав, мама знала, як ту банку сховати. Я подивився на татка: він, бідолаха, весь був покритий потом і з тугою дивився на банку, яка випливала вже з двору через хвіртку — несло її, тримаючи за горлечко лахматими пальцями, людиноподібне, решта п’яниць ступало за ним, як коти за пачкою валеріанового кореня.
— Більше в тебе нема? — повернувся він до мами.
— Менше вип’єш, тобі лучче, — сказала та, дихнувши з інгалятора.
— А я теж, мо’, трудився, — сказав татко.
— Випий вина, — милостиво дозволила мама, а бабця зрушила з місця і підійшла до нас.
— Шо, вона недвижима, твоя мама? — спитала.
— Трохи движима, — сказала мама невдоволено, на цю тему їй увіч не хотілось говорити. Але бабця недаремно зсунулася зі свого місця — їй конче треба було розпитатися.
— І зовсім не ходить?
— З трудом, — буркнула мама, насторожено стріляючи в бабцю оком. Але бабця була самий мед з молоком.
— Да, інсульт — то не шуточки, — сказала. — Тепер матимеш клопіт.
— Я матиму — не ви! — трохи зарізко мовила мама.
— А мені це і не під силу з моїми-от руками, — сказала бабця й виставила перед собою руки, які трусилися. — А як же з її пенсією буде?
— Домовилася на пошті, — сказала мама. — Буду їздити раз у три місяці. Це поки не пропишем її тут.
Бабця ледве не підскочила на те слово, почервоніла, як буряк, засопла, стрельнула очками, підтисла долішню щелепу, повернулася й майже побігла до себе, швиденько перебираючи короткими ніжками в капцях.
— Ну, чого ти її чіпаєш? — мирно сказав татко, він уже збирався заходити до хати, мабуть, щоб полізти в льох.
— В печінках мені ця бабця! — сказала мама. — Бач, що вичворяє.
Татко сховавсь у дверях, а мама пояснила мені, що їздити їй по пенсію навіть раз у три місяці важко, що прописка — це формальність (вона сказала "хормальність", хоч так просто сказати "формальність"), але бабця чорта лисого дозволить бабу Ганю прописати, і це буде в неї, моєї старої й неповорухкої мами, бозна-який клопіт: онде як її перекосило, бабцю, коли мама тільки про це заїкнулася, а тут таке нещастя, в мами виступили на очах сльози: те, що баба Ганя погано ходить, — це ще півбіди, але хвороба (мама сказала "хороба") їй по голові вдарила, і вона тепера ще більші коники викидає, як бабця.
— Скажуся з цими бабами, — сказала печально мама. — Не знаю, як і видержу!..
— І напрасно! — сказав якнайдобродушніше татко, з’являючись на порозі з широкою усмішкою на лиці і вже без крапель поту на обличчі та лисині. — Призначення людини, шановна, — тягти житейську лямку і не втрачати при цьому гумору й любові до світу й людей.
— Ти вже потягнув, — скаламбурила кисло мама.
— Важкий труд винагороди потребує, — мовив татко. — Це ви й самі знаєте, женщини. Але я не про те. Я про те, що любов’ю до ближнього вивіряється сутність наша.
— Вже починає молоть чорті-шо! — буркнула мама. — Тут мені голова обертом іде, я можу жить і не прописана, а маму треба прописать. Не маю я здоров’я їздити за тією пенсією.
— Це єдина форма влади, якою бабця володіє, — так само піднесено сказав татко, очевидно, в льоху він потяг більше як кварту вина. — Піду прочитаю їй лекцію про любов до ближнього і про потребу людського милосердя.
Татко хотів двигнути до бабці, але мама його спинила.
— А ти подумав, як вона справляться буде? — спитала прозаїчно.
— Хто? — зненацька заскочений, спитав татко, був він наладнований на більш високі матерії.
— Хто, хто, мама?
— Та ж є туалет! — наївно сказав татко.
— А вона, думаєш, дійде до того туалету? — Мама кинула рукою вгору, де на узвишші стояла маленька дощата будочка. — І чи вона туди влізе? Я сама туди ледве влажу.
Татко був таки заскочений. Добродушна всмішка з його лиця зникла.
— То треба буде копати для неї новий туалет? — з тривогою спитав він, адже ця робота напевне мала впасти на нього.
Мама зітхнула.
— Коли б то? Вона зі східців не зійде.
Татко зашкробав лисинку, обличчя його пересмикнулося.
— То це діло вона буде… в хаті?
— Нуда, — стоїчно сказала мама. — Інакше не получиться.
— Гаразд, — трохи поспішно згодився татко. — До вечора зробимо… Піду розкажу бабці про любов до ближнього..
У цей час у хаті щось захарчало і з того харчання вирвався голос — баба Ганя гукала маму. Та кинулась на погук.
Татко помітив мене, я стояв біля паркану, що відгороджував двір від городу.
— Діла в нашому королівстві неважні, сер! — сказав він і спатлав мені чуба. — Легко в світі вчити, а важко жити, а ще важче жити, як учити — афоризм зрозумілий?
Я спробував усміхнутися, але в цей час на порозі виросла мама. Її кругле з потрійним підборіддям обличчя було смутне.
— Нікуди не йди, — сказала вона приречено. — Бабця і без тебе обійдеться. Роби швидше для мами сидіння — вона обробилася з ніг до голови. Здуріти можна! Вода у нас є?
— Не знав, що так швидко приїдете, — сказав татко.
— То біжи принеси води. І роби швидше сидіння, бо ми тут позадихаємося. А ти чого став? — побачила вона мене. — Іди гуляй!.. Здуріти можна!..
(Продовження на наступній сторінці)